Оленіада

— Я вже лягаю спати, — суворо попередила Зоя. — Ось зараз потелефоную твоїм батькам...

— Навряд. — Бодя відсторонив її від дверей і увійшов.

— Добре. Чого тобі?

Запал Боді зійшов нанівець. Він укинув до рота жуйку, пожував її і видув велику кулю зеленого кольору.

— Це — усе? — посміхнулася Зоя. — Гарні в тебе кулі виходять!

— Зоя! — нарешті наважився Ройтберг-молодший. — Зоя...

— Ну?!

— Ти хочеш мати власного оленя?

Очі Зої зблиснули.

— Так от, я довго думав, — продовжував Бодя, — і знаю, як тобі допомогти. Батько ж не допоможе, не сподівайся...

Тут довелося зніяковіти Зої. Вона розуміла, що Бодя вже дорослий хлопчик і здогадується про її стосунки із батьком.

— Що ти маєш на увазі? — тримаючи марку, сексуальна перукарка підперла руками об’ємні стегна.

— Та нічо... Ти знаєш, що один оленячий ріг коштує стільки ж, скільки молодий олень, а може, і більше?

— Правда?

— Правда.

— Ну то й що з того?

— Я... я можу дістати тобі ріг. І ти купиш оленя.

— Ой, який добрий хлопчик-кіркорівець! — засміялася Зоя. — А ти знаєш, що в’язниці переповнені отакими-от мисливцями за чужими рогами?

— Сподіваюсь, батько мене не посадить... — похмуро пробурмотів Бодя, і Зоя одразу ж припинила сміх.

— То що ти пропонуєш? Украсти ріг батьківського оленя?

— Саме так, — упевнено підтвердив Бодя і, опустивши очі, додав скоромовкою: — Я для тебе усе зроблю, Зою! Навіть сьогодні вночі — тільки скажи.

Зоя бачила, що хлопець не жартує. З одного боку, пропозиція була привабливою. Дійсно, якби продати ріг, то питання власного транспорту відпало б. З другого — це було небезпечно. А з третього — не обідніє Ройтберг, якщо поділиться рогом. А з четвертого — вона тут ні до чого. Нехай потім розбирається зі своїм синочком сам.

— Ну... Я навіть не знаю... — промовила вона, поправляючи на голові хустку. — Ти ж потім не відлипнеш. Знаю я вас... — А сама раптом подумала, що й ця ідея не така вже погана: поміняти старого Ройтберга на малого. Все одно достойних кавалерів поки що на її горизонті не спостерігається.

Зоя поправила на грудях квітчастий байковий халат, міцніше затягнула пасок, присіла на край трельяжу, виставивши вперед ногу в червоному капці з синьою облямівкою.

— Давай домовимося так, хлопче. Я тобі нічого не обіцяю. А ти мені нічого не пропонував. Добре? Я — жінка. Ти — чоловік. Маєш усе вирішити сам. Набридло мені з вами нянькатись. Хочеш зробити приємне — не питай. От запам’ятай це золоте правило. А тепер — іди собі з богом! Іди, іди: я вже півсерії через тебе пропустила!

Вона випхала Бодю за двері.

А за пару годин, коли вона вже дивилася «Секс і село» та куняла носом, у квартирі знову пролунав дзвоник. Захеканий Бодя витяг із величезної турецької сумки оленячий ріг і тицьнув його в руки розгубленої Зої...

...Згадавши цей нічний випадок, Зоя як підстрелена скочила з ліжка. Побігла до ванної кімнати. Там, старанно загорнутий у рушники, лежав ріг...

Справжній оленячий ріг від здорової тварини в повному розквіті сил, у пору статевої зрілості! Тобто кіло чи більше цінного лікарського препарату, тобто тисяча-дві або і три доларів, тобто оленятко, яке можна придбати на «чорному ринку»! Мати Божа! Здійснення мрій. Оленятка можна прилаштувати в стайню Ройтберга. Нехай посмикує ягель із загальної купи. Не збідніє Ройтберг! Думай, Зою, думай!

І Зоя почала думати. Спочатку про своє лімітоване в цій клятій столиці життя — гуртожиток для робітниць «камвольно-прядильного комбінату», про те, яким чином (довелося піти по головах своїх напарниць-прядильниць!) здобуто цю вбогу «готельку» в спальному районі, про вени, що здуваються на ще досить привабливих литках після зміни в перукарні. Тут Зоїні очі сповнилися сльозами і вона почала думати в іншому напрямку, адже плакати не любила. Олень, думала далі Зоя, це вже статус! Навіть заміжжя — звук порожній у порівнянні з цією розкішшю. Якщо ти під’їжджаєш у власній упряжці до ресторану і замовляєш там усього-навсього одну маленьку філіжанку кави, до тебе ставляться як до людини.

