Цар соловей

III Прийшли брати у столицю, Палац відпитали І приходять до покою, Край порога стали. А в покої сам причепа На високім тропі, Кучерявий хміль повився На його короні. Коло него, ступнем нижче, Сидять сенатори, А за ними їднорали, Пани й асесори. За панами осавули, Як свічки, стояли, А за ними прості люди Мовчки уклякали. У царя на відер двоє Чаша брильянтова, І на чаші стоїть надпись: «Тут правда царьова», І цар нею вино тягне, Відром - сенатори, Піввідерком - їднорали, Оком - асесори. Пани пили із півока, З кварти - осавули, Прості люди то з бляшанки, То з бичка тягнули. Наоколо часовії Стіни підпирали, І, як ружжя, довгошиї Бутельки тримали. Підступили, поклонились Діти Канчукові. «Розсуди нас! - говорили П'яному царьові, - Розсуди по правді божій, А не чоловічій: Нам осталось після батька Три чудесних річі. І першая із тих річів - Канчукова кримка, І та кримка не простая - Кримка-невидимка. Друга річ - нагай ремінний, Тільки-но сказати: «Погуляй на кім, нагаю!» То й зачне гуляти. А з казана, щоби їли Всі на світі люди - Скілько страви ізварити, Стілько в нім і буде. Отаке-то, ясний царю! Ми й самі не знаєм, Як ті речі між собою Поділити маєм. Чи три річі взяти разом Судиш ти їдному? Чи каждому їдну взяти? І котру якому?» IV «Не журіться, царські діти, Діти Канчукові: Передайте ви ті річі Нашому царьові. Цар розсудить, кому взяти!» - Слуги враз сказали. І царевичі причепі Свої річі здали. А причепа тії річі На столі складає І встає із свого трону. Стиха промовляє: «Свідок бог, суджу я правду, І всі добрі люди: Хто із вас братів поборе, Усе того буде». І в минуті двоє старших Раптом ізчепились. Ізчепились і до крові, Як ті півні, бились. А молодший лиш на кримку Скоса поглядає... Ніби місце дає браттям, К столу підступає. Вже і тому, і другому Боки посиніли, Вже крівлею тому й тому Губи закипіли. А все вони таки б'ються, Мцром не миряться; Наостаток враз без сили Покотом валяться. Плещуть свідки у долоні, Ті цар помагає, А мізинець помаленьку Руку протягає. Хвать за кримку! Да на себе! Давай утікати! Сенаторам через плечі, Людям через п'яти! «Ловіть його, бісурмана!» - Усі закричали. А він уже за порогом, Поминай як звали! «Ну, пустили того біса, Хоть тих не пускайте! Не пускайте бісурманів, Зараз порубайте!» І царевичів безсильних На шматки зрубали, І собі нагай ремінний І казан узяли. А мізинець-невидимець З страху чи із горя Десь погнався через степи До самого моря. V На полудень від заходу Пишна, як дівчина, Розвинулась і дрімає Сонная долина. У головах терен в'ється, Шию обвиває І квітками й ягідками Голову вбирає. Від восходу, як покрівля, Відкотилось море, Від заходу при долині Стоять сиві гори. Стоять гори при долині, Ніби батько й мати. І вартують, доки буде їх дитина спати. І вартують з-перед віку І думу гадають, Та на сонную дитину Сльози проливають. І на ноги спаде слізка - І, як невидимка, Закриває її чари Встидливая димка. І та димка зеленіє, Вабить і лякає, Вбитому життя дарує І сама вбиває. І на стан сльоза упаде - Кругом обіллється, Опереже стан тоненький, В вузлик завинеться. Завинеться і дівочі Чари замикає, І два кінці, як дві бинди, В море опускає. І на груди сльоза впаде, І до серця ллється, Доки в серці у гарячім З вогнем не зійдеться. І лиш тілько ізійдеться, Парою злітає Гу сонної долини Груди підіймає. Підіймає повні груди, Груди пробиває І гарячою водою На світ випливає. Плачуть гори, течуть сльози Віки, не годину. Но ті сльози не збуджають Сонную долину. Плачуть гори з-перед віку І не перестануть, Тілько й легше горам стане, Як на море глянуть. Море тихе, море ясне, Як дитя, дрімає, А за морем свята церква І хрест святий сяє.