Вовчиха

Санда випровадила маму аж до воріт. Переходячи їх, Зоя ще сказала:

- Коли хто буде питати за мною, кажіть, я пішла до фіни, не всі потребують знати, куди мені дорога...

Санда вернула, лягла ще на часок на постіль, а відтак уставши, забралась до роботи і старалася сповнити все по маминій волі.

Підстаркувата вже Зоя швидшим кроком ішла дорогою, що стелилася полем, і від часу до часу оглядалася, чи не йде хто за нею. Кукурудза вже пряла, шелестіла між собою осторожно, ніби переповідала, що діялось, а загони з білим хлібом колихались ритмічно, виблискуючись, ніби жовті води, ждали руки й серпа або коси. Де-не-де обзивався перепел, а з густої конюшини, потопаючи в ній по вушка, полохливо вистрибував високими скоками заєць і перебігав у інші місця. Сонце розжарювалося, і Зоя сідала на край поля між кукурудзою, віддихала... А згодом, оглянувшись кілька разів на переміряну її худими ногами дорогу поза й перед собою, витягла сквапно з спідньої кишені малий звій і розглядала його. В нім був не харч, не пляшечка на медицину, не покладки на продаж. Ні. В нім оповита була разів кілька, аж до округлості, щаднича книжка вкладок, а в ній гроші-банкноти за продану худібку, які відносила од часу до часу до міста Ч., щоб укласти там потайки до щадничого банку на старість - перед синами-«лобузами», чоловіком і Сандою. Не щоб вона чоловікові сотичка жалувала, ні. Борони, боже! Не жалувала вона їх і дітям... але хлопчиська, хто міг їм вірити? Недавно щезли їй, як під землю впали, дві найкращі курки: Пуганка й Сивулька, одна з них несла по два рази два покладки на тиждень, покладки - як божа днина, покладки з двома жовтками, й була її скарбона. Вони самі не їли покладків, де ховалося по два жовтки, не годилося... а дівчині Санді теж «не ялося» таке... тож вона їх несла межи панів і жидів і складала сотик до сотичка за них, доки не зробилися з того папірці. Одягатися вона хоч і любила гарно, вона ж була «полька» і не носила ніколи опинок... і кирпи ... се все ноша «Іванів», [2] але забагато не любила й на «верхи» виказувати грошей. Павло й не вимагав для себе більше, як треба, вдоволявся одним-двома кожухами, сердаками, що вона давала, і вона час од часу все-таки по «капочці» відносила до міста, до великої міської щадниці, вдаючи з себе дома або хору, що мусить іти сама до аптекаря, або знов лиш так просто її «витягало» заглянути до великого костьолу, де вигравали органи й голосили польські дзвони.

Так вона й сим разом іде до міста до щадниці. Вона йде спокійно. Дома лишила все в порядку... В місті має знайому пані, де в потребі й переночує, зверху вбрана, як сказано, по-бідному, щоб ніхто «бабу» по дорозі не зачепив.

І як загадала, так і зробила. Дійшовши, згорблена й зіпріла, до міста, зайшла, не гаючись, до щадничого будинку. Припочивши в холоді між пишними мурами на камінних сходах, що вели вгору, межи другими людьми, здебільшого мужчинами, що прийшли з тою самою метою, що й вона, і так само тут спочивали, розмовляючи між собою пошепки, з важним виглядом, підпомагаючи собі, для ліпшого порозуміння своїх справ, жестами пальців, уклавши ширококрисі капелюхи обіч себе на сходах, і тим усім становлячи своєрідну картину,- Зоя подалася вгору, до знаного їй уже банкового урядовця й, розмотавши остаточно з кількох більших і менших вузлів зім’яті банкноти, передала йому їх ураз із книжкою. Зробивши своє, урядовець оддав книжку й решту бажаних нею грошей, і вона пішла.

Вона майже з півроку не була в місті, і воно її так тепер оголомшило з своїм барвним багатством вистав, усяких барвних матерій, черевиків, хусток, скла, посудини прерізного роду й сорту, що вона, мов заворожена, постоювала перед усім тим, потопаючи в міркуванні з подиву, і з другого боку, обчислюючи в душі весь свій маєток, що їй лишився по відданню в банк, і що можна купити, а чого ні.

«О, небагато,- говорила собі,- се вже безпечно небагато і чи конче того? Шкода грошей. Краще колись іншим разом, а може, й цілком ні».

