Новели 1926 - 1933 рр.

Ішов, ішов, аж надибав двох жовнірів з гверами, якби не та писана тайстра, нічо би й не було, а так сталося паскуд­не й болюче.

- Марш, кабане, назад додому!

Іван зачав говорити по-польськи, що має платити ве­к­се­ль, що через те мусить іти до міста. Витягнув вексель з кише­ні, показував до очей жовнірам і не вертався. Та жовнір жовніром, чогось має гвер... як відвернув руку, як загатив у зуби, то мало Іван ними не вдавився, виплював у долоню і зу­би, і кров. Зачав кричати і з червоним векслем у руках та з писаною тайстрою на плечах зачав утікати. Сам не знав, чи взад, чи вперед тікає. Аж оглянувся коло моста і спам'я­та­вся, що він вже під мостом. В роті пекло, зуби тримав у кулаці разом з векслем, та вузол з грішми був у пазусі, лише треба було якесь обмити кров та затамувати. Зліз до ріки, мив лице і полокав рот та намацував язиком порожні ясна. Став беззубий. Але відпочив на ріці, віддихався та й за­раз думкою потішився: болить та переболить, в роті, крім тих трьох зубів, є ще богато, а гроші старої пропали, бо він недурний признатися, що втік з грішми... жовніри за­брали, та й решта.

Він чоловік інтелігентний, то повернув до доктора По-дю­ка, аби дав йому свідоцтво лікарське. Навіть заплатив за лікарську пораду, докладно оповів, як то було, по­ка­зу­вав­ на долоні зуби, та лікар піджартував з нього, бо, видко, подібний до інших людей, яким все смішно, як ближньому висиплють кілька зубів з рота. На свідоцтві лікарськім нічо не було написано, лише що Іванові вибили, як казав, три зуби і що доктор більше нічого не знає. Як жид прочитав йому в місті це свідоцтво, то Іван сказав, що кинув гроші в болото, що таке свідоцтво пусте.

І побавився Іван в місті добре. Трактував і напоював зна­йо­мих ще ліпше, оповідав богато про свою пригоду і ціл­­ком вдоволений вертав додому. Але як доходив до села, то дізнався, що тої днини били ціле село. Йому лишилося ще трохи грошей, то він вернувся в луг, запорпав їх під корч і так з писаною тайстрою, але без трьох зубів вернувся до­до­­му. Оповідав старій довго страшну історію, як його тяж­ко позбиткували; як забрали всі гроші, роззявляв рот аж по вуха і показував пальцем порожне місце, де рано ще були зуби, презентував кровавий вексель, а тайстру дідько знає, хто спорожнив. Тому всьому лиш Парасочка винна, бо її забагається міста, векслів. Парасочка зарюмала за грі­ш­ми, але збоялася виходити з плачем перед хату, аби люди чули, так як треба би робити.

Вона цілий день надивилася на таке, що най і гроші про­падають. Але й вона була вдоволена потихоньки, що її пан так добре дістав від других панів.

ГРІХ

Вдова Марта давно хора, хоче вмирати, бо закликала до себе свої дві сестри і приятельки. Гості посідали на лаву ко­ло постелі і під вікнами, а Марта з подушок каже:

- Не набула-м си на цім світі, не натішила-м си, а нагрі­ши­ла-м... Дохтор каже, що кожда моя година дарована, та тому вібачєйте, що-м вас закликала від роботи.

Відкинула від рота жмут сивого волосся, роззявила білі губи, аби надихатися.

- Смерть, сестри, болюча, а моя смерть проклєта буде на­ві­ки межи людьми. Гріх маємо такий, що ні мій чоловік не го­ден був вітримати, ані я, жилава баба, не годна-м го до­не­сти до краю...

Роззявила рот і пальцями хльопала з миски води в нього, аби могти своє сказати.

- Знаєте, що-м кликала ксьондза вже кілька раз, аби спо­ві­датиси, та й сповідала-м си, але правди-м не сказала, ві­дай, тому, що шелестить на нім риза, або тому, що дуже дивитьси в очі, або тому, що язик не повертаєси... Сказати другому свій гріх, людський гріх, такий гріх, що всі люди ним грішні, але аби мій сказати, то треба зуби розважити че­рвоними кліщами, аби палахкотіли, як ладан на різдво...

Її сестра, Марія, підоймила голову з подушок та зас­по­ко­ювала, приятельки поспирали руки на коліна і пігнулися.

