Страница 16 из 16
Дитина здіймає допитливо голову до тітки, дивиться й каже, затявши смачно зубки в чорний хліб:
- Добре.
І настає мовчанка.
Санда щось шиє, Касандра думає, а за якийсь час Санда перебиває шиття й говорить. Її слова ніби відриваються з грудей, ніби зі сліз висуваються через вузьке горло.
- За нічим уже мені не жаль, Касандро, за нічим. Я вже давно все забула. Забула, що була молода, що йшло через серце, і багато дечого такого, що велося в житті, забула. Лиш одно плаче в мені, жінко, і того я не можу втихомирити в собі - се те, Касандро, що по смерті мого тата мама... жалувала мені купити чорну жалібну спідницю й чорну хустину на голову...
І опускає нараз із рук шитво, закриває лице спрацьованими долонями і гірко ридає.
- Коли де побачу похорон і чорні речі, і згадаю, що його тоді вже не застала більше живим, і навіть не могла по нім і чорне дрантя на себе убрати, тоді...
Мовчки втирає й собі бідна наймичка сльози...
Чернівці (Буковина), 16 липня 1923 р.