Страница 19 из 42
ДУМА ШОСТА Мати мов німа стояла, Вельми дивувалась: Не таким вона султана Бачити лякалась: «І тебе він не займає І не обіймає?» - «Ні, матусю: коло мене Навіть не сідає. Він царює, верховодить За моїм порогом: Тут постоїть, поговорить І відійде з Богом. Їдьмо, мамо, помолімось За сю тиху душу, Що й подумати про кривду Від її не мушу». - «О! Молімося, дитино, Ще за двох до Бога… Коли ж серце се покине Мука да тривога?» І, схилившись на Марусю, Мати заридала… А чого Левко здобувся, Ніже не сказала.
ПІСНЯ ШОСТА
ДУМА ПЕРВАІ «Чого ти, паньматусю, так зітхнула, Мов радощі згадала молодії Або в той край душею позирнула, Де зникли в нас надії дорогії? Чого очиці так позападали І голосочок твій перемінився? Чи підданки що бовтнули-сказали, Чи, може, сон страшний тобі приснився? Із чим від мене ти, матусенько, таїшся?» - ІІ «Моя ти зоре в тумані густому! Моя ти квітко пишна на морозі, Гірка сльозина в кубку золотому, Тиха надіє в праведному Бозі! Так, я літа згадала молодії І в край сумний душею позирнула, Де тліють кісточки його святії, До нього б я і в пекло полинула… О, лучче б я про се не знала і не чула!» ІІІ «Про що ж ти чула, серденятко бідне, Мій дорогий, розколений кришталю, Моє ти щастє, несказанно бідне, Гірка потіхо і солодкий жалю! Про що дозналась? Вже ж ми в домовині, І ні печалі нам, ні воздихання! Там, у земному раї на Вкраїні, Про нас ні чутки, ані споминання! Не плач, матусенько, моя ти росо рання!» - IV «Про татуся я, доню, перечула…» - «О мамо!..» - «Так, нема його на світі… Нема вже сонця; хмара обгорнула Ввесь світ. Пора й мені туди летіти». - «Умер?» - «Згорів із церквою святою… Сьогодні Товстогуба я зустріла… Піймавсь і він татарам у неволю…» - І не скінчила речі, обомліла, І очі заплили холодною сльозою. V То не роса з очей, гірка отрута, Мов та смола з проклятого анчару, Що нею жаль сліпий і помста люта Намазують кинджала яничару. Вже не тече сльоза, ні! Капле тихо, Як мертва кров холодна, почорніла. Не дознає від неї пільги лихо: Бо серце сукроватою 'бкипіло І в болістях своїх зотліло й заніміло. VI Обнявшись, літо плакало з зимою; Мішалися гарячі з льодяними… Якою ж ти здавалася сумною, Царська палато, із гостьми своїми! О, не про те великі будівничі Твої цяцьки на мармурах тесали, Щоб у тобі від серця щирі речі Не винами - сльозами запивали, І «пам'ять вічную» замість пісень співали! VII «Сьогодні я була на тім базарі, Де кобзарі по-нашому співають… І бачила, як двох вели у парі… О, не питай, куди!.. Вони й не знають, Хто дивиться на них! На голім тілі Пошарпані жупани. Бородаті Обидва, мов ченці, і білі-білі, Як віск: бо, видно, все сиділи в хаті З віконечком малим, в хурдизі тій проклятій»… VIII «Матусю, хто ж то був?» - «Ох, Товстогубий!» «Мій Боже! Дак се він і був?» - «Як чуєш… А другий… Другий був… Козак твій любий… Що ж ти мовчиш? Чом дивом не дивуєш?.. Ой, Боже! Хилиться! Рятуйте! Пробі!» На крик страшний збігаються туркені, Грекині, ляхівки і, як особі Великій, служать бідолашній нені, Сераля пишного невольниці мізерні. ДУМА ДРУГАІ Нездужає Хасеки-Хуррем, і султана Два різанці безвусі сповіщають. Серальські лікарі із Лехистана Книжки лікарські, суплячись, гортають. Іде султан, покинувши в дивані Башей та візирів широкомовних, І до Марусиної почивальні Шле наперед рабинь своїх безмовних, А сам стоїть сумний, хмурний, як у тумані.