Вежі мовчання

Він думав, що коли задовольнить хіть, бажання відпустить його. Однак ні. Він вже не міг, але він бажав, він хотів її!

Це був прекрасний день. Прекрасний день, наповнений коханням, у якому дві людини усвідомили, що створені одна для одної. Певно, це був їхній день.

— Ти сказала, що пишеш казки.

— Так, іноді. У мене є два герої, я сама придумала ім’я для них. Два «Й» — Йіжолоп і Йєбучок. Це двоє смішних друзів, вони постійно сперечаються між собою, з’ясовують стосунки. Хочеш, дам почитати?

— Ну, звичайно… — Рад ніяково зам’явся з відповіддю. Усе, що давали йому почитати останні дні, було досить безрадісним і ні до чого гарного не приводило. — Взагалі, я прозу не дуже люблю, точніше, зовсім не люблю, але, з огляду на те, що це написала ти…

Женя понишпорила в сумочці й витягла вчетверо складений, напевно заздалегідь налаштований папірець.

— Я в готелі прочитаю, добре?

Він трохи розповів про себе, в основному ж — про батька, про похорон, про свої переживання, про свій героїзм. Він говорив дуже щиро, це теж було незвично для нього, адже в теперішньому житті у нього практично не існувало шансів бути таким відвертим і беззахисним, йому скрізь доводилося одягатися в броню. А зараз йому було легко, і він говорив вільно й розкуто, немов вони провели в одному ліжку все життя.

— Мати, — сказав Радик, — дуже просила мене приїхати на дев’ятий день, пом’янути батька. Треба постаратися. Це наступний вівторок, боюся, не встигну.

Потім він мовчав хвилин п’ять, дивлячись, як у телевізорі під одноманітну музику танцюють напівголі жінки. Схоже, тільки що він видав цій малознайомій дівчині свої найпотаємніші почуття. Чому?

Вона пішла першою. Він ще трохи полежав, потім зателефонував і, всучивши бабці-кульбабці, не дивлячись в очі, ключі й буркнувши «спасибі», спустився вниз. Район був ще той: багатоповерхівки, ні деревця, ні кущика, суцільна темрява. Він швидким кроком вибрався із забудови, намагаючись не зіштовхнутися із численними компаніями підлітків, що маячили біля під’їздів, і, полегшено зітхнувши, піймав на трасі таксі.

Перебування в номері готелю анітрохи його не заспокоїло. Хотілося руху, хотілося виплеснути енергію, якої, як не дивно, він відчував у собі дуже багато. Згадавши про Женину казку, він дістав із кишені геть зім’ятий аркуш і заходився читати.

Одного разу Йіжолоп, спостерігаючи за тим, з якою швидкістю росте у нього під пахвами волосся, виявив, що права частина його тіла живе швидше, ніж ліва. Вся справа у тому, зауважив після довгих напружених спостережень Йіжолоп, що волосся під його правою пахвою росло у два рази швидше, ніж під лівою. Так Йіжолоп зробив відкриття, яке перевернуло нашу уяву про час і людину.

Але це відкриття через сто років принесло йому не лише Нобелівську премію з біології й фізики, а й гідний привід посперечатися зі своїм другом Йєбучком на тему, як жити краще і легше: з годинником, який відстає, чи з годинником, який поспішає? Йєбучок запевняв, що, звичайно ж, краще і легше жити з годинником, який поспішає, бо так нікуди не спізнишся, а Йіжолоп стверджував, що навпаки, краще і легше жити з годинником,

який відстає, тому що приходити куди-небудь вчасно однаково немає ніякого сенсу, бо вчасно у нас навіть кішки не народжують, відповідно і квапитися нікуди.

Сперечалися вони довго, день або два, неважливо скільки. Врешті-решт, вирішили провести експеримент — Йєбучок перевів свій годинник на п’ятнадцять хвилин уперед, а Йіжолоп — на п’ятнадцять хвилин назад — і домовилися через тиждень зустрітися й розповісти один одному про те, що вийшло.

А вийшло от що. Йєбучок однаково увесь час скрізь спізнювався — заходи починалися або трохи пізніше призначеного часу, або трохи раніше його особистого, йєбучківського. Або й ще гірше: він скрізь приходив найпершим і тупцював під зачиненими дверима, як останній дурень. Словом, не щастило йому. Йіжолопу теж було не легше, заходи нині пішли короткі, тому за цілий тиждень він жодного разу не встиг навіть на фуршет.

