Вовчиха

«Де ти, царице небесна, де ти? Що я кому винна?» І, хрестячися раз по раз три рази, кинулася на постіль. Коли заснула, срібне світло місяця пасмом упало на неї й цілувало її руки. Грубі, спрацьовані, почорнілі, ніким досі не зуважені руки.

Юзькове весілля відбулося гарно, без пригод. Рано тої днини, як ще лиш світало, вийшла Зоя з невелич­ким клунком із своєї хати й не вертала довший час. Зробила, як сказала. Пішла до Ч. й довго не вертала. Коли пішла Санда по неї, побоюючись, що, може, ма­ти розхорувалася й через те сидить довше в місті, як загадувала, довідалася тут, що її задержала на не­довгий часок знайома пані, щоб виручувала її в до­машній, невеликій міській господарці, бо слуга її виїха­ла на деякий час до своїх родичів у недалеке село. Са­ме в переддень приходу Санди вона вернула. Але не на те, щоб уже лишитися, як звичайно, дома у своєї хлібодайниці, але, навпаки, появилася лиш на те, щоб ви­просити собі в пані дозволу перебути ще днів із вісім у родичів, бо старша її сестра віддавалася і треба бу­ло більшої помочі на такий святочний день. Пані, хоч і нерадо, згодилася, але натомість випросила для себе на той час у Зої Санду, заки не вернеться служанка, і Зоя пристала, бо сама вже квапилася додому.

- Я винагороджу Санді за ті дні,- успокоювала й запевняла Зою, котра рада була в душі, що донька при­була по неї, і вона сама ніби «себе» не верне додому.

- Та нехай буде вже й по-вашому, пані, нехай Санда лишиться за мене, а я кваплюся та й розповім, чому сама без дівчини вертаю. Побоююся, що, як мене не було, сталася не одна шкода...

Але Санда заперечувала, впевняючи, що все в най­кращому порядку і все жде на маму, особливо батько.

Зоя пішла.

В визначений час прибула служанка, і Санда, наго­роджена панею, вернула додому.

Вона не йшла, а летіла. Щось мов гнало нею. Се було вже на початку вересня. Погода тої днини була (се було по обіді) хоч не похмура, але й не ясна. Щось неначе крила в собі для Санди, і Санді було ніяково на душі. Недалеко мала вже вона додому, може, ще з годину й пів ходу, коли нараз саме як ішла пустою стернею, короткою дорогою, вузенькою стежечкою, за­чула над головою вгорі, майже у хмарах, сумний зойк, що врізувався боляче в її серце. Підняла голову й почала шукати очима. Се були журавлі, що ключем одлітали.

«Журавлі,- погадала,- прощаються... сумну свою співанку лишають»,- і, сама не знаючи чого, зітхнула. Станула хвилину, слідячи за відльотною птахою. Сум­ний зойк журавлів неначе турботою наповнив нараз цілу спустілу площінь стернини. Жалібно, високо за собою тягнув душі. «Плачуть, неначе ховають когось, ах»,- перейшло болючою гадкою крізь думку дівчини, і вона пішла далі, опустивши голову на груди. В її го­лові роїлося різне. Що поробляла там мати, що другі поробляли? Її вісім день не було вдома. Давно вже на так довго з хати не відходила. Від часу до часу зді­ймала очі вгору й аж тепер замітила, що повітря незамітно заповнилося вогкістю й через її каптаник добив­ся до її тіла якийсь холод. Але їй уже недалеко додому. От-от вирине їх хата із садочком поза нею й високими зубчастими ворітьми, покажуться вікна, і вона ввійде в подвір’я. І справді. Все виринуло перед нею. На вули­ці не стрінула нікого. Все мов умисне позачинялося в ха­ті, лиш малий якийсь хлопчина, закинувши половину мішка на плечі, гнав дві корови й пару коней поперед себе. Побачивши її, став на хвилину і поважно слідив за нею очима. Коли віддалилась уже від нього кілька кроків, він за нею кликнув:

- Ваш тато помер!

Санда оглянулася... Що, що? Що він казав? Але хлопець пішов далі, і лише мряка ніжним холодним серпанком уклалася на її лице. Вона не йшла, а вже бігла додому. Щось там та мусило бути. Її серце не віщувало нічого доброго. Коли опинилася коло воріт, найшла їх напівотвертими. Порожнеча й дивна тиша обняли її. Коли ввійшла в хату, найшла вже лише саму матір. Почорніла, постарілася на років кілька - сиділа й лущила маківки.

- Ти запізно прийшла, Сандо,- були її перші сло­ва, заки Санда встигла сама слово промовити.- Перед­учора поховали ми тата, вже ти його більше ніколи не побачиш!..

Санда пірвалася за голову і скричала:

- Тату, таточку мій любий, нащо ти лишив сироту?

