Страница 24 из 42
ДУМА П'ЯТА По сій мові замки пудові у дверей забряжчали, І засови у кунах залізні, важкі завищали. І дві поли широких дубових дверей розчинились, На порозі два янголи з неба в сіянні з'явились. Бо сіяло у дверях, мов рай, по Босфору садами, Пречудовними баштами, золотом, склом, мармурами. Червоніло на заході сонце… Маруся й Заїра, Ся голубка в любові тиха, ся душа світлокрила, На козацьку біду та на нужду страшенну дивились І, вжахнувшись, одна до 'днієї плечем притулились. «Ой ви, бідні невольники! Як се ви й живі зостались, Що в таку превелику біду та в неволю попались? Я прийшла вам диханнє здорове та й очі віддати, Божий світ в благовонній красі й чистоті показати». - Так промовила, ронючи сльози, як жемчуг, Маруся. «О! Тепер я, - рече, - ні царів, ні катів не боюся». - «Хто ж єси ти, чудовна людино? Звідкіль ти взялася, Що нам сонцем, і світом, і раєм небесним здалася?» «Я Маруся, - рече, - Богуславка, коли ви чували, Що татаре в ясир, у полон, у неволю забрали». Затрусились невольники бідні з журби та з печалі І від туги тяжкої лицем до землі припадали. «О, бодай же, Марусю, ти щастя та долі не мала, Що ти нам царюваннє своє осяйне показала!» - «Ні, не лайте мене, земляки, не кленіть, не коріте, А за душу мою милосердного Бога моліте. Дарував мені цар ціле царство, та я не схотіла, У темницю до вас непорочними крильми летіла. Се у мене в руці царське берло, дивітесь, сіяє: Всіх людей під моє повеліннє воно нахиляє. Бо поїхав далеко на влови султан із башами, І до ранку владичиця я над землею й морями. Тріумфову галеру тобі, мій Левко, я дарую, Киндяки, златоглави, і утвар, і снасть дорогую. І невольників тих порозковуєш сам ти на морі, І звірюку ляха зоставляю на всій твоїй волі. У галеру червінців я безліч із скарбу набрала, Поставами без міри кармазину й сукон наклала, І габою турецькою добре звеліла прикрити, Щоб не вельми стамбульцям завидливі очі дражнити. Випливай, мій лебедику, з вітром попутним тихеньким, Уклонись там од мене всім людям поклоном низеньким». І волшебним жезлом, царським берлом, Маруся махнула І кайдани залізні з Левка, мов солому, струснула. Від кайдан Кочубей, мов приснилось йому, слобонився. На Марусин він лик, мов на образ чудовий, дивився. «Духу мій! - прорекла вона, зблідлій і зціпивши руки. - Наступила хвилина гіркої земної розлуки… Знай, ніколи тебе, о! Ніколи я так не любила, Як у нужді страшенній, в багні та в кайданах уздріла, Приступи, щоб у нас по Вкраїні та слава постала, Що велика цариця в уста козака цілувала!» Приступив та й упав на коліна, і серце замерло… Покотилось із рук у Марусі Османове берло. «З твоїх уст я п'ю смерть, - прорекла вона, - добре се знаю, І кончину мою поцілунком солодким вітаю». І закрилась полою своєї царської порфіри, І побігла, покинувши берло в руках у Заїри. «О, спасибі ж тобі, похвало України велика, Що ти нас слобонила з сього бесурменського лиxa!» Козаки, стрепенувшись, як мурі ведмеді, казали І хрести величезні на себе, ридаючи, клали. «Хоть потурчилась ти ради лакомства й панства, небого, Та пісень по шинках, молитов по церквах буде много. Спасемо від гріхів ми гуртом твою душу убогу, А до турчина знайдемо луччу, тверезу дорогу». Обізветься Левко Кочубей, і гуде його голос, Мов той дзвін великодній, і зв'яв у комишників волос. «О сліпе ви бурлацтво! Не вам її душу спасати: Її жде на небі Пречиста Ісусова Мати. Ось галера блищить золота перед нами: рушаймо. І Марусину славу із роду та в рід передаймо». ДУМА ШОСТА Дивна чутка по Стамбулу, Дивна вість літає: Кантемир галеру в море Сам випроводжає! Тріумфову проводжає Пинду правовірних, І на ній із вітром грає Корогов невірних! І не хвиля на Босфорі Мармури змиває, Чадра чадру зустрічає, За руки хапає. І не вітер крутить хвилю, В кучері звиває: До чалми чалма белькоче, Стиха промовляє: «Кінець світу наступає: Серце-бо жіноче Всім Стамбулом повертав, Як само захоче. У руках в джавурів клятих Шабельки блискають. На наругу нам з гармати, Пливучи, гримають. І несе їх вітер буйний, Мов стрілу по морю, І співають гайдабури Про козацьку волю. Ні, не нам, не туркам править Світом сим широким: Переважила русинка Нас умом глибоким». Як народиться між ними Цар її удачі, Наш Восток не раз гіркими На морі заплаче. Як народиться ж цариця З розумом Марусі, Не одна тогді присниться Нам біда й на суші».