Вежі мовчання

— Мовчазна така Вежа.

— Можна й так сказати.

Родіон із сумом попрощався з Перетятьком і, нарешті, зрозумів, чому той був йому симпатичний — старий юрист чимсь невловимо нагадував батька. Рад тяжко зітхнув і подивився на телефон — один неприйнятий дзвінок, той самий, що так злякав його, коли він рятував принцесу, — це дзвонила мама, яка так і не дочекалася його сьогодні. Блазень!!! Картонний принц! Він мимоволі гикнув, і йому здалося, що з гикавкою вискочила й згасла у повітрі остання іскорка холодного полум’я з дамаської сталі.

— Так, мій друже, можеш нас привітати — Дніпропетровськ наш! — весело торохтів у слухавку Валера Івченко, але Рад слухав його мляво, у піввуха, наче пирнув у темну глибочину чи то океану, чи то чиїхось очей. — І ми вже на шляху до Києва! Усе кінчено, ми перемогли! Всі суди виграно, кабінет директора взято штурмом, наш менеджмент повністю контролює підприємство! Тобто повна й беззастережна перемога! Але це дісталося нам дуже важко, повір, друже, ми всі там просто замахалися! А що у тебе, нормально? Шеф сказав, — при цих словах Радик солодко напружився, — щоб ти завтра о десятій приїхав у головний офіс. Він чекає, я теж прийду. Є серйозна розмова. Звісна річ, підготуйся, доповіси спецгрупі про свої пригоди. Зможеш сьогодні звідти вибратися? — Рад відповів, що так, звичайно. — От і чудово! До зустрічі!

От і казочці кінець, подумав він, а хто слухав, той Матвій Степанович Донець! Можна телефонувати Жені, хай збирає речі. Про Червоного Дона Івченко не сказав ні слова, а сам він забув запитати. Може, уточнити? Але тут Йоганн-Себастьян знову зазвучав мобільною віолончеллю. Рад подивився на дисплей і здивувався: ух ти, Качанов! Цікаво, що треба?

— Родіоне Костянтиновичу, доброго дня! Ви мені не приділите хвилин десять свого дорогоцінного часу?

— А що трапилося? — не дуже тепло відповів Рад.

— Нічого особливого. Навпаки — вже все закінчилося. Я тут неподалік від заводоуправління. Якщо ви зараз подивитеся у вікно, то за перехрестям біля жовтого кіоску «Преса» побачите чорний «мерседес». Спускайтеся, я вам цікаві історії розповім.

Які ще цікаві історії? Його зараз хвилювала тільки одна цікава історія — о котрій годині потяг на Київ? — але у вікно все-таки визирнув. Дійсно, біля жовтого кіоску стояв чорний «мерс». Стежать вони за мною, чи що? Рад пішов на прохідну, подумки прощаючись із Вежею. Він щиро сподівався, що більше сюди ніколи не повернеться. Шкода хіба що розлучатися з принцесою, не сказавши їй «до побачення». Ну що ж, значить, так треба. А може, це й на краще. Що б він їй сказав, крім банального «бувай, мала»?!

Качанов виглядав надзвичайно весело і всю дорогу до управління жартував, розповідав анекдоти, однак грайливий настрій, як тільки двері кабінету щільно за ними зачинилися, одразу ж змінив на діловий тон.

— Це, напевно, Родіоне Костянтиновичу, не обов’язково, але я подумав, що фінал цієї нашої історії може вас зацікавити. До того ж, я так розумію, ми не останній раз по роботі бачимося, і попереду в нас ще багато захоплюючих пригод. — Качанов змовницьки посміхнувся. — Як, до речі, ваша рука?

Родіон подивився на руку.

— Нормально, пухлина спала, майже не болить.

— Ну, це добре. Отже, я, власне, про що? По-перше, ті вбивства ми разом з прокуратурою й міліцією через кілька місяців успішно розкриємо і доведемо до суду. Точніше, вони вже зараз практично розкриті, але, як розумієте, поки справа не набула офіційного характеру, подробиць повідомити не можу.

— А навіщо трупи у вежах підвішували, можете сказати?

— А тут ви, як не дивно, були недалекими від істини, Родіоне Костянтиновичу! Не близькі, але й не далекі. Я думаю, злочинці хотіли привернути до себе увагу в такий спосіб. Фанатики, наркомани… Але сказати, що це, наприклад, сатаністи або, як там ви казали, зоро…?

— Зороастрійці.

