Приказки

15 ап­ре­ля

ЗАПОРОЖЦІ У КОРОЛЯ

Приїхали за­по­рожці, Короля віта­ють, Король про­сить їх сіда­ти, Козаки сіда­ють. Сидять собі. В них жу­па­ни Все кар­ма­зи­нові, І самі такі храб­ренні, Вуса през­до­рові. Задивились на ті ву­са Ляхи-мосціпани. «Що б їм, - ка­жуть, - да­ти їсти? Даймо їм сме­та­ни!» Поставили їм сме­та­ни, Їсти прип­ро­ша­ють, Але наші за­по­рожці Разом відмов­ля­ють: «Славная у вас сме­та­на… Тілько ви­ба­чай­те, А пер­ше нам, за­по­рож­цям, Щільник ме­ду дай­те!» Дали й ме­ду за­по­рож­цям… Вони як поїли, Так ті ву­са през­до­рові Вгору й за­вертіли. Тоді й ка­жуть ко­ро­леві: «А що, яс­ний па­не! Нехай те­пер за­по­рож­цям Подають сме­та­ни!»

ПАН І ІВАН В ДОРОЗІ

Ізійшлися пан з Іва­ном, По світі манд­ру­ють… Разом їдять, роз­мов­ля­ють. Разом і но­чу­ють… На кож­до­му че­рез плечі Висить по тор­бині… Лиш пан та­ки у че­мерці, Іван - у сви­тині… Ідуть во­ни до­ро­гою, Стали но­чу­ва­ти, Аж пан собі за­ду­мує Хлопа ошу­ка­ти… Та й го­во­рить до Іва­на: «Знаєш, що, Іва­не? Годилося б по­поїсти!..» «То що ж? Їжмо, па­не!..» «Але знаєш, що, Іва­не? Починаймо з твої! Як твоя бу­де по­рож­ня, То тогді до мої!» «Добре, па­не!» - Іван ка­же, Зняв свою тор­би­ну, На тра­виці зе­ленії Постелив сви­ти­ну… Попоїли та­ки доб­ре; Комара зду­ши­ли… Рано вста­ли, до снідан­ня Торбину кінчи­ли. Прийшов вечір. Знов у полі Стали но­чу­ва­ти. Вже па­нові оце б тор­бу Треба по­чи­на­ти. Але пан собі ні сло­ва… На землі ля­гає, Кладе тор­бу під го­ло­ви, Хлопа за­мов­ляє: «Що би ти ро­бив, Іва­не,- Пан за­чав пи­та­ти,- Якби тобі до­ве­ло­ся Таке по­ле ма­ти?..» «А що ж, па­не, я орав би, Хлібом засівав би Та хо­див [би] до Аде­су, Сіль і гроші мав би…» «А що я - не так зро­бив би, - Пан по­чав ка­за­ти.- Я б ка­зав би на сім полі Місто збу­ду­ва­ти… Там би в ме­не сто­яв па­лац, Там підряд крам­ниці, Там пе­ре­куп­ки з бул­ка­ми, А тут дві різниці… Отогді при­ходь, Іва­не, В ме­не ба­лу­ва­ти!..» «Ет, спа­сибі, - Іван ка­же, - Лучче бу­дем спа­ти!..» Незабаром ко­ло па­на Став Іван хропіти, Незабаром ко­ло не­го Став і пан сопіти… Тілько що пан зас­нув доб­ре, Іван підійняв­ся Та до панської тор­би­ни Як сам при­со­тав­ся… То і кур­ку, і пе­че­ню, І ка­ва­лок киш­ки - Все, що бу­ло у тор­бині, Стеребив до криш­ки. Пробудився пан ра­ненько. Пропаща го­ди­на! Хоче їсти, сіро­ма­ха, Та пус­та тор­би­на… Розбуджує він Іва­на Та й йо­го пи­тає. А Іван стис­нув пле­чи­ма Та й од­повідає: «А що ж, па­не, таж ви вче­ра Місто бу­ду­ва­ли: Тут сто­яло дві різниці, Там бул­ки сто­яли!.. А по місті, звісне діло, Собаки хо­ди­ли!.. То во­ни ж то ва­шу тор­бу, Певне, сте­ре­би­ли?» Посвистав пан по тор­бині, Нічого діяти!.. «Вставай, - ка­же, - вже, Іва­не! Підем манд­ру­ва­ти…» Пішли во­ни, ідуть сте­пом, Тяженько змо­ри­лись… Аж на­си­лу пе­ред вечір До се­ла при­би­лись. Ідуть во­ни в ко­ло­во­рот, Аж блу­кає гус­ка… Іван гус­ку - та в тор­би­ну - Є вже і за­кус­ка!.. Бракувало тілько ха­ти Переночувати… Але во­ни за­вер­ну­ли До пус­тої ха­ти… Прийшли собі, відпо­чи­ли, Гуску спо­ря­ди­ли… Спорядили, як го­диться, У піч по­са­ди­ли… Аж пан зно­ву за­миш­ляє Хлопа ошу­ка­ти… Та й го­во­рить: «Що ж, Іва­не! Ми ля­гай­мо спа­ти! Та ко­му із нас прис­ниться Кращая за­кус­ка, То вже ціла то­му взавт­ра Достанеться гус­ка!…» «Та як спа­ти, то і спа­ти Нічого діяти!» Постелив Іван сви­ти­ну Та й ля­гає спа­ти… Серед-ночі зах­ропів пан, Іван про­бу­див­ся, Із’їв собі цілу гус­ку Та й знов по­ло­жив­ся. Рано бу­дить пан Іва­на Та да­вай ка­за­ти, Як то бог йо­го до се­бе Просив ба­лу­ва­ти, Та якії там пот­ра­ви Йому по­да­ва­ли, Та як йо­го всі святії Їсти прип­ро­ша­ли… «Ані сло­ва! - Іван ка­же.- Ваша прав­да, па­не! Я сам ба­чив, як ви їли Якісь мар­ци­па­ни… Та див­люсь, що не го­лодні, Маєте за­кус­ку, Та й сів собі ко­ло печі Та й сте­ре­бив гус­ку!..» «Чи ж то прав­да? - пан пи­тає, Всю із’їв, Іва­не?» «Та аби я так здо­ров був, Як всю із’їв, па­не!..» Димом здимів пан го­лод­ний, А Іван оз­вав­ся: Хтів ко­гось пан ошу­ка­ти Та й сам ошу­кав­ся!..»