Новели 1926 - 1933 рр.

- Ми хочемо, аби ви єго приперли, бо через него ані нам, ані дітей нашим нема в цім селі життя...

Закричали, заломи­ли руки.

- Та кажіть, Тофанко, таже ви бігали до шандара...

- А вам ще богато вповідати треба за цего байстрюка? Він збирає малі хлопці по лугах та годує їх мухами та че­р­ва­ками. Писки їм напухають, спати через ті плачі не можна. Діти єму виносять, що де в хаті подиблють. Він їсть із ци­ганами здохле мнєсо. Такого ще світ не видів. Відколи йо­го мама вмерла, то він здичів, ніхто його не годує, ніхто не обначовує, ніхто не обпирає...

А хлопець з землі каже:

- Це якась дурна Тофанка, та як маму прикидали глинов, то хто мене має годувати та обпирати? Що де йму в руки, то з'їм та й не голоден, що де вкраду з плота, та й си вбираю. Б'ють мене, і добре б'ють, але я терплю. Як нема ма­ми, то мус терпіти...

- Дивітьси лиш на него, аби си скривив, аби плакав, аби си покаєв, а він ще змудра вповідає...

- Та кажіть уже, Тофанко, що він наробив?

- Та вірідила я свого Лукинка до школи, обмила, . на­го­ду­ва­ла, дала білу сорочку, а він собі каламарчик взєв, та то­р­би­нку з книжками, та й хліба в пазушину. А я чистю вовну пе­ред хатов, нічого не гадаю. За якусь там годину ци пів вбі­гає в ворота таке, як чорт, всілякими фарбами пома­льо­ване, і плаче, аж крізь вуха си промикає. Лиш по голосі пізнаю, що це мій хлопець. Вхопила-м на руки, занесла-м до ха­ти, мию, б'ю, а він кричить. Рукави і пазухи в мене, як види­те, закрашені всілякими красками...

Жінки оглядають фарби на сорочці Тофанки і міркують, чи фарба дасться відопрати.

- Дитина захрипла від плачу та й вповідає мені, що, як ішов до школи, цеє копилюк перейшов його лугами та й каже: «Так і так, Лукине, скинь сорочку, я тобі тіло нама­люю всілякими фарбами. Хлопці будуть за то-бов бігати та й сміятися». Хлопець скинув сорочку, а він єго обмалював ко­ло ставка всілякими фарбами. «Ану, побігай,- каже,- по лу­зі, як мотиль будеш». А сам хапнув єго сорочку, і поясок, і все та й втік у кукурудзи. Убравси, розілляв по собі ант­ра­мент і пішов, байстрило, до школи...

Тофанка по цім нагналася до хлопчини і хотіла бити, та жандарм заступив його.

- А я вам кажу, що ца Тофанка дурна. То вона гадає, що я її боюси, як тут є шандар та й війт. А на дорозі я також не боюси, бо втечу, як вітер. А на ставу також не боюси, бо тру­тю в став. Таже я доста набрав бучя, доки я навчивси ро­зуму. Та мені кров йшла з очей, з вух; з горла, нім я навчи­вси розуму та нім ноги дужі стали. Я тепер можу від кож­дого втечи...

- Це, люди добрі, покаяніє, та ви, війте, робіть що з цим чо­мбараном. Та він нам діти розволочує. Та дивітьси, як він мрігає очима, він нас всіх на сміх побирає. О, який з себе контетний!..

- Хлопче, но, а є в тебе вуйко, або тітка, або якась фамі­лія?

- Та є. Є богато, але як в похорон позабирали гобортки та по­лотна, то ще брали мене до себе, а потім били, та й на­го­ни­ли, та й не давали їсти. То я мусив собі красти їсти. Та як було тепло, то я собі спав в збіжжю або в кукурудзах, а як сту­дено було, то я ховавси в ясла перед худобу, а худоба має гарячий дух, та й дихала на мене. А хлопці давали їсти, а професорка дала кафтан, такий довгий...

- А піди-ко до його тітки, тої там, під лісом. Кажи, аби за­раз прийшла суди до канцелярії.

- Но, та й що ви будете з цим байстрюком робити? Та ка­ра­йте йго, замикайте йго, таже ми не вільні діти з хати пусти­ти.

- То карайте, я відержу. О, який зад збитий. Дивітьси, таже тут всілякі буки поприсихали...

І хлопчина підняв сорочку і показував жінкам своє тіло.

- Дивіть, дивіть. Ні встиду, ні сорому...- загуділи жінки.

- Йде вже його тітка...

В цей мент малий хлопчина заліз між ноги жандармові.

