Лагідний янгол смерті

Гуля вирячилися на долари здивованим поглядом.

— Це за плівку з фотографіями, — пояснив я. — Тільки дуже просили нікому про неї не говорити. Розумієш?

Гуля кивнула.

— Але це ще не все, — вів я далі. — Здається, у мене нова робота... — і я простягнув Гулі візитну картку, яку взяв зі столу кімнати, приєднаної до моєї квартири.

Доки Гуля розглядала візитку, я підійшов до телефону і подзвонив Олегу Борисовичу.

— Що це за склад у мене в квартирі? — запитав я, і голос мій звучав досить роздратовано.

— Це ваш склад, — спокійно відповів Олег Борисович. — Ви ж на ньому працювали... За вимушений прогул вам уже заплатили. Тепер ви пішли на підвищення...

Спокійний „олімпійський“ тон мого співрозмовника остаточно завів мої думки у глухий кут.

— То що ж мені робити? — запитав я його.

— Нічого. Працювати, працювати і ще раз працювати, як заповідав нам великий Ленін...

Тепер у голосі Олега Борисовича вже звучала іронія.

— Та не хвилюйтеся ви! — заспокоїв він мене після паузи. — Якщо дратує табличка — можете її зняти. Але з посади директора вас ніхто звільняти не збирається. Виникнуть проблеми — дзвоніть!

У слухавці часто запищали короткі гудки. Я повернувся до Гулі. Вона дивилася на мене турботливо, і її погляд не потребував жодних пояснень.

„Боже мій, як мені з нею пощастило“, — подумав я.

Випивши чаю та з'ївши по шматку пирога з капустою, ми вийшли прогулятися. Сонце ще світило. Гуля постійно зупинялася і широко розплющеними очима роздивлялася будинки.

— Красивіше, ніж Алмати!

Я ніколи не був ані в Алмати, ані в Алма-Аті, тому мені складно було порівнювати. Але я їй із радістю вірив. Складно було уявити собі місто красивіше, ніж Київ.

Сонце світило в очі й не засліплювало.

— Привіт! — кинув мені хтось на ходу.

Я озирнувся, але зі спини не впізнав людину, що пройшла повз.

Це було моє місто, але за моєї відсутності воно наче стало самостійнішим, втекло кудись уперед, і мені належало наздоганяти його, знову зживатися з ним, ставати його маленькою частинкою, його повітрям. Мені вже було знайоме з минулого це відчуття тимчасової сторонності, чужинства. Мине кілька днів, і все буде, як і раніше. Невидимий зв'язок струму між містом і мною відновиться. Відновиться і нормальне життя, тільки тепер усе буде по-іншому. Усе буде по-іншому добре. Добре на двох.

77

Наступного дня ми приймали перших гостей — Петра й Галю. З Петром я зідзвонився минулого вечора, і він, здавалося, був дуже радий моєму дзвінку. Сказав, що має дещо мені показати.

Не можна сказати, що тієї миті його обіцянка мене заінтригувала. Я більше переймався думкою про те, щоб зняти зі стінки ліворуч від своїх дверей вивіски благодійного фонду "Корсар". Та й узагалі, моя цікавість була вгамована на рік уперед. До того ж увечері за нашою першою домашньою вечерею — локшиною зі старих запасів — мене діймали думки, не дослухатися до яких я не міг. Я раптом усвідомив, що будь-яке знання зобов'язує, що будь-яка задоволена цікавість залишає тебе у боргу не лише перед тим, хто її задовольнив, але й перед щойно набутим знанням чи інформацією. Я сам уже відчував себе зобов'язаним перед Олегом Борисовичем. Не через десять тисяч доларів, з яких дві тисячі були чи то частиною незрозумілої майбутньої суми, чи то, як сказав Олег Борисович, компенсацією за вимушений прогул. А може, це був якийсь аванс? За що? Я ще не знав. Чи було це пов'язано з його очевидною довірою до мене? Адже він розповів мені про людей на фотографіях. Розказав небагато, але достатньо, щоб зрозуміти, що трійка, яка входить тепер до першого ешелону бізнесу й політики Росії, двадцять із гаком років тому була причетна до вбивства. Олег Борисович, напевно, знав про цих людей значно більше. Мабуть, він знав, чим вони тоді займалися? Зараз я думав, що було би легше не знати нічого про людей на фотографіях. Але було вже запізно.

На вулиці мрячив дощ. Петро і Галя залишили розгорнуті мокрі парасольки сушитися в передпокої.

