Лагідний янгол смерті

Ми всілися на вільній лавочці. Він поклав дипломат на коліна і схрестив руки на грудях.

Я озирнувся. На території заповідника кілька молодих мам катали візочки з дітьми. Через лавочку від нас сиділа парочка пенсіонерів. Біля входу до собору без діла стояв фотограф, обвішаний апаратурою. Поруч із ним на тринозі висів стенд зі зразками фотографій.

— У вас пакет чи сумка є? — запитав Олег Борисович, повернувшись до мене.

— Ні.

— Ні? — здивувався він. — А ви що, гроші в кишенях понесете? Хоча вам тут, звісно, недалеко.

— Гроші? — перепитав я.

— Ну так, я ж вам сказав іще в Коломиї.

Олег Борисович дивився на мене з посмішкою і, здавалося, отримував задоволення від моєї розгубленості.

— Скажіть, — знову заговорив він. — А крім намету, газети і фотоапарата ви там нічого не знаходили?

— Ні.

— Ну гаразд, тут, — він ляснув долонею по дипломату, що лежав на колінах, — десять тисяч доларів... П'ять тисяч за фотоапарат і плівку, три тисячі за те, що більше ніхто, крім вас і вашої дружини, не знатиме про цю плівку.

— А дві тисячі? — запитав я спантеличено.

— А дві тисячі — це частина іншої суми, аванс, так би мовити... — Олег Борисович злегка прочинив дипломат, нахилив голову, зазирнув досередини і знову заклацнув його кришку.

— Вас, напевно, цікавить, чому ви отримуєте так багато грошей?

Я кивнув.

Олег Борисович дістав із внутрішньої кишені піджака конверт. У конверті лежали тільки три відбитки тієї старої плівки, саме ті, на які першим звернув увагу покійний фотограф Вітя.

— Ось це — Іван Роговий, — Олег Борисович притиснув вказівним пальцем на фотографії, на якій було зображено полоненого, що сидів на піску, першого чоловіка ліворуч. — Зараз — депутат Російської думи. Цей, — він перевів палець на другого, — заступник голови акціонерного товариства «СахАлмаз-експорт», третій — зараз у керівництві КҐБ Білорусі... Той, що праворуч, був директором московського «Будінвестбанку», два роки тому зник безвісти.

— Там був іще один, — сказав я, — на інших фотознімках.

— Так, так, — кивнув Олег Борисович. — Про того поки нічого не відомо.

— А це хто? — я показав пальцем на зв'язаного.

— Це мій брат, майор Науменко, — голос Олега Борисовича затремтів. — Колись я розкажу детальніше, а зараз мені вже час.

— Майор Науменко? — перепитав я. — Але ж його поховали поруч із могилою дервіша! Тобто, значить, це не його поховали... Він тут? — я показав поглядом на фотографію з піщаною могилою.

— Ні, він там. Тут, — Олег Борисович подивився на ту ж фотографію, — нікого нема. Могилку насипали заради жарту. Бавилися... А майора на шхуні переправили на Мангишлак. Залишається дізнатися, що відбулося там.

Я раптом збагнув, що історія, яку розказав полковник Тараненко, не збігається з історією, яку розповідають ці знімки.

— Зачекайте, — сказав я Олегу Борисовичу. — Але якщо він ішов туди, щоб дізнатися щось про матеріальні прояви духу, то навіщо йому стежити за шхуною?

Олег Борисович відповів на моє запитання німим пригніченим поглядом. Важко зітхнув.

— Не можна змішувати духовні пошуки з оперативною роботою, — промовив він після хвилинної паузи. — Або одне, або друге. Або смерть...

Він розкрив дипломат, витягнув звідти коричневий паперовий пакет і передав мені.

— Не загубіть, — сказав він, намагаючись усміхнутися.

Ми йшли до виходу із заповідника. Зараз він сяде до темно-синього «БМВ» і поїде. А так хотілося б поставити йому ще кілька запитань. І, звісно, почути відповіді.

Я скосив очі на нього. Він це помітив. Ми вже підходили до машини.

— А де зараз полковник Тараненко? — запитав я неголосно.

Олег Борисович, здивований запитанням, звів брови.

— Гадаю, що в Одесі, в санаторії імені Чкалова, — сказав він. — Відпочиває... Ну, на все добре! Візьміть мою візитку. Буде що — дзвоніть!

— А коли я можу переїхати додому? — поцікавився я.