— Так, зороастрійці — зараз відповідально не уявляється можливим. Усе разом, усе укупі, дика якась суміш. Суміш бульдога з носорогом! Зараз підозрювані на огляді у психіатрів, можливо, у них розладнана психіка. Та не «можливо», а так і є! Розбираємося, але сумнівів немає — вони злочинці, є низка доказів. Схиблені вкрай люди!

— А Островський?

— А що — Островський? — Качанов чомусь здивувався. — Остаточні результати всіх експертиз ще не надійшли, але, думаю, і там все ясно — самогубство. Нажерся наркотиків — і застрелився. Двічі. Ось так.

Приблизно в цей же час у цій же будівлі, тільки поверхом вище, Червоний Дон розмовляв із двома дуже важливими і солідними людьми. Перший — начальник УСБУ в (…) області, другий — його безпосередній куратор із Києва, який приїхав спеціально поговорити з директором заводу про вкрай важливі речі. Вони спокійно, тактовно й лаконічно пояснювали Матвію Степановичу, що контрабанда вантажу подвійного призначення — це дуже погано. Втім, старий Дон це й без них чудово розумів. Він з напругою чекав, коли ж вони, нарешті, заговорять про головне — про документи, креслення для нового заводу, які він переправляв за кордон. Він переймався тільки цим, але особісти продовжували якнайдокладніше змальовувати схему, якою кілька років через кордон контрабандою проходили не тільки вантажі подвійного призначення, але й інша продукція заводу. Але що б вони не казали, що б вони не плели, які б сіті не закидали, чим би не лякали, Червоний Дон чудово усвідомлював дві прості речі. По-перше, довести його провину в контрабанді непросто, але можливо, однак це грюкне величезним міжнародним скандалом — він був значною фігурою не тільки у промисловості. А по-друге, якщо МАГАТЕ стане відомо, що через кордон контрабандним шляхом безперешкодно вийшла така штука, як виймальна частина насоса — адже дійсно, це вантаж подвійного призначення, — то санкції для держави будуть дуже суворі, аж до зупинки виробництва й заморожування інших програм, пов’язаних з атомною енергетикою. Звісно, що на це ніхто не піде. Так що він сидів, слухав, попивав чайок і чекав конкретних пропозицій. І він їх, звичайно ж, дочекався.

— Матвію Степановичу, ви, певно, як і ми, чудово розумієте, що такий гучний скандал нікому не потрібний. Ні вам, ні нам, ні державі. Тому в нас є ідеї.

Червоний Дон ніби здивовано скинув брови: мовляв, які тут ще можуть обговорюватися ідеї? Якщо винний — то саджайте! Якщо ні…

— На місце вбитого Букреєва у відділ зовнішньоекономічних зв’язків ми пропонуємо іншу людину, нашого колишнього співробітника. А замість загиблого Островського…

А от це був удар нижче пояса. Якщо про смерть свого підлеглого Букреєва Матвій Степанович знав, то про смерть Островського почув уперше.

— Коли його вбили? — просипів він. У тому, що Веню саме вбили, Червоний Дон не сумнівався ні секунди.

— У понеділок. Він сам себе вбив. Два рази стрілявся, уявляєте? Отже, замість загиблого Островського всім експортом вашого підприємства керуватиме ваш заступник Назар Іванович Хріняка. Знаєте такого? Частку вашу ми трохи підріжемо, якщо ви не заперечуєте, але зате й безпеку гарантуємо максимальну. Тільки дипломатичний паспорт про всяк випадок вам доведеться здати. Згодні?

Червоному Дону, в принципі, було однаково, хто кришуватиме контрабанду: місцеві бандити чи СБУ. Зрештою, рано чи пізно це повинно статися. Як стається це у сусідній країні, чому він туди й ні вухом, ні рилом. Щодо частки й диппаспорта — це вони, звісна річ, даремно, але, за великим рахунком, яка тепер уже різниця?

— У вас до мене всі питання?

— Абсолютно.

— Я згодний, — Червоний Дон піднявся з крісла й простягнув свою тверду, як камінь, долоню, — дуже дякую за чай. Деталі обговоримо пізніше.

«Я їх усіх кинув! — подумав він, виходячи з Управління. — Інакше й бути не могло. Як останніх лохів!!!»

Питання було вичерпано майже остаточно. СБУшникам залишалося тільки повідомити про блискуче завершення своєї частини операції колегам із ФСБ, які у себе в країні проробили подібне ж, позбавивши світ по ходу вистави від парочки негідників-контрабандистів. Шлях до багатства був вільний.