Так, переходячи з одної вулиці в другу, закупила остаточно небагато чого, опізнилася та й заночувала у знайомої пані, котрій продавала разів кілька утираль­ники, килими і два фунти вовни. Повертаючи, купила ще «зеленої» масті в аптеці, про котру була б майже забула, щоб нею виказатись перед цікавими, і котрою мастила іноді ноги від ревматизму... Чоловікові взяла маленьку пляшечку рому і дві булці, «хлопчиськам» по пачці, Санді купила батистову хустку з «гратками» по краях, яку виділа в органістихи в церкві, і вернула, вдоволена на всю грудь, додому.

Вернула другої днини з полудня втомлена, але вдоволена. В хаті не застала нікого. Се її трохи роздразнило.

«Як можна було лишати хату саму? А де квочки? Де каченята? Де те все? Се Санда, се все та Санда»,- думала, і її груди здіймались, ніби загрозила глуха буря, що так і намагалася ті груди розсадити.

Вона з якоїсь німої досади аж застогнала вголос. Коби вона, та Санда, лиш де відки показалася, вже би вона її навчила, коби лише! За те вона їй батистову з гратками купила? За те? Гм? Що тамтих, себто чоловіка й синів, не було, то й добре... певно, в полі жито жали. От хоч се добре, бо звичайно, коли її дома не було, не дуже квапляться до роботи. Микольцьо сховається в бур’ян або в кукурудзу і спить, розперезавшись, аж хропе... а чоловік і Юзько самі роблять. Се все так, «гадкувала», аби лише добре не було. Все так.

Але недовго вона передумувала. Саме коли хотіла зайти в невеличкий садок, щоб там і собі «пролежатися» в холодку, заки хто з хатніх укажеться, вступила в хату Санда. В руках несла порожній горнець, миску, ложки, зв'язані полотняною хусткою, з останками мамалиги, яку носила з борщем батькові і братам у поле обідати, біла хустка була в неї майже на ніс насунена, так спарило їй сонце лице.

- Ой мамо, добре, що ви вернулися,- почала, відкладаючи посудину на столик до сполоскання.- Чого так спізнилися? Якби не робота та не оце полуднування, я б була вже сама по вас побігла,- заговорила перша дівчина, побачивши матір захмурену.

- Ноги мене боліли, донько... Я мусила заночувати у місті; от гаразд, що додому якось у тій спеці доволоклася... - відповіла Зоя, і її гнів у серці ніби на хвилину щез.- А ще їм багато кінчити? спитала, маючи на гадці загін із житом.

- Та ні, небагато вже. Сьогодні так рано посхоплювалися, що я майже незчулася. Коли полуднували, я за них жала. Жаль було тата, хлопці були вже порозлягалися і ждали мене з їжею, як я надходила. В печі маю добрий борщ. Я забілила його сметаною та і два покладки вбила. Їжте, а я відбіжу корову здоїти, трохи запізнилася,- і, збираючись по дійницю, ще спинилася на хвилину.- Мені не купили нічого, мамо?

- Купила.

- Ая? Що?

По Сандинім молодім обгорілім лиці перебігло променем.

- Рожеву батистову хустку з гратками по краях, таку, як має органістиха Антоньова.

- Покажіть, мамо!

- Ні! Корову вперед видій. Їй десь аж вим’я спухло. Се було давно зробити. Відтак покажу.

Санда вибігла, а Зоя розклала свою закупню і все обмацувала, чи не обдурили її в місті. Коли дівчина за часок вернулася і, впоравшися з молоком, перебрала «батистову з гратками», Зоя вийшла до полотна оглянути, чи не просохло вже і чи не полити його наново водою. Се якраз треба було зробити. Коли се робила, минав попри її хату молодий кушнір, Савка, знаний із своєї чесноти, гарної роботи й доброї слави чоловік у цілім селі. Він уклонився Зої низько, майже землі капелюхом доторкаючи, і став.

- Як ваше здоров’я, тето? - спитав несміливо.

- Таке, як ваше, лиш старше,- відповіла.

- А панна Санда дома?

- Дома, при роботі. Вам її треба?

- Молодий кушнір збентежився.

- Не так що треба,- відповів,- а так... спитав... давно її не бачив...

Зоя здвигнула плечима й цілком непотрібно підли­ла полотно вдруге.

2

- «Іванами» називали зневажливо селян.