— Завтра по обіді, — відповів він.

Провівши автомобіль поглядом, я подивився на охайний прямокутничок цупкого паперу. Прочитав: «НАУМЕНКО ОЛЕГ БОРИСОВИЧ, директор спільного українсько-казахського підприємства „КАРА-КУМ ЛТД“».

Здивований, я пішов навпростець через площу до свого будинку, помахуючи в такт крокам коричневим паперовим пакетом. Постояв кілька хвилин перед входом до під’їзду. Залишалася доба, і я знову житиму в себе вдома.

76

Наступного дня, зібравши свої речі та ввічливо відмовившись від допомоги Петра, ми зловили попутку і за троячку доїхали до Софійської площі.

Усередині в мене все кипіло від радості. Я чомусь думав, що Гуля цієї миті відчувала за мене справжню гордість.

Піднявшись на третій поверх, ми поставили речі на підлогу. Я дістав із кишеньки рюкзака ключ, устромив його в замкову шпарину і тут мою увагу привернула якась табличка, причеплена ліворуч від дверей. Я зробив крок вліво, прочитав латунну вивіску, й у мене відвисла щелепа.

Вивіска повідомляла, що за цими залізними дверима міститься «Склад дитячого харчування благодійного фонду „Корсар“".

По кількох хвилинах заціпеніння моя рука механічно потягнулася до дзвінка. Я натиснув ґудзик декілька разів. За дверима було тихо. Ніхто не поспішав відчиняти двері на склад, який раніше був моєю квартирою.

Погляд мій сповз на ключ, який стирчав у замковій шпарині. Я навіть не спробував іще відімкнути двері, хоча дурницею було би вважати, що господарі цього „складу“ не поміняли б дверний замок.

На мій подив, замок був той самий, і він без проблем піддався моєму ключу. Із побоюванням я відчинив двері, спочатку зазирнув, потім зробив крок досередини, попросивши Гулю зачекати на сходовому майданчику.

Всередині квартира була такою ж. Ніяких очевидних змін я не помітив. Усе вкривав шар пилу.

Подумавши, що вивіскою мене намагалися налякати ті, кого я не пустив на справжній склад, я заспокоївся.

Минуло вже чимало часу. Та й вивіску вони чіпляли, думаючи, що я тут, у Києві. Потім, напевно, забули.

Я покликав Гулю досередини. Заніс речі до передпокою. Ще раз зайшов до кімнати. І зачепився оком об щось незрозуміле. У єдиній кімнаті моєї маленької квартири з'явилися стандартні двометрові двері, що вели, судячи з усього, до сусідів. Здивований, підійшов і зупинився перед ними. Пригадав, що за стіною мешкав адвокат, який вийшов на пенсію, — з ним я кілька разів стикався на сходовому майданчику, але жодного разу нормально не говорив.

Я потягнув двері на себе, і вони відчинилися. За ними містилася така точно кімната, як і моя. Тільки біля її єдиного вікна стояв письмовий стіл із телефоном-факсом, а попід стіною — ряди картонних ящиків зі знайомими наклейками фінського дитячого харчування.

Причинивши за собою двері, я швидко підійшов до столу. Перше, на що я звернув увагу, була напівпрозора прямокутна пластикова коробочка, в якій лежав стос візиток. Я відкрив коробочку, взяв одну візитку і підніс її до очей.

„Микола Іванович Сотников. Директор благодійного фонду „Корсар“".

— Колю! — покликала мене Гуля.

Я повернувся до своєї кімнати, досі стискаючи в руці візитну картку зі своїм прізвищем. У голові все переплуталося.

За півгодини у квартирі було вже прибрано. На плиті закипав чайник, а вміст валіз лежав на дивані. Окремим стосиком височіли барвисті сорочки-сукні.

Мій рюкзак теж був наполовину розвантажений.

— Треба кудись усе поскладати, — трошки розгублено сказала Гуля. — І ось це, — вона підняла з дивана підстилку, на якій ми спали в пустелі. Під нею лежав пістолет із глушником, про який я вже встиг забути.

— У шафі має бути місце, — сказав я, озираючись на масивну старовинну шафу, яка займала майже половину передпокою. — Тільки спочатку чаю вип'ємо.

Її погляд раптом упав на паперовий пакет, що стирчав із рюкзака.

— Це ти щось купив учора?

— Ні, радше продав, — відповів я і, наблизившись до столу, вивалив із пакета кілька тугих пачок зелених купюр.