Оленіада

Біля нього стояла притрушена вовною, але задоволена пані Вітерміняйло.

Журналіст, безсоромно позираючи за виріз її декольте, попросив прокоментувати те, що відбулося.

— Ми, свідомі люди України, категорично закликаємо інших бути такими ж свідомими патріотами рідної батьківщини! Ніколи! Я повторюю: ніколи не гризти лапландській тварюці українську калину!!! Тому сьогодні всю ніч патріоти антикорупційної фракції та їхні вірні посестри плели цю символічну ковдру з вовни власних оленів, аби вкрити ганьбою порожні місця тих, хто продовжує хибну політику з насаджування цього неприродного засобу пересування на теренах нашої рідної багатостраждальної батьківщини!!! Кас-тру-ва-ти! Кас-тру-ва-ти!!! — почала скандувати вона прямо в мікрофон, і оператор поспішив вимкнути камеру.

Наступне ввімкнення. Біля камери стояв президент, мікрофон в руках телеведучого явно тремтів.

— Пане президенте... — не встиг вимовити він, як постать гаранта конституції вмить обросла мікрофонами конкуруючих телеканалів і питання потонуло в тисячі інших питань.

— Шановні друзі, — почав говорити він. — Любі мої. Мої маленькі вірні друзі. Славний народе України... Дорогі співвітчизники! Брати і сестри... Колеги... Рідні! Безцінні...

Не встиг він висловити свою думку, як на екран, затуляючи приємне обличчя, знову випливла червона від гніву пані Вітерміняйло: «Каст-ру-ва-ти! Каст-ру-ва-ти!!!» — і з почуттям виконаного обов’язку попливла далі, розсікаючи натовп своїм потужним килем.

Ройтберг напружено вдивлявся в екран.

— Люльок, — гукнув він до дружини, — а каструвати — це дуже боляче?

Дружина працювала у ветеринарці і зналася на цих делікатних питаннях.

— Скоро дізнаєшся... — пробурмотіла вона з передпокою, все ще роздивляючись плями на чоловічій дублянці. — Це, до речі, бульйон... Прокислий бульйон. Відколи це ти почав харчуватися в дешевих забігайлівках?..

Але Валентин Самсонович не відповідав. Він знову стояв за оксамитовою портьєрою і сумно дивився на свою велику стайню. У ній мучився однорогий Сем. Невже доведеться вчинити над ним ще одну наругу?! Випивши ще чарку, Ройтберг розчулився і підійшов до дружини з тилу — вона якраз починала мити підлогу:

— Льолю, — сказав він, — коли щось — каструєш сама... Свої руки — не чужі...

Дружина була жінкою аполітичною, дивилася лише серіали, увесь час поралася на кухні, і тому її несподівано жорстока відповідь змусила Ройтберга пустити ще одну довгу сльозу.

— Не переживай: відкручу власними руками — без наркозу!

Пізно ввечері, не дочекавшись дзвінка підлеглого, Ройтберг вийшов у двір. Вдома не сиділося. Муки сердешного Сема ятрили душу. Він зазирнув до стайні. Сем стояв біля стіни, впираючись своїм єдиним рогом у стіну, аби зберегти рівновагу.

— Потерпи ще трохи... — прошепотів Ройтберг і нервово оглянув двір: — «Ну якщо ця падлюка не прийде, звільню завтра ж!»

Аж ось в арці замаячила знайома постать — Василенко. Під пахвою він ніс щось загорнуте в цупкий папір. Вигляд у нього був зацькований, на щоках і на носі набрякли червоні судини. «П’яний!» — промайнула думка. Але Василенко наблизився, і гострий нюх Ройтберга вловив лише запах розпашілого чоловічого тіла. «Якщо він з таким амбре ходить на інтерв’ю, — подумав Ройтберг, — зрозуміло, чого в нього нічого путнього не виходить!»

— Приніс? — запитав він.

— Авжеж! — І Василенко розгорнув папір.

— Ого! — обпікся Ройтберг ще гарячим лезом. — Ти що, дрова пиляв?...

Василенко автоматично сховав руки до кишень:

— Та той... Як його... Діти просили ялинку...

— Так літо ж надворі!

— Та... Ну, так... Літо... А що?..

Ройтберг тільки рукою махнув і знову подумав: «І що в ньому знаходить клята бабьонка?»

— Пішли, — наказав він, — допоможеш рога спиляти. А то зовсім змучилася тварина...

Василенко якось дивно відводив очі. Ройтберг підозріло зиркнув на нього. А раптом це він? Він скоїв цей злочин?! Наступна думка була ще жорстокішою: а раптом він, цей недоносок, і є «оленевий маніяк»? Треба перевірити: Сем одразу впізнає свого кривдника.