І Зоя уявила цю величну картину. І зомліла. І сіла, майже непритомна, прямо на пульт телевізора, що завжди лежав на дивані.

— ...тим, у кого олені замерзають у квартирах, президент пропонує щільніше заклеювати вікна, а краще — замовляти склопакети у фірмі «Смерх», — продовжував начитувати останні новини телеведучий Ян Євський. — Ідея розвинути власну галузь оленярства накрилася мідним тазом! Учора вночі підступно була укладена угода між оленярами Лапландії про пряме постачання цих тварин виключно до Росії. Отже, тепер доведеться платити неабиякі кошти за транзитне постачання цього транспортного засобу через кордони країн ближнього зарубіжжя. Таким чином ціни можуть підскочити щонайменше втричі...

Ян Євський іще щось говорив про «мідний таз», про втрачені ілюзії й завершив промову звичайним для нього гаслом: «Кохаймося!». Але Зоя вже не слухала. Виконувати цей заклик їй не було з ким, проте в ванній лежав ріг і, як вона зрозуміла з останніх новин, його треба якнайшвидше реалізувати!

Але яким чином? Надворі стояв білий день. Якщо вона понесе продавати ріг зараз, — сусіди помітять і хтось обов’язково запитає: «А що це ви несете, Зоє Павлівно?». І Зоя напевно знала, що вона почервоніє. Зоя була сором’язлива.

Отже, діяти слід пізно ввечері. Добре, що сьогодні у неї вихідний! Можна спокійно поміркувати. Зоя вже зібралася знову залізти під ковдру, аби надатися думкам, як у двері подзвонили. «Міліція!» — майнула перша думка. Зоя припала оком до вічка на дверях і з полегшенням зітхнула: у вигнутому скельці відобразилась спотворена склом гримаса Семена Василенка. Ніс у нього був довгий і червоний, очі — балухаті, нижня губа пішла під підборіддя... Зоя зітхнула, протерла вічко пальцем і відчинила.

— Ну ти уявляєш, — з порогу завівся Семен, — той козел хоче мене звільнити!!! Я роблю йому тираж, бігаю містом як смажений півень, першим приношу новини про найпрогресивніші технології з вирощування ягелю... А йому, бач, не сподобався мій нарис! Знімає його з номера, падлюка. Пропав гонорар! А це — три кіло ягелю!!!

Він увійшов до кімнати і підозріло оглянув усі кутки. Зоїне ліжко стояло розстелене.

— Не три, — сказала Зоя, — а один!

— Це ж чому? — нашорошив вуха Василенко.

— Подорожчання. Новини чув? — І Зоя переказала йому промову Яна Євського.

Василенко схопив пульт, натис на кнопку. На екрані знову з’явилася задоволена посмішка телеведучого:

— ...масштабна політично-економічна криза продовжує розвиватися. На тлі вчорашньої угоди розгорівся новий скандал у парламенті. Він стосується прав власності депутатів та самого президента. Зокрема, в цю мить тривають запеклі дебати про те, чи може президент користуватися службовою упряжжю, що складається з восьми оленів. Питання підняв блок Меланії Вітерміняйло. За пару годин пані Меланія буде гостем нашої студії. Не перемикайте!

Спересердя Євський переплутав свій «позивний» із закликом московського колеги Андрія Салатова, ведучого ток-шоу «Маленька праска», але після вимкнення звуку в студії самими вустами проказав фірмове: «Кохаймося!».

Цього разу спрацювало. Розгублений Семен Василенко згадав, чим лікується будь-яка хвороба, особливо — на нервовому ґрунті.

— Сонечко, я тільки руки помию... — ніжно прошепотів він і здригнувся від відчайдушного Зоїного крику: «Не треба!!!»

«Ось, де вона його сховала... — подумав Василенко. — Але ж як він мене випередив? Та й упряжі його на подвір’ї не видно... Може, хтось інший?»

— От, значить, де ти його ховаєш?! — уголос повторив свою думку Семен.

Серце Зої загупало і зателіпалося аж у горлі: «Заскочили!». Вона одразу вибудувала в своїй уяві підступний чоловічий ланцюжок: Бодя — Ройтберг — Василенко. Догралася, докрутилася!

— Так! — виклично сказала Зоя, адже добре знала, яким є кращий спосіб захисту. — А ти хіба не ховав би?!