Маруся Богуславка

ІІ Сю ду­шу мерт­вен­ну гальванізує Великий гук і стук в Святі во­ро­та. Про се­бе так зав­зя­то не ясує Козацька чернь і це­хо­ва го­ло­та. Се, ма­буть, завітав сам воєво­да Або ж гетьман ко­зацький Са­гай­даш­ний, Котрого знає і сільська прос­то­та, І міський мот­лох ди­кий, не­обач­ний, Що ди­виться на світ, як на га­ман ясач­ний. ІІІ Він, він! Йо­го за ворітьми се го­лос, Гетьманське зна­не й іно­кам гу­каннє… Хоч побілів на ко­за­кові во­лос, Та знявсь він ви­со­ко над ота­маннє. Орлине чу­ти зда­ле­ку клек­таннє… Кричить-клектить, ор­лят на бен­кет зву­чи, На лю­до­жер­не в полі пи­ру­ваннє, І ки­дається на до­ли­ну з кручі, Мов той Зе­весів грім [107] із до­що­вої тучі. IV Чернече сер­це зат­ремтіло в гру­дях, Як вов­че на при­зив ор­ли­ний в полі: Красна йо­му й біда, і смерть на лю­дях, Він рад при­годі так, як хлібу-солі… Чи ко­за­ки опи­няться в не­волі, Чи по­ля­га­ють під ме­ча­ми тру­пом, Чи зба­га­тяться здо­бич­чю на морі, Чи повк­ри­ва­ються зли­ден­ним стру­пом, - Чернець по­жи­виться своїм з усіх їх лу­пом. V Святі Во­ро­та відчи­ня­ють настіж». Готові ниць пе­ред ве­ли­ким па­ном І воїном кап­ту­ро­носці впас­ти, - Тих ко­заків-руїнників гетьма­ном, Що, насміявшись над страш­ним сул­та­ном, На царст­во пра­вос­лав­ницьке Мос­ковське З ля­ха­ми на­летіли гур­ри­ка­ном, Прославили різнею панст­во польське І шар­па­ни­ною - ко­зацт­во за­по­розьке. VI «Увесь у зо­лоті по­ви­нен бу­ти І мо­ря, і землі страх, Са­гай­даш­ний… Не вгай­мо, братіє, ніже ми­ну­ти! Се час воісти­ну при нас ясач­ний! Син Ко­на­ша, ко­за­ко-не­обач­ний, Все те на церк­ву Бо­жу нак­ла­дає, Чого у нього знач­ний і не знач­ний На су­тих бен­ке­тах не пот­реб­ляє… Достатку він сво­го ніко­ли й сам не знав. VII Козацтво прос­те й знач­не се­го ра­ди Його, як батька, сер­цем воз­лю­би­ли, І зельно руй­ну­ва­ли весі й гра­ди, І де­же на вразі під ним хо­ди­ли», - Так пу­зані між се­бе го­во­ри­ли, Обтерши піну ме­до­ву на ву­сах. Держались на но­гах з усеї си­ли І ве­се­ли­лись у чер­не­чих ду­шах, Що Ко­на­ше­ви­ча до се­бе за­лу­чи­ли. VIII Врата от­верз­лись… О пре­див­не ди­во! Не зрять во­ни то­го пе­ред со­бою, Хто грав ко­нем так буч­но-гор­де­ли­во, З гетьманською зла­тою бу­ла­вою. Над білов­ла­сою йо­го гла­вою Пернатий пиш­ний шлик не кра­су­вав­ся; А за со­бою він не мав кон­вою Гетьманського, що поч­том панським звав­ся І кіньми гор­ди­ми, й рон­да­ми ве­ли­чав­ся. Перед ни­ми бо­сий ста­рець… Костур суч­ко­ва­тий; Ветхе різзє обтріпа­лось, І на лат­ках ла­ти. За пле­чи­ма у про­яви Латана тор­би­на; Під тор­би­ною ду­гою Гнеться в діда спи­на. Де гетьманська ділась пос­тать, Де ор­ли­не око, Що з Си­но­пу аж до Моск­ви Зиркало ши­ро­ко, В хрис­ти­ян собі і в турків Здобичі шу­ка­ло, Про ко­зацький хліб на­сущ­ний Всюди пант­ру­ва­ло. Тільки зик зіставсь по­туж­ний, Що скли­кав дру­жи­ни, Мов дзвінкий щит ха­ра­луж­ний, До боїв-руїни. Із-під рам'я зи­ком-кри­ком Босий дід гу­кає І чер­не­че мля­ве сер­це Голосом ля­кає: «Відчиняйте да впус­кай­те Грішника страш­но­го, Що до пек­ла вже не­гай­но Піде ог­ня­но­го! Відчиняйте: бо во­ро­та Костуром підва­жу, Потрощу за­ту­лу ва­шу, Мов ту бро­ну вра­жу! Відчиніте-відомкніте Церкву ту Ве­ли­ку, Що спа­са­ти­ме нас, грішних, Довіку і віку! Відомкніте да впустіте, Щоб я не наб­рав­ся Знов гріха, та ще у глиб­ше Пекло не по­пав­ся. Нехай грішник на чу­дов­не Позирне Ус­пеннє, На прибіжи­ще гріхов­не, Від чор­тяк спа­сен­не. Та й віддасть Ус­пе­нию кля­тий Здобич тяж­ко-грішну: З об­разів мос­ковських ша­ти, Срібну ут­вар пиш­ну, І червінці, що скла­да­ли Люде пра­вос­лавні По церк­вах, як набіга­ли Ми, кри­ва­во славні, - Набігали та й не зна­ли, Що в гріхи впа­да­ли: Бо Русь Рус­сю руй­ну­ва­ли, Москву в пень ру­ба­ли!» І до церк­ви са­ну­ви­тий Дідуган прос­тує, І чер­не­чий дух не­си­тий Здобич доб­ру чує. Брязкотять ключі цер­ковні, Дід у двері преться, І чер­не­че хи­же сер­це З ра­дощів сміється. «Чудотворне ти Ус­пеннє! - Промовляє си­вий. - Сотвори нам во спа­сеннє Благодатне ди­во: Щоб я вкупі не су­див­ся З кля­ти­ми ля­ха­ми, Що в Мос­ков­щині глу­мив­ся З ни­ми над церк­ва­ми. Щоб ме­не не­си­те сер­це, Очі за­ви­дющі І на луп у чу­жо­зем­ця Руки заг­ре­бущі Не вто­пи­ли у гли­бокім Пеклі, як Іуду! [108] О! Ря­туй! Тобі об­ро­ки Вічно ви­нен бу­ду». - «Не сум­нись!» - оз­веться го­лос З-за іко­нос­та­са… І в гетьма­на в'яне во­лос, Мов у сви­но­па­са. І ле­жить він, і Ус­пеннє Диво по­ка­за­ло: Під йо­го ти­хе мо­леннє Приносу не ста­ло. Так! Бо­ги­ни­но­му до­му Був уго­ден при­нос, І Ус­пенію свя­то­му Реве сла­ву кри­лос. вернуться

107

- У давньогрецькій міфології Зевс звався також Громовержцем.

вернуться

108

- Після відомої зради Ісуса Христа Іуда Іскаріот, один із апостолів, повісився. Він був проклятий Богом, як і кожен, хто повісився на дереві.