Поеми

2 В темній темниці, в кайданах закутий, Сильний колись-то Самсон той сидить, Тяжкую думу гада – й незабутий Жаль його серце знебуле гнітить. Тяжко Самсон проклинає Далілу, Що без вагання згубила його, Жалує тяжко на себе, що силу, Славу віддав і себе самого – Та за кохання єхидне, нікчемне… Серце так рветься! Та нащо той жаль, Нащо ті сльози, картання даремне? Помста лиш може вгасити печаль! Помста… Де ж сила його молодеча?.. Він же і зброї в руці не вдержить, Не підійме навіть гострого меча, Сили немає! Невже буде жить Тая підступниця? Ні, хай сконає! Єсть же на небі ще правда свята, За що ж із ним його люд погибає? Боже, що винна країна ота?.. Гине безславно Самсон в самотині, Серцем же рветься свій люд визволять. Люд у полоні тепер, на чужині, Легко було ворогам подолать Край Іудейський, його боронити Нікому стало, – в неволі сумній Той оборонець, він лихом прибитий, Він не поможе країні рідній! Він у темниці, в кайдани закутий, Тяжко картаючись серцем, сидить, Жаль нерозважений, жаль незабутий Серце знебуле і рве, і гнітить. 3 Пишає божая країна І ясні хвилі Іордана, – Хоч і в неволі Палестина, І лютим ворогом забрана… Вже переможці стали станом В долині красній та розкішній, – Під пальмами, над Іорданом, Далеко чуть їх гомін втішний. А ватаг їх? О, як для його Веселий, радісний сей ранок, – Багато злота дорогого. І срібла, і вродливих бранок Добув він. Не війна кривава Йому дала се, – ні, Даліла, Її була се мудра справа, – Вона дух сильний той зломила. Рад філістимець. Гомін, гуки; Радіє люд. Божниці димні Від пахощів; здійнявши руки, Святці співають вдячні гімни Своєму божищу Ваалу. Уголос бога вихваляють, Що він віддав їм на поталу Всю Палестину, і співають Хвалу Далілі, що придбала Для свого люду славу вічну: Вона Самсона подолала, Зломила силу ту величну. І утішається Даліла, Що славою за зраду вкрита. У очах втіха заясніла, Усмішка грає гордовита. Гукає владар: «Приведіте Самсона-бранця у палати, Перед мене постановіте, Його бажаю повидати!» Покірні кинулися слуги, Біжать чинить владаря волю; Ведуть Самсона для наруги, – Хай бачать всі його недолю. Кайдани тяжкі на Самсоні, Сліпий, сумний він і без сили. Ввели його і при колоні В порога там постановили. Розлігся гомін, сміх, наруга, І жарти прикрії чувати: «Самсоне! Де твоя потуга? Чи ти забувся воювати?» Самсон стоїть, мов скам’янілий, Блідий, і мовчки вислухає Оту зневагу: гнів безсилий У грудях стиснутих бурхає. Аж ось зненацька він здригнувся: До його слуху долетіли Слова вразливі, і почувся Єхидний, прикрий сміх Даліли: «Здоров, Самсоне! Твоя мила Тебе вітає!» Тая мова Самсона серце вкрай вразила, Не вдержав він гіркого слова: «О гадино! Моєї муки Тобі, несита, ще не досить?!» Самсон здійняв безсилі руки І вголос бога помсти просить: «О боже помсти, Адонаю! Вволи мою остатню волю: Хай з ворогами й я сконаю, Та дай помститись за недолю, За сором мій і мого люду! Дай силу давню на хвилину! Верни мені її, – хай буду Я знов потужним на годину!» Вмолив він бога тим благанням, В Самсона знову уступила В остатній час перед сконанням Незмірная, нелюдська сила. Тоді, колону обійнявши, Потряс він дужими руками, – І стеля рушилась і, впавши, Його покрила з ворогами!

[с. Колодяжне, 1888 p.]

МІСЯЧНА ЛЕГЕНДА

(Посвята моїй мамі)

1 Весняної ночі, як в небі високо Стоять білі хмароньки в крузі; Як вітер шепоче й зітхає глибоко У сонному темному лузі; Як тихо усюди, і в полі, і в хаті, Як співи затихнуть дівочі; Як втомиться мати співати дитяті Й закриє утомлені очі; Як сни золотії колишуть дитину І стелять їй мрії барвисті; Як сам соловейко малий на хвилину Замовкне в кубелечку в листі, – Тоді затремтять полохливо, швиденько Скрізь тіні химернії дрібні, І спустить додолу тоді місяченько, Мов струни, ті промені срібні, – Тоді від заходу, зо мли таємної, З оселі вечірньої мрії, Луна пронесеться від пісні дивної, Гучної, мов гімни надії, І янгол величний з зорею на чолі, Мов хмарка прозора, поплине, Сіяючи світлом одвічної волі, До місяця вгору полине; І тихо руками до струн променистих Співець яснокрилий торкнеться, І легкая зграя акордів перлистих Із неба на землю поллється. Той голос надземний часами лунає В піснях соловейка навесні, – І тільки обранець між людьми здолає Співать тії гімни небесні.