Зустрілися вони через сім днів, поскаржилися один одному на всесвітню несправедливість — і вирішили перевести годинники не на п’ятнадцять, а на двадцять хвилин. Та ж сама історія! На двадцять п’ять — знову двадцять п’ять! На півгодини — однаково нічого гарного з цього не вийшло.

Минули роки. Можливо, навіть десяток або два, а то й усі три. Тобто майже все життя, але ні Йєбучок, ні Йіжолоп не відступалися від свого, і кожна їхня зустріч закінчувалася гарячою суперечкою на тему, що ж усе-таки краще: жити за годинником, який поспішає, чи за годинником, який відстає?

Наприкінці життя Йєбучок і Йіжолоп несподівано для себе стали відомими й заможними людьми. На врученні чергової премії журналісти, добре знаючи про їхню давню суперечку й труднощі, на які ці гідні люди себе прирекли, поцікавилися, чи розв’язали вони для себе це питання і в якому ж таки часі жити дійсно важче: трохи в минулому чи трохи в майбутньому? Бо цікаво ж! І Йєбучок та Йіжолоп, не задумуючись, відповіли: «Найважче — у теперішньому!»

Хоча не факт, що вони правильно зрозуміли питання: адже Йєбучок уже давно жив на три роки в майбутньому, а Йіжолоп — на три роки в минулому.

Чорт, подумав Рад, повна маячня. Суцільна. Втім, це куди краще, ніж зловживати алкоголем, як це робила його колишня дружина. Тож літературну творчість можна перетерпіти, подумки приміряв на себе спільне з Женею майбутнє Родіон. Не знаючи, куди подіти суцільний розпач та щастя, які охопили його, він спустився в бар готелю й замовив віскі з колою. У кутку за столиком сиділо двоє дівиць, їхня професія не викликала жодних сумнівів, і Радові раптом схотілося поговорити. Просто поговорити. Він випив ще й замовив дівчатам пляшку шампанського «Брін». Вони посміхнулися, подякувавши. Через п’ять хвилин він уже сидів за їхнім столиком і жваво розмірковував про сенс буття. Він випив багато,

але йому тоді так не здалося, хоча в його свідомості один за одним із калейдоскопічною швидкістю стали з’являтися образи, зміст яких йому був не дуже зрозумілий. Головне місце в цій круговерті займала вежа заводоуправління. Йому раптом схотілося на свіже повітря, так, трохи пройтися, прогулятися, провітритися. Він подумав, що така прогулянка забере небагато часу, максимум півгодини — і він повернеться, і якраз отут варто покластися на долю: якщо дівчата підуть, то й він піде собі спокійно спати, а якщо не підуть — отже, так тому й бути. Він розплатився, не сказавши ні слова. Рад добре запам’ятав дорогу: ліворуч, праворуч, там міст, і прямо по проспекту, просторовим кретинізмом він ніколи не страждав. Невідомо, скільки часу він ішов, але це й не важливо. Головне, він дійшов. Родіон зупинився на невеликій площі перед Вежею й, намагаючись упевнено закріпити своє тіло на земній кулі, якомога ширше розставив ноги і міцно вчепився руками за повітря. Він підняв голову й подивився на Вежу. Уночі вона виглядала велично і сумно. У всіх вікнах було темно, навіть у найменшому, нагорі, де, можливо, спала зараз його маленька принцеса. «Ну, що, — сказав він Вежі, — думаєш, ти мене переможеш? Думаєш, ти мене перемогла? Що я злякався? Злякався твоїх коридорів? Твоїх папірців, які ти ховаєш у себе в кабінетах? Твоїх таємниць і лабіринтів? Твоїх мотузок і душителів? Червоного Дона, старого Чаклуна?! Ні-і-і! — Тут він хитнувся вперед, втрачаючи рівновагу, і ледве не впав. — Я не злякався!

Завтра ж я візьмуся за тебе! Завтра ж я витягну з тебе все, що потрібно! Думаєш, мені страшно? Думаєш, завтра прийдуть твої стражі, твої полонені, твої раби, твої хріняки — і тебе захищатимуть? Авжеж, чекай!!! Ніхто й не подумає! — Тут йому здалося, що подув сильний вітер, і він ще міцніше схопився руками за порожнечу. — Завтра з ранку, чуєш, із самого ранку я прийду до тебе — і візьму все, що мені потрібно. Я витягну з тебе все! І якщо мені доведеться для цього тебе зруйнувати, я тебе зруйную!»