Маруся Богуславка

ДУМА П'ЯТА По сій мові зам­ки пу­дові у две­рей заб­ряж­ча­ли, І за­со­ви у ку­нах залізні, важкі за­ви­ща­ли. І дві по­ли ши­ро­ких ду­бо­вих две­рей роз­чи­ни­лись, На по­розі два ян­го­ли з не­ба в сіянні з'яви­лись. Бо сіяло у две­рях, мов рай, по Бос­фо­ру са­да­ми, Пречудовними баш­та­ми, зо­ло­том, склом, мар­му­ра­ми. Червоніло на за­ході сон­це… Ма­ру­ся й Заїра, Ся го­луб­ка в лю­бові ти­ха, ся ду­ша світлок­ри­ла, На ко­зацьку біду та на нуж­ду стра­шен­ну ди­ви­лись І, вжах­нув­шись, од­на до 'днієї пле­чем при­ту­ли­лись. «Ой ви, бідні не­вольни­ки! Як се ви й живі зос­та­лись, Що в та­ку пре­ве­ли­ку біду та в не­во­лю по­па­лись? Я прий­шла вам ди­ханнє здо­ро­ве та й очі відда­ти, Божий світ в бла­го­вонній красі й чис­тоті по­ка­за­ти». - Так про­мо­ви­ла, ро­ню­чи сльози, як жем­чуг, Ма­ру­ся. «О! Те­пер я, - ре­че, - ні царів, ні катів не бо­юся». - «Хто ж єси ти, чу­дов­на лю­ди­но? Звідкіль ти взя­ла­ся, Що нам сон­цем, і світом, і раєм не­бес­ним зда­ла­ся?» «Я Ма­ру­ся, - ре­че, - Бо­гус­лав­ка, ко­ли ви чу­ва­ли, Що та­та­ре в ясир, у по­лон, у не­во­лю заб­ра­ли». Затрусились не­вольни­ки бідні з жур­би та з пе­чалі І від ту­ги тяж­кої ли­цем до землі при­па­да­ли. «О, бо­дай же, Ма­ру­сю, ти щас­тя та долі не ма­ла, Що ти нам ца­рю­ваннє своє осяй­не по­ка­за­ла!» - «Ні, не лай­те ме­не, зем­ля­ки, не кленіть, не коріте, А за ду­шу мою ми­ло­серд­но­го Бо­га моліте. Дарував мені цар ціле царст­во, та я не схотіла, У тем­ни­цю до вас не­по­роч­ни­ми крильми летіла. Се у ме­не в руці царське бер­ло, дивітесь, сіяє: Всіх лю­дей під моє по­веліннє во­но на­хи­ляє. Бо поїхав да­ле­ко на вло­ви сул­тан із ба­ша­ми, І до ран­ку вла­ди­чи­ця я над зем­лею й мо­ря­ми. Тріумфову га­ле­ру тобі, мій Лев­ко, я да­рую, Киндяки, зла­тог­ла­ви, і ут­вар, і снасть до­ро­гую. І не­вольників тих по­роз­ко­вуєш сам ти на морі, І звірю­ку ля­ха зос­тав­ляю на всій твоїй волі. У га­ле­ру червінців я безліч із скар­бу наб­ра­ла, Поставами без міри кар­ма­зи­ну й су­кон нак­ла­ла, І га­бою ту­рецькою доб­ре звеліла прик­ри­ти, Щоб не вельми стам­бульцям за­вид­ливі очі драж­ни­ти. Випливай, мій ле­бе­ди­ку, з вітром по­пут­ним ти­хеньким, Уклонись там од ме­не всім лю­дям пок­ло­ном ни­зеньким». І вол­шеб­ним жез­лом, царським бер­лом, Ма­ру­ся мах­ну­ла І кай­да­ни залізні з Лев­ка, мов со­ло­му, струс­ну­ла. Від кай­дан Ко­чу­бей, мов