Вежі мовчання

— Так. А там он люди стоять з плакатами. У них щось запитати?

— Навіщо? Що вони тобі нового скажуть? Тут усе законно: виділення землі, будівництво, сама знаєш, рішення міськради читала. Ану, дай-но я гляну! — Він навів камеру, подивився у вічко, наблизив зображення і уважно роздивився чоловіка в яскраво-зеленій накидці й старому фетровому капелюсі, худу, як жердина, жінку, яка тримала плакат вище всіх, багато інших людей, що стояли на пагорку і несамовито щось кричали й розмахували руками. — Ти знаєш, — сказав режисер, — чудовий план! Подивися, як світло падає, і там така тінь виходить цікава від дерев, що вони начебто на вершині вежі стоять!

Оператор заглянув у камеру.

— Дійсно, класний ефект! Навіть зубці проглядаються! Ніколи такого раніше не бачив.

— Знаєш що: ти візьми мені цей кадр, може, колись десь знадобиться.

Оператор установив штатив якомога надійніше і почав повільно знімати цей чудовий план: сонце й дерева, що створюють разом із пагорком чудернацький образ вежі. На її вершині мовчазно кричали люди, яких ніхто не чув і яких ніхто вже ніколи не почує.

Все тут так швидко змінилося тому, що на попередньому тижні депутати міської ради, поступившись тривалим наполегливим проханням, виділили, нарешті, на Хіросімі фірмі Веніаміна Островського два гектари землі під елітну котеджну забудову. А заразом — і півтора гектара рекреаційної зони парку культури й відпочинку, де, як вирішили депутати, дерева однаково старі й нікудишні.

Втім, для Вені Островського ці давно ним очікувані три з половиною гектари землі вже нічого не вирішували. На іншому кінці міста два напівп’яних гробарі підготували для нього іншу ділянку, два на два метри. Якби Веня був живий, він ніколи б не повірив, що результат його титанічних зусиль у боротьбі за міську землю буде настільки нищівний.

— Слухай, а чого могила така велика? — запитав гробар у колеги.

— Це не могила велика, це горілки мало! — Вони заіржали й по черзі приклалися до пляшки. — Покійник, напевно, дуже жирний, от і могила така!

— Ага, свиня, мабуть, яких мало! — І грудки жовтої землі знову полетіли з ями нагору, до неба, шматок якого звідтіля тільки і було видно.

У парку теж щосили кипіла робота: під ударами стінопробивного ядра впала вже третя вежа, а будівельники тим часом примірялися, де б почати копати котлован. Телевізійники вже згорталися, заступник мера поїхав далі вирішувати невідкладні питання міського господарства, протестуючі похнюпили голови й, тягнучи по землі плакати, розходилися по домівках. Їх роздавили, як комашок. Адже, чесно кажучи, вони розраховували хоча б на те, що їхня думка пролунає у новинах і про їхні проблеми довідаються інші люди, але так і не дочекалися уваги жодного з журналістів. Життя тривало: усі зайнялися своїми справами, і тільки ворони, нестямно каркаючи, кружляли над парком і Хіросімою, не розуміючи, що трапилося з їхніми гніздами.

По дорозі до Льва він купив віскі. До потяга залишалося три години, і йому нестямно хотілося випити. Ще тиждень тому він думав, що найважчий день у його житті той, коли він довідався про батькову смерть. Потім — коли організовував похорон. Потім — коли ховав батька й утішав матір. Потім, уже тут, він подумав, що найважчий день той, коли він довідався, що Женя вагітна, і плакав, як останній жебрак, там, на Скелях. Потім — день, коли його побили. Потім — коли гналися на машинах і хотіли вбити контрабандисти. Але все ж таки найважчим днем, певно, був цей. Мабуть, подумав він, найважчий день завжди той, у якому ти живеш, і відразу намагався згадати, де він чув або читав зовсім нещодавно подібну думку, але так і не згадав.

— Я скоро прийду, — коротко сказав він по телефону Жені. Теревенити було ніколи та й ні про що. — Я купив віскі. Накривай на стіл і збирай речі — ми їдемо.

— Добре, — лагідно, нічого не уточнюючи, відповіла вона. Речей у неї з собою однак не було, і збирати, відповідно, виявилося нічого. Вона хвилювалася, бо Рад не озивався весь день, але сама не телефонувала, не хотіла його відволікати. На плиті ще з обіду Рада чекали у пательнях смажена картопля і яєчня, цими двома стравами Женині кулінарні здібності обмежувалися. «Нічого страшного, — завжди казала вона, жартуючи, подругам, коли мова заходила про кулінарію, — зате у мене великі цицьки!» В принципі, вона абсолютно мала рацію, і подругам із маленькими цицьками, але видатними кулінарними здібностями крити, як правило, було нічим.

