Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 3 из 9

МОГИЛА

В сте­пах, де гриміла Козацькая си­ла, Від світу-по­то­пу Лежала мо­ги­ла. Лежала мо­ги­ла, Як тая ца­ри­ця, Що ї за­шеп­та­ла На сон чарівни­ця. І стан її пиш­ний Трава пок­ри­ва­ла, І го­ло­ву сон­ну Калина вби­ра­ла. І гілля ка­ли­ни Плелося ко­са­ми, І ке­тя­ги красні Спадали бин­да­ми. Із ліво­го бо­ку, Словами ізри­та, Лежала край неї Камінная пли­та. Чи прош­ло­го пам'ять, Чи то­го, що бу­де, - Що пи­са­но в нії, Не віда­ють лю­ди. Як військо, чор­но­биль Стояв на сто­рожі, І пісні їй піли Пташенята божі. Скажіть мені, лю­ди, Кому з вас не ми­ла, Кому з вас не лю­ба Була та мо­ги­ла. Зійдітеся ж, лю­ди, Край до­ро­ги станьте… Стисніть своє сер­це - На мо­ги­лу гляньте!.. Могило-могило! Ти, пиш­на мо­ги­ло!.. Де діли­ся ча­ри, Краса ку­ди спли­ла?.. Коса із бин­да­ми Лежить край до­ро­ги, Покошене військо Доломлюють но­ги. Пройшли тяжкі плу­ги Через твоє тіло, І пиш­неє тіло, Як ву­голь, зчорніло… І тілько лиш камінь Край нього біліє, Но вже письмо дру­ге На ньому рябіє! І по­ле чорніє, Коріння зси­хає… І бу­сел пе­рис­тий По ски­бах сту­пає… Споров плуг тя­женький, Задряпало ра­ло, І в ра­ни насіння Нерідне за­па­ло. Запало насіння, Коріння пус­кає І си­лу чу­жую Без жа­лю спи­ває… І в місяців кілька Край тої мо­ги­ли З чор­но­би­лем ра­зом Коноплі вро­ди­ли!.. Чорнобилю мно­го! Подивіться, лю­ди! Но бог свя­тий знає, Що то за рік бу­де… Де бу­ла ка­ли­на, Там нап'ята бу­да… Не вер­ху мо­ги­ли Чорнобилю гру­да… І ди­мить чор­но­биль, Заким за­па­лає… І "Вічную пам'ять" Божий птах співає…

СВІТИТЬ МІСЯЦЬ СЕ­РЕД НЕ­БА...

Світить місяць се­ред не­ба, Зіроньки кру­гом, І всі лю­ди сном зас­ну­ли, Опівнічним сном!.. Один я лиш не дрімаю, Край вікна стою; І тобі, дівча, співаю Про ту­гу свою!.. Чи спиш, ми­ла, чи дрімаєш? Любка, про­бу­дись! Пробудися і в вікон­це Виглянь-подивись!.. Най пог­ля­ну на ті лич­ка, Що па­лах­ко­тять, На ті очі, чорні очі, Що вог­нем го­рять!.. Виглянь, ми­ла, як дрімаєш, Най я по­див­люсь, Подивлюсь на білі гру­ди, К сер­цю при­гор­нусь!.. Пригорнуся, обів'юся, Правду спом'яну… І без ту­ги і без жа­лю Вічним сном зас­ну.

ОЙ ЧО­МУ ТИ НЕ ЛІТАЄШ...

Ой чо­му ти не літаєш, Орле си­вок­ри­лий? Ой чо­му ти не гу­ляєш, Хлопче чор­ноб­ри­вий? Ой рад би я політа­ти - Туман на­ля­гає; Ой рад и я по­гу­ля­ти - Туга не пус­кає. Нема щас­тя ні за мною, Ні пе­ре­до мною, Тілько ту­га за ту­гою, Журба за жур­бою! Ходжу, нуд­жу се­ре­до дня І по­се­ред ночі, І ніко­ли сну не зна­ють Заплакані очі. Ізсихають мої очі, І сльоза не ллється, Тільки ту­га ко­ло сер­ця, Як га­дю­ка в'ється. В'ється ж во­на ко­ло сер­ця, Серце роз­ри­ває, Ударюся в си­ру зем­лю, Земля не прий­має! Ой піду я поміж ска­ли, В мо­ре по­ва­лю­ся! Як не в морі утоп­лю­ся, В камінь розіб'юся! І зле­тяться чорні пта­хи, Сядуть на­до мною, Заспівають "Вічну пам'ять" Над мою жур­бою.

ХМІЛЬНИЦЬКА ПІСНЯ

Гей, брат­тя-ко­за­ки, сідлай­те-но коні! Черкніть для охо­ти ви­на! До бо­ку ша­бельку, на ру­ки повіддя, На но­ги стальні стре­ме­на! Не гну­ти нам шиї, ко­зацької шиї, Під тяж­ким залізним яр­мом, Не ню­ха­ти ди­му не­щас­но­го краю, Що в'ється над на­ми кру­гом! Чи в нас не та си­ла, що у батьків бу­ла? Не тая ша­белька у нас? Чи в нас не­ма ко­ней на сте­пах ши­ро­ких, Чи ву­голь на люльці по­гас? Нехай наші коні на чис­то­му полі Тріпнуться і враз заіржать! Нехай наші брат­тя, мо­лоді ко­за­ки, На чис­теє по­ле біжать! Нехай зно­ву бряз­не ша­белька стальная В ко­зацьких залізних ру­ках! Нехай зно­ву ля­жуть во­ро­гові кості Могилами в на­ших сте­пах! А люлька-го­луб­ка не­хай не вга­сає, Паліть вражі се­ла кру­гом! Нехай во­рог знає, повік не га­дає Знущатися над ко­за­ком!..