Ми всілися за стіл, налили жінкам вина, а собі горілки. Закуска була скромною, але якби така закуска була в нас у Казахстані або потім, у товарному вагоні, ми були би просто щасливі. Малосольні огірочки, бородинський хліб, шинка, голландський сир. Навіть коли я вранці просто купував усе це в найближчому гастрономі — душа співала. Це теж було частиною повернення додому — повернення до старих гастрономічних цінностей, до буденного ритуалу закуски. Забрати цей ритуал із життя людини — серйозне покарання. Тюремне покарання власне і є позбавленням людини звичних ритуалів.

Ми випили за зустріч. Розповіли Петру й Галі, як хрестили Гулю і як вінчалися.

— Ну, тепер час українську мову вивчати! — усміхаючись, сказав Гулі Петро.

Ми з нею перезирнулись.

— Гаразд, — мовила вона. — Якщо Галя мені допоможе...

Так напівжартома, відриваючись на короткі тости, ми сиділи ще години зо дві. Потім, доки Гуля заварювала чай, Петро приніс із передпокою свою торбу.

— Ти знаєш, — сказав він. — Ми там, біля твердині, дещо відкопали, але вам не показали... Перепрошую... Але, як мовиться, ліпше пізно, ніж ніколи.

Він витягнув із сумки щось, загорнуте в газету. Розгорнув. Це була срібна скринька завбільшки з половинку цеглини.

Я взяв скриньку до рук. Відчув приємний холод і важкість срібла. На верхній гладенькій частині красивим почерком було вигравіювано надпис: "Любому Тарасу від А. О.". Спробував підняти кришку, але скринька була замкнена.

Усміхнувшись на мій запитальний погляд, Петро взяв із моїх рук скриньку. Потрусив її, і я почув усередині рух чогось легкого, швидше за все — паперу.

— Вона замкнена на ключ. Ми вирішили, буде чесно, якщо ми всі вкупі відімкнемо... У тебе є якісь знаряддя?

Я знову взяв у Петра скриньку. Подивився на маленьку шпаринку для замка.

— Може, не треба ламати? — запитав я, дивлячись Петру в очі.

— Тут не ламати слід, а трішечки відігнути, щоб вона відімкнулася.

Я зняв із шиї ланцюжок із золотим ключиком. Устромив його в замочок скриньки і повернув Петрові.

— Вибач, я тобі теж не все, що знайшов, показав, — сказав я йому. — Відмикай!

Він здивовано подивився на мене, потім на скриньку. Повернув ключик, і ми почули неголосне клацання замка.

У скриньці лежали складені вдвоє маленькі списані аркуші паперу.

— Листи? — запитав я.

Петро кивнув. Витягнув верхній. Пробіг поглядом і знову зазирнув до скриньки. На його обличчі не було радості. Я здивувався.

— "Дорогий Тарасе Григоровичу, — прочитав він по-російському. — Вам не варто боятися мого чоловіка. Він до вас добре ставиться і буде радий, якщо ви погодитеся інколи в нас обідати. А. О."

Він узяв зі скриньки інший аркушик паперу.

— "Чекаю вас опівдні, — читав уголос Петро. — Ви обіцяли показати щось цікаве на туркменському цвинтарі. Вам буде цікаво дізнатися, що лікар Нікольский говорить усім, ніби ви — позбавлений звання майор. А ще каже, що навчаєте його розмовляти українською".

Я теж витягнув зі скриньки аркуш паперу, розгорнув.

"Мила Агафіє Омелянівно, — мені здалося, що Петро саме через свій незрозуміло чому зіпсований настрій читав записки вголос. Я ж читав цю про себе, очима. — Мені не відомо, що спричинило збайдужіння у стосунках між нами і чому ви почали уникати мене. Навіть за моєї любові до самотності прогулянки з вами дарували мені справжнє задоволення. Я тільки сподіваюся, що не Іраклій Олександрович за чиїмсь недобрим підмовлянням тепер чинить перешкоди вам у спілкуванні зі мною. Хоча на його місці я би замінив простосердечність на ревнощі. З найщирішою повагою, рядовий Тарас Шевченко".

Коли я відірвав очі від записки, видно, так і не надісланої, Галя вже читала, безгучно ворушачи губами, інші. Скринька стояла на столі порожня.

Я передав щойно прочитану записку Гулі. У кімнаті було незвично тихо. Я наповнив наші з Петром чарки горілкою.