Маруся Богуславка

ДУМА ТРЕТЯІ Ревуть ба­си кон­дак, не­на­че з боч­ки, І тру­ситься в ста­ро­го гай­да­бу­ри На голім тілі риззє без со­роч­ки, Як дикі стру­ни на п'яній бан­дурі, П'яний він без горілки, по на­турі, Палкий, зав­зя­тий, лю­то-вих­рю­ва­тий, Мов під сьома пе­чатьми де­мон бурі Ненависті дра­кон ог­нек­ри­ла­тий, Жадібний день у день па­ли­ти й руй­но­ва­ти. II Сам бог пе­кельний, він боїться Бо­га, Лютійшого й по­туж­но­го над нього. В душі й надія в нього, і три­во­га… Жадає раю ти­хо­го, свя­то­го, Боїться пек­ла, пе­чи­ща страш­но­го, Де жизні черв ніко­ли не вми­рає, Де огнь сірча­ний вічно не вга­сає, Де Всеб­ла­гий вовіки не про­щає І са­та­на лю­дей о Гос­поді тер­зає. ІІІ «Так, не сум­нись! - ре­че архіманд­ри­та Чудовного Ус­пен­ня Пле­те­нецький. - Тепер нам во­ля Вишнього відкри­та: За те, що ти пус­то­шив край ту­рецький, Що пліндру­вав на­род невірний шведський, До те­бе глас Ус­пен­ня про­мов­ляє: Не сни­деш в пек­ло, де тіла мерт­вецькі І грішні душі са­та­на тер­зає, Як суд Все­вишнього бла­гий оп­реділяє. IV Теци ще й ко Мов­чальни­ку свя­то­му, Одкрий йо­му гріхи твої сми­рен­но І при­об­щи­ся світу не­зем­но­му В оби­телі йо­го бла­гос­ло­вен­ной. Во бла­гості своєй неізре­чен­ной Успеніє те­бе землі да­ра­ми, Сріблом і зла­том угоб­зить пре­зельно. І па­ки воз­ли­куєш куп­но з на­ми, Всечудотвірного Ус­пенія ра­ба­ми». V І грішник бо­со­но­гий притікає До схо­ви­ща Мов­чальни­ка свя­то­го І, ниць по­верг­нув­шись над ним, віщає, Благаючи те­пер уже німо­го: «Угодниче Твор­ця землі бла­го­го! Ти, що своє за­му­чив мовч­ки тіло Для вічно­го бла­женст­ва не­зем­но­го! Тепер во­но, як сон­це, просвітліло І вірним чу­де­са прем­ногі сот­во­ри­ло. VI До те­бе притікаю з упо­ва­ниєм: Рятуй ме­не від прок­лят­тя страш­но­го, Що я своїм бе­зум­ним во­юваннєм Од патріарха зас­лу­жив свя­то­го. Набравшись в Січі ду­ху ог­ня­но­го, Москву ру­бав я в пень, мов лях невірні; Не раз по­па в огонь ме­тав жи­во­го, Паливши церк­ву, на­че бе­зувірний Татарин, тур­чи­на-по­ган­ця раб покірний. VII Накинь на ме­не яку хоч по­ку­ту: Бо патріарха, з Моск­ви по­вер­нув­ши, Рече до ме­не в привітну ми­ну­ту, На ме­не якось див­но по­зир­нув­ши: «Петро-гетьмане! Хрис­ти­янські душі На те­бе вопіють за кров без­вин­ну, Що про­ли­вав єси, на все за­був­ши: На пра­вос­лав­ну зем­лю Ук­раїну І на Мос­ковську Русь, по пра­от­цях ро­ди­ну. VIII Се на тобі, - ре­че, - пе­чать я вид­жу Того вла­ди­ки, що сми­рен­ним ду­хом Однаково стра­шусь і не­на­вид­жу… Ісполнь, - ре­че, - зем­ля про те­бе слу­хом, Но внем­лю славі сій сму­щен­ним ухом: За не…» Тут сло­во пра­вед­не пор­ва­лось. Мене мов по го­лові хто обу­хом Заїхав. Все кру­гом за­ко­ли­ха­лось І сам не тям­лю, що тогді зо мною ста­лось. IX «Рятуй!» - І глас із гли­би­ни пе­че­ри, Небесний глас таїнствен­но-по­ну­рий Воззвав, і мов­би про­чи­ни­лись двері У ти­хий рай для сер­ця гай­да­бу­ри: «О гетьма­не наш прес­лав­ний, Воїне ве­ли­кий! Да восх­ва­лить пра­вос­лав­ний Мир те­бе вовіки! Ти гріхи з се­бе мос­ковські Здіймеш мов ру­кою, Як по­ту­ги за­по­розькі Поведеш до бою. З ага­ря­на­ми ли­хи­ми, З де­мо­ном Ос­ма­ном, Що за­ду­мав над свя­ти­ми Землями буть па­ном. І на Дністер нас­ту­пає Лютим фа­ра­оном, Православний мир ля­кає Демонським за­ко­ном. Проливав єси річка­ми В Москві кров без­вин­ну: Розливай те­пер мо­ря­ми Пасоку невірну. Як Дніпро за­чер­воніє Рівен з бе­ре­га­ми, З раю на те­бе повіє Дух свя­тий кри­ла­ми. Як на морі піна кров'ю Зашумить-заграє, Узриш, як те­бе ру­кою Божий Син вітає. Як зап­ла­чуть над Бос­фо­ром Старці, же­ни й діти, Бог Отець з не­бес­ним хо­ром Славу бу­де пи­ти. І вся Трой­ця цілих три дні Буде ли­ку­ва­ти, Як зіллєш в Стам­булі слізьми І ха­ти, й па­ла­ти». Тут, мов по манію волх­ва, заг­ра­ли Під ворітьми свя­ти­ми жо­ломійки, Козацькі коні го­лос­но зар­жа­ли, Заголосили сур­мові сопілки. Перед гетьма­ном ко­за­ки з'яви­лись, Гетьманські ша­ти у ру­ках світи­лись. На стар­цеві бла­ва­ти вже сіяють, Турецька шаль аж трийчі стан об­хо­дить; Штани ши­рокі жа­ром чер­воніють, Немов ко­зак в крові по по­яс бро­дить, Підкова срібна об підко­ву б'ється; По шапці пір'є стра­усо­ве в'ється. На пле­чах лук з са­гай­да­ком; при боці Дамаський міч мо­ло­ди­ком сіяє, Червона стьонжка в га­бовій со­рочці З-під бо­ро­ди, з-під снігу ви­зи­рає. Драконом кінь під ним гри­вас­тий в'ється. Крилатим діду­ган те­пер здається. Шугнув з вер­те­пу хит­рощів чер­не­чих; За ним шуг­ну­ли ко­за­ки ор­ла­ми, Мов де­мо­ни з ди­явольської печі, З пе­че­ри мо­ро­ку, ол­жи, ома­ни. Баби й діди з дітво­рою, хо­вай­тесь, Під кінські ко­пи­ти не по­па­дай­тесь!