Вежі мовчання

Перетятько, як завжди, пив чай з вишневим варенням і батоном. Із цікавістю розглядаючи вишеньки на дні великої синьої чашки з написом «Юрій», він думав про те, що незабаром закінчиться ще один його робочий день. Один із останніх днів. Ще один день його життя. Один із останніх днів його життя на цьому підприємстві. Та й взагалі, один із останніх днів, скільки йому тут залишилося: п’ять, десять, п’ятнадцять років? Практично нічого, крихти. Як від батона на робочому столі. Він передумав удаватися до будь-яких дій ще вчора ввечері, коли вкотре перечитував книжку про знаменитого мандрівника й суспільного діяча Фрітьофа Нансена. Як завжди, після прочитання цієї книжки, написаної донькою великого мандрівника і гуманіста, думки його відразу знаходили спокій і впевненість. Та сьогодні кінчиком язика він, однак, відчував смуток і печаль, а чай здавався трохи гіркуватим, немов туди додали жовчі.

— Юрію Олексійовичу, пробачте за особисте запитання, варення дружина варить?

— Ні, сам. — Перетятько нарешті відірвався від чашки. — Люблю повозитися. Крім того, цей акт для мене у деякій мірі філософський.

— Як це?

— Я у такий спосіб відповідаю на одвічне запитання «Що робити?», яке озвучив першим, якщо пам’ятаєте, ще Чернишевський. Отож хтось із цікавих філософів, здається, Василь Розанов, так на нього згодом відповів: «Що робити? Улітку ягоди збирати й варення варити, а взимку його їсти!» От цю відповідь я й втілюю на практиці.

Рад посміхнувся. Це Перетятько цікаво завернув, у своєму стилі.

— А як ви практично відповідаєте на запитання «Хто винен?»?

— Отут я дотримуюсь винятково професійної етики, надаючи право покарання непричетних та нагородження невинних або навпаки суду. Яким би він не був. Ну,

ви в курсі діянь наших судів… Але сам нічого змінити не намагаюся, виходячи з тієї думки, що слова «добро» й «добриво» — одного кореня. Величезна прірва лежить, любий Родіоне Костянтиновичу, між тим, що людина повинна зробити тут, у цьому світі, й тим, що вона хоче зробити. І тим, що вона може. Можливо, навіть нездоланна прірва. Тільки одиниці здатні на великі вчинки. Як показали останні дні, я не з їхньої когорти, хоча все життя думав, що, якщо обставини потребуватимуть, то зможу. Чекав цієї миті, сподівався, що вона настане. Однак виявилося, що ні, не зможу, надто однозначно, надто прямо дивлюся на речі. Можливо, занадто раціонально. Адже велич зіткана з протиріч, вона ірраціональна. Мізерність — ні, вона одноманітна й переконлива, вона може з однаково нікчемним успіхом битися спочатку за «червоних», потім за «білих», неважливо, за кого й за що. А є люди тихі, їх називають посередностями, вони раціональні й передбачувані, але на них тримається світ. Хоча вони й не здатні ризикнути, зробити вчинок або хоча б тільки спробувати — стрибнути через прірву…

— Або до Вежі…

— Куди?

— Вибачте, Юрію Олексійовичу, це я так, про своє…

— Лише справжня мудрість проста, прозора, переконлива — та її неможливо пояснити. Вона перебуває завжди десь поруч, але чомусь доступна так рідко,

як осяяння, як веселка після дощу, що очищає, та й то — не після кожного і за відповідних метеорологічних умов.

Перетятько поставив чашку на стіл і, звівши брови на лобі в кошлату смужку, почав перебирати папери. Адже треба щось робити. Хоча б щось…

З документами Островського вийшло — краще не придумаєш. Пообіцявши бабці-кульбабці п’ятдесят баксів, Рад уже через годину тримав два нещасливих папірці в руках. Він таки забув їх на квартирі, недбайливо залишив під диваном, але досвідчена стара курва добре знала, де заховані її додаткові нетрудові доходи: у важливих документах, коштовних годинниках, золотих сережках і каблучках, які частенько, поспішаючи покинути місце морального падіння, забували її клієнти. Не вагаючись, він спалив папери одразу біля під’їзду і з полегшенням пішов ловити таксі, але назвавши водієві адресу готелю, раптом із жахом згадав, що обіцяв зателефонувати Островському в понеділок, тобто саме сьогодні — й досі не зателефонував. Утім, ні, нічого жахливого — добре, що не подзвонив. По-перше, йому немає що поки сказати, по-друге, пішов він на хрін, цей Островський, зі своїми заморочками, справа й так чудово рухалася. Єдине питання — це гроші, п’ять тисяч американських президентів, але ж це за зустріч із керівництвом холдингу, без жодних додаткових зобов’язань?! Тобто і тут все правильно. Тож нехай Веня відпочине до завтра.