- То вже вам буду сповідатиси, бо видите, яка-м суха, то в найбільше деревище не влізуси, і таке гірке тіло земля не годна пролигнути... Хлоп все від баби слабший, бо мій чо­ловік лиш рік вітримав, а я вже роки. Ми мали спільний гріх, та він по році лишив мене саму, аби-м го двигала без нє­го, а то й моя пайка така тєжка, що залізо під нев пішло би в порох...

- Ми обоє спалили село, знаєте. В саме полуднє пішло кро­в­йов попід небо, кров заслонила ясне сонце. Нашої хати якось не доцєгнуло. Він, аби не кричіти, сипав порох у рот з землі, але зойк з серця роздував порох з рота, то він сів коло коновки з водов та й тримав заєдно повний рот води, а потім викидало з него воду, а він знов пив, аби не кричіти... Село курилоси, почорніло, чорні люди голосили, а він сидів коло води добу, чорний, мокрий, склонивси та й за­снув в болоті. Хотіла-м го стє-гнути на сухе, та як ні вдарив коновков, той я лєгла в болото коло него, так си належало.

Всі жінки посхоплювалися з лав, гляділи на Марту здурілими очима, стояли, як з дуба витесані. Сестра не втрима­ла голови, пустила. А хора носила долонею воду з миски в рот та не доносила. Розливала по пазухах.

- То ви лиш від цеї мови ніби дураете, що-сте тверді мужи­ки, а як таку сповідь перед чужим ксьондзом тримати... А хоть би-сте про мене і зараз всіма дорогами по селу по­ро­збігалиси, то я вже не боюси, а хоть дзвоніть на ґвалт в дзвони, то я також не боюси, хоть ні тєгніть всіма дорогами по грудді та закопайте розтрєсені кісточки по нечистих місцях селом, то вже я легшу муку буду мати, як тепер. Цеє? гріх я вже двигати не годна... Маріє, душуси, підопри голову, най докінчу сповідь, чи пече ца голова, як смола в руки.

Жінки мовчали. Від цієї тиші оглух би навіки дзвін.

- А зайшло з цего. Як прийшли до села вже по войні, то по­вісили чоловічого брата, що десь був довго на Україні. Ми його відрубали з чоловіком, та привезли в рантухах до­до­му, та спорєдили парубка, як паву, але язик не годні були заправити в рот. А мій дурний вхопив ніж та хотів відрубати. Добре, що-м руков сперла, розрубав аж по кістку, а як закривала-м лице його братові червонов платинов та моя кров закровавила платину, то дала-м другу. Ви знаєте, що мій чоловік від похорону замовк, не сказав відтогди ані одного слова, ходив селами та розшукував братніх товаришів з тої войни, а потім тоті товариші приходили до нас та гостилиси. То якісь такі люди, що револьверами грають до данцу, що в кожді кишені мають бомби, що якісь блискучі но­жі ховають помежи ребра,- таких ніхто не видів. Кажуть, що нагнали нас з нашої землі, що будем міститиси на смерть, а житє наше фурєти будем ворогові під ноги, як во­шиву сорочку на войні... Та тут і нахвалили, аби спалити двір. Та й підпалили з моїм чоловіком. Та панові нічо, а по­ловина села розсипаласи на сажу.

Марта простягнулася і заперла очі, жінки приступили до постелі, обливали водою, та вода спливала з лиця, як з ка­ме­ня. Марія здоймила з сволока жовту свічку, і всі шукали сірників, а як засвітили, то поклали до Мартиних рук, і во­на ожила.

- Я ще не вмерла, але зараз буду вмирати. Коби вмерло зо мнов і сумлінє моє. Це бог добре вчинив, що сумлінє не го­ворить голосно. Най си сховають товариші мого чоловіка з бомбами і револьверами. О, то як сумлінє заговорить, то такі слова палючі в кожді жилці, що ті слова скалу розсиплють на дрібен порох. Найстрашніше то слово від су­м­ління. Я тих слів ніколи не знала, ніколи-м,не чула. Відки во­ни си в мені взєли, це лиш бог міг пустити своїми ру­ка­ми у мене. Блискавка по небі не така страшна. То слово, то про­клін, який задушить всьо, що на землі жиє...

- Марійко, буду вмирати. Кажи людем, най собі розберуть мій маєток і мого чоловіка. Я їм нічо поповнити не годна, а насподі в скрині є карточка від товариша мого чоловіка. Де­сь з далеких країв пише, що прийде до нас двоїх уже волних. Там є знак до него. Напиши йому, що такого, як ми наробили, ніхто не здержить на собі, що-м від того повмирали... Тепер давай свічку, я вже не ожию.