прис­ни­лось йо­му, сло­бо­нив­ся. На Ма­ру­син він лик, мов на об­раз чу­до­вий, ди­вив­ся. «Духу мій! - про­рек­ла во­на, зблідлій і зціпив­ши ру­ки. - Наступила хви­ли­на гіркої зем­ної роз­лу­ки… Знай, ніко­ли те­бе, о! Ніко­ли я так не лю­би­ла, Як у нужді стра­шенній, в багні та в кай­да­нах уздріла, Приступи, щоб у нас по Вкраїні та сла­ва пос­та­ла, Що ве­ли­ка ца­ри­ця в ус­та ко­за­ка цілу­ва­ла!» Приступив та й упав на коліна, і сер­це за­мер­ло… Покотилось із рук у Ма­русі Ос­ма­но­ве бер­ло. «З твоїх уст я п'ю смерть, - про­рек­ла во­на, - доб­ре се знаю, І кон­чи­ну мою поцілун­ком со­лод­ким вітаю». І зак­ри­лась по­лою своєї царської порфіри, І побігла, по­ки­нув­ши бер­ло в ру­ках у Заїри. «О, спа­сибі ж тобі, пох­ва­ло Ук­раїни ве­ли­ка, Що ти нас сло­бо­ни­ла з сього бе­сур­менсько­го ли­xa!» Козаки, стре­пе­нув­шись, як мурі вед­меді, ка­за­ли І хрес­ти ве­ли­чезні на се­бе, ри­да­ючи, кла­ли. «Хоть по­тур­чи­лась ти ра­ди ла­комст­ва й панст­ва, не­бо­го, Та пісень по шин­ках, мо­ли­тов по церк­вах бу­де мно­го. Спасемо від гріхів ми гур­том твою ду­шу убо­гу, А до тур­чи­на знай­де­мо луч­чу, тве­ре­зу до­ро­гу». Обізветься Лев­ко Ко­чу­бей, і гу­де йо­го го­лос, Мов той дзвін ве­ли­кодній, і зв'яв у ко­миш­ників во­лос. «О сліпе ви бур­лацт­во! Не вам її ду­шу спа­са­ти: Її жде на небі Пре­чис­та Ісу­со­ва Ма­ти. Ось га­ле­ра бли­щить зо­ло­та пе­ред на­ми: ру­шай­мо. І Ма­ру­си­ну сла­ву із ро­ду та в рід пе­ре­дай­мо». ДУМА ШОСТА Дивна чут­ка по Стам­бу­лу, Дивна вість літає: Кантемир га­ле­ру в мо­ре Сам вип­ро­вод­жає! Тріумфову про­вод­жає Пинду пра­вовірних, І на ній із вітром грає Корогов невірних! І не хви­ля на Бос­форі Мармури зми­ває, Чадра чад­ру зустрічає, За ру­ки ха­пає. І не вітер кру­тить хви­лю, В ку­чері зви­ває: До чал­ми чал­ма белько­че, Стиха про­мов­ляє: «Кінець світу нас­ту­пає: Серце-бо жіно­че Всім Стам­бу­лом по­вер­тав, Як са­мо за­хо­че. У ру­ках в джа­вурів кля­тих Шабельки блис­ка­ють. На на­ру­гу нам з гар­ма­ти, Пливучи, гри­ма­ють. І не­се їх вітер буй­ний, Мов стрілу по мо­рю, І співа­ють гай­да­бу­ри Про ко­зацьку во­лю. Ні, не нам, не тур­кам пра­вить Світом сим ши­ро­ким: Переважила ру­син­ка Нас умом гли­бо­ким». Як на­ро­диться між ни­ми Цар її удачі, Наш Вос­ток не раз гірки­ми На морі зап­ла­че. Як на­ро­диться ж ца­ри­ця З ро­зу­мом Ма­русі, Не од­на тогді прис­ниться Нам біда й на суші».