Вовчиха

- Та... він. Так. Він і Санда. Але більше він. У війну вже сама орала, й паринувала, й волочила, й... але відколи він вернув...

- Давно вернув?

- Далі буде три роки.

- І відтоді все працює коло вас?

- Все.

- То ви хочете, щоб його вкарати? - спитав суд­дя і звернувся до Санди, що мовчала й дивилася в землю.

- Так. Але... він... мені брат.

- Се трудно змінити,- сказав молодий суддя й за­дивився на Сандин грубий ніс.- І часто він такий для вас, поривається до бійки?

- Ні. Се він так перший раз. Йому щось сталося...

- Він де?

- Там, дома, на полі... жне далі...

- Підіть до жандармерії й дайте насамперед там знати. Відтак зачуємо, що він скаже... і... вкараємо відповідно...

- І ви за тим? - звернувся з запитом до Зої.- Він ваш син?

- Мій син. Один, старший від нього - Микольцьо, пішов перед війною від нас, самий газдує, наймолодший Янцьо... впав у війні... лиш оцей Юзько, що вернувся з війни, є ще в нас дома.

Суддя знову звернувся до Санди. Йому видалося з виразу лиця в тій хвилині, що вона має щось на серці, але не насмілюється сказати.

- Ну, як же ж там... дівчино, як ви рішилися? - спитав із однаковим супокоєм, удивлюючися в неї вигребуще.

- Я собі гадаю,- сказала вона вже сміливіше,- що ліпше, аби брат був чужий...

По лиці судді перебігло щось, що нагадувало усміх, а то і співчуття. Не промовивши ще ані слова, він звернувся до Зої. Його очі стрінулися з її поглядом блискучим, свідомим і рішучим.

- І я так гадаю,- сказала Зоя.- Правда, що вда­рив. Ударив, лайдак, та й не раз і мені збитки робив... але се мій син.

- Як хочете, зробіть, як я вам казав. Замельдуйте насамперед до жандармерії, що він бив... а там далі піде вже своєю дорогою. Не журіться.

- Я зроду не ходила до жандармів,- сказала Сан­да,- й тепер не піду.

- І я ні! - повторила мати.- Я на старість теж не піду. Ще би що?

- Та й ще й на брата! - додала Санда, втираючи сльози, що нараз наплили на очі.

- А мені ані в голові! - додала звисока Зоя і, звертаючися до судді, вклонилася покірно, майже до колін, і сказала: - Перепрошаємо пана судію й його ласку... перепрошаємо, ми вже сказали й підемо, бо дома лишили тісто в кориті.

Санда й собі уклонилася, закриваючи руками спух­лу щоку, й обидві вийшли. Зоя наперед із піднесеною головою, Санда ззаду, два кроки за нею.

- Ходім додому, мамо! - сказала Санда перша.- Може, вже й тато вернув... та й тісто!!! - майже скрикнула.

- Тісто,- повторила Зоя, зрівнюючи свій крок із доньчиним. Обидві бігли коли не скоріше тепер назад, ніж перед до суду. Гадка про тісто в кориті гнала їх, мов фурією. Борше, як загадали, вернулися. Аж повпрівали.

У хаті було пусто. Старого Павла не було, перекис­ле тісто вилилося з корита й, запавшися, стало. Касандра не торкалася його. Побоюючись, що не зробить із нього вже нічого, кинула його й зайнялася іншою ро­ботою. Упоравшися з худобою, цюкала ріщя на вогонь. Здалека, взявши добрий сніп кукурудзи на плечі, пря­мував до хати Юзько.

Санда прожогом кинулась до тіста, щоб його пере­місити і бодай увечір спекти хліб, та щоб мука не змарнувалася. Зоя залізла до комори шукати межи гладунами відповідного кисляку на вечерю. Думала й гнівалася в душі на Санду й на себе.

Перед хатою Юзько став. Побачивши Касандру, що цюкала ріщя й саме набирала його на руки, щоб за­нести до кухні варити вечерю, він кинув недалеко призьби снопом на землю і сказав:

- Я приніс сніп зжатої кукурудзи на пробу. Зав­тра-позавтра, може, звезу решту. На горі геть дозріла, треба злупити, висушити, і я вжорню. Старої муки й так уже небагато. Тато дома?

- Ні, лиш мама й Санда; йже вернули.

- Звідки?

- Звідти і звідти,- викладала півголосом Юзько­ві Касандра, кидаючи лякливо очима до вікна, чи не бачить і не чує її Зоя. Вона її потрохи боялася.