Кричала так несамовито, як ті, що навіки утратили свій розум...

Відтак одлежала шість неділь тяжкої хвороби.

Два роки обробляла ще Санда землю одними свої­ми руками. Сапала сама, орала сама, паринувала, жа­ла, косила. Їздила кіньми, складала стоги, молотила, з лісу дрова привозила, одне слово, земля Жмутів лиш її руки від смерті батька знала.

Брати відокремилися, мати лиш за саму легку хат­ню роботу береться, а Санда лиш десь-колись нею за­ймається. Челядинську роботу вона на себе перебрала, Зоя зсихає, горбиться, а коли що з поля продається, бере гроші від доньки і швидким, спішним, переляканим хо­дом біжить із ними до банку до Ч.

По двох роках продали коні, корови, телята, й їм лишилася одна коза. Поля Санда не обробляє, як дав­ніше. Лише стільки, що коло хати, то що для них обох потрібно. На всіх інших нивах колишеться трава. Її не косить уже Санда. Її косить за гроші, мов чужий,- Ми­кола.

Юзька бачить Зоя в себе рідко. Коли перший раз по весіллю привів і жінку з собою, вона не позволила невістці поцілувати її руку. «Для офіцерів у війну з ма­мою їсти варила»,- вимовлялася опісля перед знайоми­ми газдинями, як її хто за те словом діткнув.

І так щораз більше самотніє. Ходить по-бідному одягнена, з дому не дає нікому ні стебельця, а з Сандою веде вічну німу війну. Все їй не всмак, що Санда не зробила б; усе воно не так. Санда займає проти неї те саме становище. «Саме з себе так настало»,- кажуть пошепки знайомі поміж собою.

Коли два роки по смерті Павла зайшла знов Касан­дра відвідати тітку Зою й Санду, тим разом уже з сво­їм хлопчиною, Санда перед нею жалілася:

- Я до кінця свого життя не буду мати через ма­му доброї години, хіба обидві разом ляжемо в землю. Зварю я що, вона кидає ложкою, зроблю я що, все не так, як вона хоче. «Се,- каже,- все зле».

Зоя знов собі відказує на доньку:

- Зварю я що, вона ледве ложку до рота донесе і вже нею шпурне! «Недобре!.. Самі їжте!» На старість нема мені кому й краплі води подати, Касандро, трохи їсти зварити. Як зварить, я їсти не можу. Або води не перецідить, або пересолить, або не доварить, або що та­ке інше, і я так чую, як зі дня на день ослабаю та щораз більше до землі хилюся...

- Та ви б, тітко, могли собі на старість краще жити! Хоч тепер уберіться, не жалуйте собі, доста пра­цювали, гарували!

Тета поглянула на Касандру оком озлобленого орла, блискучого, чорного, ворожого, і сказала:

- Ви всі так говорите, що ніколи не знали добра шанувати, тому і сходите нінащо. Мовчи, донько, мовчи та пустого не плескай.

- В вас є гроші, тето!

Тоді Зоя відвертається від неї й зачинає оглядати горшки та миски у миснику.

- Знов не домила, знов не дотерла,- каже сама до себе.

- Коби-м уже сама-одна на світі вздрілася, то б мені, може, легше на сім світі стало, а то старе шкан­дибає і... і...

- Санда! - впоминає її лячно Касандра.

- Нічо, нічо, не бійся! - успокоює її Санда, при­тягає малого п’ятилітнього Петруня і гладить його по голівці, а з очей одна по одній сльози капають, спли­вають по лиці.- Нічого, не бійся! Якби не вона, то оце б я вже давно була його до себе забрала та вдвох з тобою на людей ховала.- І по хвилі гіркого мовчання додає: - Тепер каже вона мені віддаватися. У нас у селі є якийсь старий українець - надучитель. Він сам-один. Що заробить, то проп’є. До школи ніколи тверезий межи діти не приходить... «Йди за нього, не будеш сама віку доживати» - б’є мені раз у раз у голову. «Ні, мамо,- кажу,- він учений, а я неука, ніяк мені за нього виходи­ти ти. Маєток забере, а мене вам назад відішле. Самі добре знаєте...» - відказую їй. Та й ще є один, Касанд­ро. Гарний парубок. Порядний, і він мене хоче. Але я стара, мені сорок років, як тобі. Що він від мене хоче? Мене чи землю? - І усміхається, як над чимсь дуже ма­леньким, дрібоньким, незначним, хилиться над хлоп’ят­ком і голубить його до себе.- Краще мені на тебе по­чекати, Петруню. Краще на тебе. Я тебе викохаю, до школи пішлю, а відтак ми поберемося. Ти справиш мені похорон, поховаєш стару тітку і, може, хоч раз у рік ке пожалуєш злагодити обід для бідних за мою душу, раз у рік, Петруню, добре?