Маруся Богуславка

*** Так мовляли старі козаки, січові козарлюги, Молоді ж підіймали гуртом плач невольницький другий; «Ой чого нам було в козаки сі охочі ходити! Чи не лучче б нам хліб святий в полі на волі робити? Чи не лучче б нам волики, йдучи шляхом, поганяти, Поганяючи, співами степ або гай звеселяти? Сидимо, гинемо тут, ні будня, ні свята не знаєм, І про Бога, про образ його пресвятий забуваєм. Хоч би дав нам Господь уві сні святу церкву уздріти І в диму тім кадильному свічку йому засвітити, І забути, заснувши, сей смород страшенний, сю нужу, В головах ковтяхи, у ногах повсякденну калюжу. Ні, не сниться вам церква свята, образи з корогвами, І на сонечку дим золотий та пахущий клубками, І співаннє спасенне церковне з попівським читаннєм, І причастє велике, сумне і страшне з упованнєм. Сниться нам і вночі ланцюгів та кайдан брязкотаннє, Мов пекельний той плач і страшенне зубів скреготаннє. Сняться нам на залізних гаках безконечнії муки Та погибельний крик і жаданнє з душею розлуки. Завтра ти, наш гетьмане хоробрий, наш соколе, кажеш, Від меча беззаконного тут перед нами поляжеш. А ми будем щодня поодинцю над морем висіти, А зірвемся з гака, пси нас будуть терзати да їсти. О, тяжким ми гріхом, миле браттє, в чомусь провинили, Чи не тим, що в кабак охотніш, ніж до церкви, ходили? Чи не тим, що попу на молебень шагом скуповали, А в шинку й таляра, мов шага, на медах пропивали? Чи не тим, що неділі святої в походах не штили І по п'ятницях бубни, цимбали по ринках водили? Може, тим, що отця, матір, сестер, братів зневажали, Проти церкви шапок через пинду дурну не здіймали І святого хреста на себе мимоходом не клали? Може, й тим, що сусід хліба-солі й худоби збавляли Старих жен і сивеньких дідів в груди стрем'ям штовхали, Немовляток-дітей серед гулиці кіньми топтали І з піском чисту кров неповинну, мов з жарту, мішали? Або й тим, либонь, браттє кохане, коли провинили, Що дівчат молодих та вродливих до себе манили, Заманивши, в ясир та в гареми орді продавали, Їх дівоцькою кров'ю сліпих кобзарів наповали, По базарах під кобзи, під бубни й баси танцювали, Не горілку, ту кров неповинну лили-проливали, В горілчаних калюжах, в грязі гопака вибивали, Дорогі златоглави, саєти із жарту каляли. За те Бог милосердний тепер нас в неволі карає, Від гріхів нашу душу великих, тяжких очищає, Тихий рай безпечальний за муки страшні відчиняє». ДУМА ЧЕТВЕРТА Обізветься на се ти­хим гла­сом Лев­ко: «Гей, па­но­ве! Ви - ко­зацт­во хо­роб­ре й пал­ке, та, шко­да, без­го­ло­ве. Вас по­пи та дя­ки напідпит­ку ма­ло­го нав­ча­ють, А ве­ли­ко­го вчи­ти й на путь нас­тав­лять за­бу­ва­ють. Мене Бог спо­до­бив без по­па й без дя­ка просвіти­тись І зви­чаїв ко­зацьких без пляш­ки та чар­ки нав­чи­тись. Непитущого ви за гетьма­на собі обібра­ли, Через п'янство ж своє у не­во­лю по­ги­бельну впа­ли. То я ва­ших гріхів на свій пай не бе­ру й не прий­маю: Через ва­ше без­бож­ницт­во сла­ву ли­царську те­ряю. Коли б ви горілок у чов­нах од ме­не не таїли, По домівках те­пер би в добрі та в ша­нобі сиділи. Не так гірко мені з мо­ло­ди­ми літа­ми про­ща­тись, Як в Пет­ра Са­гай­даш­но­го пен­тю­хом з ва­ми наз­ва­тись. Вже ніхто з вас не вер­неться в Січ і на слав­ну Вкраїну І не ска­же: «За те Ко­чу­бей у не­волі за­ги­нув, Що не ки­дав п'яниць із чай­ок у бе­зод­ню морськую: Через зра­ду гультяй­ську вте­ряв ко­ро­гов зо­ло­тую. І не ко­жен по страті в оби­тель Гос­под­ню по­ли­не: Відопхне без­за­кон­ни­ка Бог, в преіспод­ню за­ки­не. Дак не­хай він і в пеклі з'ясує, що в слові і ділі Був я чес­тен, ста­те­чен, і пля­ми не маю на тілі. Бо не знавсь із жіноцт­вом дур­ним; по­лю­бив­ши ж Ма­ру­сю, Шанував її матір так, як би й рідненьку ма­ту­сю, - Шанував так, як Січ: бо я ро­ду між ва­ми не маю… Кантемира ж невіру за бра­та собі не вва­жаю І не хо­чу з фур­ди­ги й кай­данів один сло­бо­ни­тись: З ва­ми сла­вен я був, з ва­ми бу­ду і смер­тю діли­тись. Шанував я Ма­ру­си­ну матір, па­но­ве, свя­тую, То й не зво­див з ума, не ту­ма­нив доч­ку мо­ло­дую. Я ні ра­зу, па­но­ве, й за ру­ченьки з нею не взяв­ся: Мов зо­рею яс­ною на небі з землі лю­бо­вав­ся. До кри­ниці, па­но­ве, хо­див я що­ран­ку світоч­ком І втікав по­тай ми­ру виш­не­вим са­доч­ком. Перечувши ж те­пер, що во­на вже ве­ли­ка ца­ри­ця, Моє сер­це стра­шен­но бо­лить, а ду­ша ве­се­литься. Бо те­чуть із ца­ри­ци­них рук ми­ло­сердія ріки, І Гос­подь її ду­шу за се не ос­та­вить вовіки. Я й на небі її не ба­жаю за ру­ченьки бра­ти, І в ус­та бла­го­датні, зцілющі святі цілу­ва­ти. Оддалік там на неї лю­бов­но я бу­ду ди­ви­тись І ко­ханнєм її пе­ред Гос­по­дом жизні хва­ли­тись».