- Агій! - сказав і плюнув Юзько.- Та й працюй тут на них. Санда на мене «злодієм» напала, а мама, ну, звичайно, як мама. Але раз і я зроблю сьому кі­нець. Не на те я тяжко працюю вже третій рік, від­коли вернув з війни, щоб не мав права збирати сам з поля, що засію й оброблю. Щоб не мав права і спро­дати дещо та купити собі хоч яку-таку дранку на плечі. А мене злодієм зробили? Га? Най ведуть суд на мене! - казав голосно, погрожуючи п’ястуком.- Та най докажуть, що я марную те, що на їх землі заробляю. В війні чотири роки цісареві вірно служив. Краденого, що чорне за нігтем, з собою не приніс. І я в них зло­дій?.. Та й Санда... Ади... сс..! - і скінчив майже свис­том: - Панна Санда...

- Тобі не треба було її бити,- впімнулася тут збіджена службами Касандра.- Ти знаєш, які її га­разди.

- Аг-га! - кликнув тут Юзько.- Мама вислала на шпигунство за мною. Тепер я вже знаю, Сандо! - гук­нув нараз, звернувшись живо до вікна.- Сандо, ходи-но, най я з тобою обрахуюсь.

Але Санді й не в голові було тепер до «обрахунку». Затопивши жадібно майже по лікті руки в тісто в ко­риті, місила його так завзято, що і святий не був би відірвав її від нього.

- Ага, вона місить хліб, і щастя твоє, а то... гей- гей, дівко! Я був на війні... мені нічого не страшно, ні крик мамин, ні твій лемент, ні нічо. Як завтра покину вас, то буде добре. А тепер зле.

З тими словами увійшов у хату. Заглянувши в піч, чи не було чого повечеряти, він зайшов до комори, де все ще стояла мати за горшками, краяла солонину, на­бирала муки на кулешу і уважно прислухалася Юзьковій бесіді надворі.

- Давайте їсти, мамо! - сказав гостро.- Я голод­ний, як пес, вижав майже півзагону кукурудзи сам-один на горі, то й варто, може, га?

Се «га» дзвеніло зачіпливо.

- А тим часом ви з Сандою, чую, пошпацирували собі вдвох до міста в суд на мене. Най буде так,- сказав і взявся попід боки.- Мені й так уже тої гос­подарки з вами забагато. Роби так - зле. Роби інак - зле. А береш що - кажуть: «Лиши»,- а лишаєш - ка­жуть: «Бери». А візьму - кричать: «Украв». Раз і я зроблю тому кінець. Зробив Микола, зроблю й я. Чого мені ще чекати? Давайте їсти, бо я по вечері йду.

- Куди тобі? - спитала глухо, ображено мама.

- Куди мені хочеться. Я не питав, як ви були мо­лоді, куди ви ходили...

- Що на тебе налізло сьогодні, мой? - скрикнула тут же Зоя, виходячи з комори, несучи в руках, що треба, та минаючи його, наче його не було й наче ні­куди не ходила, нічого не знала.

- Налізла на мене гадка, мамо, як жав кукуру­дзу, женитися сеї осені, посватати Журавлишину Аничку, ту саму, що то ви її так любите. Ми саме сьогодні вмовилися з нею, бо я вже давно її люблю. Поберемо­ся. Я небавом старостів до неї шлю. Саме потім, як ми розійшлися, прийшла Санда, та моя сестра Сандочка, і грим та хляп мені в лице, що я злодій. А я від досвіта жав та й жав... щоб свіжої мамалиги вам і собі злагодити. От що!

Мати перехилилася до нього, мов голодна вовчиця, і її очі страшно заіскрилися.

- Що ти кажеш, що? - вибовтнула.- Тоте насін­ня, пустоту тоту, що з своєю мамою в війні офіцерам обіди варила? Що ти кажеш, дурню, що?.. Але...- тут вона ввірвала, побілівши по самі уста. В руках мала горнець, а верх нього миску з сиром, і мусила стри­матись, щоб не впав.

- Кажу,- відповів Юзько сухо.

- Що кажеш? - скричала, ставлячи все в кухні на стіл.

Санда з дива і чуда аж руки з тіста вибрала та й отворила рот, їй тридцять до кінця доходило.

- Кажу, що беру собі жінку сеї осені, і що вас не­вістка по той бік хати жде, от що! - додав із притис­ком і кивнув бородою до протилежної хати, до так зва­ної великої, де ховалися «найбільші маєтки» Зоїні.- Тепер знаєте!

Зої почервоніло в очах.

- Здурів! - сказала поперед себе впалим голосом.

- Журавку Аничку посватаю. Ту саму, що ви її так любите. Ту маленьку, чорняву...- і Юзько усміхнувся.

- На-а!

Не міг сказати нічого гіршого.

Санда перестала місити тісто й не обзивалася. Зоя підняла руку вгору.