Рад хотів швидко напитися й протверезіти ще до потяга, але ні швидко, ні повільно напитися ніяк не виходило. Навпаки, йому здавалося, що він лише тверезіє. Лев пив, не поспішаючи, вже встигнувши звикнути за час перебування Родіона у своєму будинку до гарних напоїв, Радик же вихиляв кожну свою чарку одразу, до дна.

— Щось трапилося? — турбуючись, запитала Женя. Валізи вже стояли біля порога, до потяга залишалося майже нічого, близько години.

— Ні, все гаразд, — відповідав він, — усе просто пречудово! — Він коротко розповів про бомбу (змовчав про принцесу й свій фальшивий подвиг), а також чим закінчилися всі історії з убивствами й контрабандою. — От і все. От і скінчилося моє відрядження. Але, у цілому, треба визнати, воно видалося надзвичайно вдалим!

Лев недовірливо подивився на нього.

— Радику, а чому ти почав віскі колою розбавляти? Це ж шкідливо, до того ж, продукт у чистому вигляді, як на мене, набагато смачніший.

— А це щоб печінка швидше розвалилася на шматки — і я здох.

Радик спробував обійняти Женю й поцілувати, але та відсторонилася, відклала виделку вбік і рішучим тоном запитала:

— Скажи, а ти нічого не говорив у СБУ про те, що Червоний Дон, можливо, вивіз усі документи й креслення за кордон? Що він збирається там побудувати новий завод?

Що міг відповісти їй Рад? Що це ще потрібно довести? Що це затримало б їх тут ще на якийсь час, хто знає, на який, і могло негативно відбитися на його кар’єрі?

— Саме так, що можливо. А можливо, що й ні. — Він знайшов тільки такі слова у відповідь.

— Так це ж якраз і потрібно перевірити! Просто необхідно! У мене купа документів, є свідки. Ти розумієш, що наше місто може залишитися без заводу, а люди — без роботи? Адже це — злочин!

Він не став сперечатися. Не бачив сенсу. Як не бачив він сенсу і щось говорити Качанову про Червоного Дона і креслення. Він розумів, що все це даремно, і якщо до чогось і приведе, то тільки до нових неприємностей. А вони йому зараз абсолютно не потрібні. Як, власне, і потім.

— Ми їдемо. Більше нема про що сперечатися, — його тон не терпів заперечень, і всі замовкли, опустивши погляди у тарілки. Рад хлюпнув собі віскі й знову одним духом випив. — За знайомство. І наше щастя! — Він посміхнувся Жені, але та не відповіла. Пауза затягувалася, і Рад, згадавши Перетятька і Вавилон, вирішив наостанок розпитати у Льва, що той ще знає про вежі. Лев вибачився й вийшов у бібліотеку, а вони з Євгенією продовжували сидіти і роздивлятися стіни.

— Що трапилося, Квіточко? — запитав він. — Щось не так?

— Все нормально. Не звертай уваги, мені трохи зле, — вона погладила свій живіт. — Не пий, будь ласка, більше, нам незабаром їхати.

— Я знаю. Усе добре, пробач. — Йому вперше стало неприємно, що у Жені народиться дитина від іншого чоловіка, і йому стало сумно. Треба ж, адже я дотепер про це всерйоз і не замислювався, сказав він собі. Треба ж!

Повернувся Лев з товстими книжками, трохи погортав і зачитав кілька абзаців: «Символіка Вежі (за картами Таро) — розбиті надії, символ життєвої кризи й ламання стереотипів, старих уявлень. На зміну має прийти нове, це зміна життєвих етапів, але це не кінець — усе минеться, але з сильними потрясіннями…» Так, далі: «Символ сходження й пильності, Вежа зі слонової кістки символізує недоступний жіночий початок, цноту.

У християнстві — символ Діви Марії…» Ага, от іще: «…для жінок — притулок, захист, для чоловіків — фалічний символ. Корелюється із будівництвом Вавилонської вежі…» — «У казках, міфах — архетип руйнування в’язниці. Герой звільняє принцесу і знаходить скарб. Вежа — символ того, що заважає людині побачити справжній стан речей…»