— Пішли до стайні! — знову наполегливо наказав Ройтберг. — Я триматиму. А ти пиляй! Самому не впоратись...

Він вимкнув сигналізацію, задзеленчав ключима, обережно скру тив колючій дріт і відсунув загорожу. В стайні було тихо і тепло. Ройтберг підштовхнув колегу до оленя і уважно стежив за реакцією останнього. Але Сем довірливо потягнувся до гостя. Від того приємно пахло оленем.

— Я його потримаю, а ти давай... — І Ройтберг охопив міцну шию тварини.

Якби він знав, яку важку роботу проробив Василенко годину тому! Цей ріг був точнісінько такий, як і той, що тепер лежав у ванній Зої Павлівни Пікач у вигляді трьох неоковирних обрубків. Семен поплював на свої мозолі і взявся до роботи.

— Знав би, яка падла це зробила — примовляв Ройтберг, погладжуючи тремтячі боки Сема, — закопав би в землю живцем! Кишки б повипускав!

Нарешті ріг відвалився, і переляканий, але звільнений олень застрибав стайнею.

Чоловіки з полегшенням зітхнули, вийшли зі стайні. Ройтбер увімкнув сигналізацію. Трохи постояли біля паркану, запалили. Морозна ніч спускала на землю прозорі зірки, вони висіли над світом, немов золоті павучки на тонкій павутинці. Світ був сповнений гармонії.

— А пам’ятаєш, брате... — почав Ройтберг, на якого природа завжди діяла як пурген, — як ото ми з тобою...

Він хотів зануритись у сентиментальні спогади, пригадавши, як у зовсім юні роки, ще на першому курсі, вони вчилися цілуватися «по-справжньому» на помідорах... Але, поглянувши на похмуру постать колишнього друга, кинув цигарку в сніг і продовжив так:

— Назріває така криза, мало не покажеццца... Буду скорочувати штат.

Він узяв величезний ріг під пахву і попрямував до свого під’їзду. Самотня штатна одиниця тоскно дивилася йому вслід. Зірки мерехтіли.

Зі стайні долинали солодкоспокусливі звуки: звільнений від тягаря Сем узявся до діла.

«Нічо, нічо... — подумав Василенко. — Погуляй наостанку!»

Він остаточно визначився: «низи» вже категорично не могли жити по-старому!

Зранку Зоя засіла за телефон. Розгорнула папірець, що дав їй Василенко, з номером автовідповідача приймальні мера й текстом, котрий треба сказати в слухавку, і почала накручувати диск.

— Алло, алло?! Приймальня? Я б хотіла записатися на громадський телевізійний прийом до пана мера.

На автовідповідач вона надиктувала своє ім’я, прізвище, сімейний стан, професію, адресу та контактний телефон. Після довгого гудка почула живий і навіть, як їй здалося, сексуальний баритон:

— Перукарка — це добре. Ви проста перукарка?

— Тобто? — не зрозуміла Зоя.

— Ну, мається на увазі, ви ж не чиясь особиста перукарка — якого-небудь відомого політика чи шоу-зірки? Ви ж не маєте міжнародного диплому чи власного салону в центрі міста? Нам потрібні тільки пересічні громадяни... Не викладаєте в інституті імені Потопельского перукарське мистецтво?

— А це можливо? — з надією пискнула Зоя.

— Це — ваше запитання до мера?! — розсердилася слухавка і вже збиралася залунати короткими гудками.

— Ні! Ні! Хай Бог милує, — швидко сказала Зоя і зазирнула в папірець, написаний Василенком. — Я проста перукарка зі спальної околиці. Одиначка...

— Мати-одиначка? — задоволено наголосив баритон.

— Хай Бог милує, — знову повторила Зоя. — Просто самотня беззахисна жінка. Вже другий рік живу без гарячої води. У всіх вода є, а в мене — нема-а-а-а.

— М-угу... Хороша проблема, — сказав баритон. — Якраз наступного четверга тема зустрічі пана мера присвячена сантехніці. Можете приходити. Я вас записав. На вході вам дадуть перепустку, ім’я вже буде занесено до комп’ютера. Зауваження для учасників шоу... тобто, вибачте, зустрічі таке: в приміщення мерії забороняється проносити гострі предмети, великі валізи, вогнепальну зброю, отруту. Забороняється приходити в коротких спідницях, перуках, із нігтями, довшими за два міліметри, із декольте нижче п’ятьох сантиметрів від рівня ключиць. Білий верх — чорний низ. Усе зрозуміло, жіночко? І — ніяких провокацій. З’явитися треба за півгодини до початку трансляції, щоб провести репетицію.

Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте ЛитРес.