- Ой пані шандар! Ца тітка буде бити. Ца дуже б'є. Я все ви­джу в селі, та й видів якось, що до неї ходить тот Басок. То як я сказав, то вона бігла за мнов аж у сіножєта та таков ковнев в мене полудила, що мнєсо вірвало. Ца би мене вбила. То жінки за ніц так си не гнівають, як за то, що до них хто­сь ходить. Я за це доста буча си набрав, а найгірше від свої тітки. Як від них украсти сорочку або солонину, то так не б'ють...

Усі жінки звернулися до тітки байстрючка, почали шеп­тати між собою, підсміхатися.

- Пані шандар! Я всьо знаю, де є в селі. Я знаю, де солонина стоїть, я знаю, де карабіни закопані, я знаю, де в жидів дзи­гарок стоїть, бо мене ніхто до хати не приймає, то мусю ходити та й дивитиси. Ви можете мене й підвісити. Та я видів, як підвісив Лесь свого хлопця ногами догори. Але потім таких було шандарів, та доктор рубав, та потім так фа­й­но поховали. Лиш ці тітці мене не дайте, бо вона за того Ба­ска дуже люта. Як до криміналу, то до криміналу, як шибеница, то шибеница, а я мусю давати собі сам раду...

ЧЕРВОНИЙ ВЕКСЕЛЬ

Треба розповісти про смішну подію Івана Гусака, колійо­вця. Чи він не вдався, чи прокрався, ніхто в селі добре не знає, але всі знають, що службу стратив та дістав кількасот злотих відхідного. Молодий був, вуси добре підкручував вгору, убрання мав панське синє, подобався жінкам та вмів говорити по-польськи та, кажуть, по-німецьки і в селі мав свою повагу. А була ще в селі вдова, вже старша, пряха до­б­ра, мала хатину і недавно піч переклала, та було тепло взимі. До кожівки треба теплої печі. А що перше, то мала вуз­ли з грішми. То Іван пішов у комірне до неї, зимою старав ву­голь­, і трохи горілки, і булок, а пиво вже пив сам на ста­н­ції.

Робив таку політику, що мужиків не мав за ній, попам не кланявся та мав великий жаль до Польщі і до начальника станції. Та, видко, гроші мав невеликі, бо зачав присва­ту­ва­тися до своєї господині, Парасочки, аби цим способом дібратися до вузлів з грішми. Але у вдови - сім розумів, годила, забігала, до слюбу повитягала зі скрині такого плаття, що богачки зеленіли по снігові із зависті, бо це було по різдві. Вони казали, що все це добро від них набрала, а весілля було гучне. Медових місяців довгих не було, бо Парасочка і вдова, і тверда з натури, та грошей не розв'язувала, а навіть не показувала. Щоправда, то нашила на чоловіка два хлопські одіння, на свята і на будень, бо мала амбіцію, що­би свого чоловіка зробити ґаздою, аби не був лєнкою, що все смердів олієм від ліхтарки, та замазаний був ву­г­­лем, та все ходив пити пиво. Він молодий, можна з нього зро­бити ще господаря та привернути до людей.

Та це Парасці не пощастило, і вона свої надії сховала в скри­ню між вузли. Давала чоловікові щораз менше їсти, не дуже допирала сорочку, відпорювала гарні прошивки та при­шивала старі до сорочки, і на весну Іван вже не хотів си­діти дома, а Парасочка надумала інакше. Аби гроші не пропали, то купила в межу кавалок города, дозичила в жида дві сотки і з узору підписала вексель з ру­чителями. Поправиться. Іван, то буде мати на чім робити, а ні, то її на старість хто-небудь обійде за город.

Одного разу Парасочка вночі забила в п'яту такий заржавілий цвях, що спухла, як дуда, а треба нести векслеву рату до міста, вона брата не має і сестри не має, то вже кілька день перед ратою годувала Івана ліпше. Вона би намалювала вексель дома, а він пішов би з ручителями і заплатив би. Іван покмітив, що стара вертиться коло него, і був цему радий. Стара дасть гроші на рату, дасть на тринкар , налагодить добре їсти, а як жидові скаже, що стара не мала цілої рати, бо не встаралася, то може і пива випити, і добре забавитися, і стару за старі прошивки добре виріхтувати.

Осіннього досвітка Парасочка налагодила їди доброї і богато, хліб білий, п'ять злотих для ручителів і чоловіка на горілку та ще для кожного по склянці пива. Гроші для жида стояли на столі купками, добре пораховані. Парасочка зав'язала їх у вузлик, а гроші на трактамент всипала йому в кишеню, бо вбрався в колійницьке одіння. Харчі гарне­нь­ко склала в писану тайстру, додала чистий шматочок са­ла і, як зачало розвидатися, пустила чоловіка в дорогу. Має повернути за ручителями і з ними йти до міста. Він так зро­бив, ручителі сказали: "Гай, гай, ідемо, ти наперед іди". І так Іван подався лугами до міста.