Він вийшов неподалік від готелю біля невеликого кафе. У центр він вирішив не показуватись, ризиковано. Навіщо? Тим більше, чим далі від центру, тим більша порція в ресторанах й чесніша ціна, хоча на ціни тут після київських скаржитися гріх.

Повечеряв він добре: салат «Цезар», голубці, два кухлі пива. І трохи страху на десерт.

Сказавши «Добрий вечір!» адміністраторці, чомусь тій же самій, у червоних домашніх капцях, він піднявся в ліфті у номер, обережно підійшов до дверей, акуратно доторкнувся до ручки. Зачинені. Усе, що могли, вони вже взяли. Усе, що хотіли — нехай і випадково, адже ніхто і припустити не міг, що він раптом серед білого дня повернеться в готель, — вони вже з ним зробили. Тому, якщо подумати спокійно, боятися нема чого. Але він боявся, сам не знав чому, але боявся відчиняти двері, руки спітніли, на лівій взагалі ледве ворушилися пальці, вона напухла й трохи навіть посиніла, можливо, що й перелом. І все ж таки він сунув ключ у замкову шпару, обережно-обережно двічі повернув його у замку, тихо відчинив двері, намацав вимикач, крадькома зайшов у номер, увімкнув світло у коридорчику, у ванній кімнаті, потім у спальні, заглянув у шафу, перевірив балкон, подивився під ліжком, допив віскі — і тільки після цього трохи заспокоївся.

Рад довго не міг заснути, крутився, прислухався до шумів у коридорі й на балконі, але там гудів тільки сильний вітер, схоже, погода збиралася мінятися, а за дверима раз у раз чулися кроки й голоси, звукоізоляція, незважаючи на «зірковість» готелю, була паршива, і він смикався й прислухався до кожного звуку. Він боявся, це правда, і тому жахливо переживав, йому було соромно перед самим собою через цей страх, через те, що він так боїться, що його так легко змогли налякати, його, такого спокійного й упевненого у собі, але нічого не міг із собою вдіяти. Найогиднішим і найпринизливішим видавалося те, що залякали його так швидко і банально — зарядили кілька разів кулаком у носа, — і він уже готовий підписатися під чим завгодно. Рад згадав одкровення Перетятька й подумав, що він, певно, теж навряд чи зможе стрибнути через прірву, хоча, як і всі люди, завжди мріяв про такий шанс — стати героєм, проявити себе, урятувати комусь життя… Безглуздо. Два удари кулаком у ніс — от його ціна. Але ж незабаром йому точно доведеться, як мінімум, хоча б одного разу стрибнути через безодню — забрати Женю. А як з’явиться її чоловік і дасть кулаком у ніс?! Він що, теж побіжить у паніці спалювати її квиток на поїзд?! Він стис кулаки, ліва рука занила. Може, дійсно, перелом? Не хотілося б, зовсім невчасно. Так і є, згадав він чиїсь слова, люди справді люблять себе там, де вони можуть робити те, що вони вміють. Люди люблять себе там, де не потрібно робити того, чого вони не хочуть. А він себе зараз не любив, більше того, зневажав і ненавидів за безсилля й боягузтво.

— Краще вже чорноокий і вузькожопий, аніж чорножопий і вузькоокий! — раптом пролунав п’яний жіночий лемент у коридорі. — Не хочу я туди!

— Надю, а ти не перебирай! Краще тягни ще одну пляшку горілки, зараз ми цих узбеків завалимо! Тобі яка різниця, аби тільки функціонували! — Явно якісь командировочні баби (він навіть добре уявив їх, щось типу секретарки Червоного Дона із зачісками-шоломами а-ля завскладом) відривалися по повній програмі на гостях із далекої Азії. О так, це вам не танки Гудеріана, це рішучі слов’янські жінки, яких неможливо зупинити!

Він подумав, що, напевно, все-таки ні про що не шкодує. Тільки б вибратися звідси у середу ввечері, тобто усього лише післязавтра. Вибратися — і забути. Тому що бонус, не беручи навіть до уваги чудово зроблену роботу, який він хотів забрати із собою — Квіточка, — коштував і зламаної руки, і розбитого носа. Він кохав. Це почуття, нарешті, переповнило його й заспокоїло — і він заснув, і вже уві сні думав і згадував.