Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 55 из 192

Думка про це мала б потішити Пімлі, але не потішила. А найперше тому, що його думки раз у раз поверталися до Зелених Плащів. Останнього разу близько шістдесяти вирушило до Кальї, звичний загін, і повернутися вони мали за звичні сімдесят дві години зі звичним уловом дітей з Кальї.

Натомість… нічого.

Він запитав у Фінлі, що той про це думає.

Фінлі зупинився і серйозно подивився на Прентиса.

— Я думаю, то міг бути вірус.

— Перепрошую?

— Комп’ютерний вірус. Ми ж бачили, як це траплялося з купою наших комп’ютерів у Дамлі. Ви не забувайте, що Зелені Плащі, хоч селюкам вони й видаються страхітливими, — це просто ходячі комп’ютери, не більше. — Він помовчав. — Або ж фолькен Кальї знайшли спосіб їх убити. Чи так це дивно, що вони піднялися на задні лапи, щоб битися? Я б трохи здивувався, але не надто. Особливо якщо вперед виступив хтось здатний їх очолити.

— Хтось на зразок стрільця?

Фінлі нагородив його поглядом, який межував із поблажливим.

Назустріч їм на десятишвидкісних велосипедах їхали Тед Бротіґен і Стенлі Руїс. Обидва здійняли руки у відповідь на таке саме привітання начальника і голови служби безпеки. Бротіґен не всміхнувся, зате Стенлі Руїс аж розплився в сонячній усмішці, що вказувала на дефекти розумового розвитку. Він мав вибалушені очі, зарослі щоки й заслинені губи, та все одно був потужним Руйначем, Бог свідок, і йому пощастило, що потоваришував з Бротіґеном, котрий геть змінився, відколи його забрали з тієї маленької «відпустки» в Коннектикуті. Пімлі розважили однакові твідові кепки на чоловіках (їхні велосипеди теж були однакові), але погляд Фінлі не сподобався.

— Припини це, — сказав Пімлі.

— Припинити що, сей? — запитав Фінлі.

— Дивитися на мене, наче я мала дитина, яка щойно скинула на землю вершечок свого морозива в ріжку, але їй бракує клепки це збагнути.

Але Фінлі не опустив погляду. Він узагалі рідко це робив і саме за це (на додачу до іншого) й подобався Пімлі.

— Якщо не хочете, щоб на вас дивилися, як на дитину, то поводьтеся, як дорослий. Чутки про те, що з Серединного світу прийдуть стрільці, щоб врятувати світ, повзуть уже тисячу років і хоч би раз справдились. Особисто я думаю, що швидше Людина-Ісус тут з’явиться, ніж вони.

— Роди кажуть…

Фінлі скривився, наче йому заболіла голова.

— Тільки не починайте про те, що кажуть Роди. Я певен, що ви маєте більше поваги до мого інтелекту. Та й свого також, їхні мізки гниють навіть швидше за шкіру. Що ж до Вовків, дозвольте висунути радикальне припущення: не має значення, де вони зараз і що з ними сталося. Нам вистачить підсилювача, щоб закінчити роботу, і це все, до чого мені є діло.





Голова служби безпеки ще якусь мить постояв біля сходів, що вели вгору до ґанку Дамлі-Гауза. Задумливо насупившись, він дивився вслід двом чоловікам на велосипедах.

— Бротіґен останнім часом завдавав чимало клопоту.

— Та хіба тільки останнім часом! — невесело розсміявся Пімлі. — Але його дошкулянням тепер край. Його вже попередили, що його любі друзі з Коннектикуту, хлопчик Роберт Ґарфілд і дівчинка Керол Ґербер, помруть, якщо він і далі буде викаблучуватися. А ще він розуміє: хай навіть чимало колег-Руйначів сприймають його як учителя, а деякі, такі як той недоумкуватий хлопчина, навіть побожно перед ним схиляються, але його… скажімо так, філософські ідеї… ні в кого не викликають зацікавлення. Може, раніше хтось ними й цікавився, але тепер уже ні. А ще я мав з ним розмову після того, як він повернувся. Поговорили відверто.

Для Фінлі то була новина.

— Про що?

— Про певні життєві факти. Сей Бротіґен нарешті збагнув, що його унікальні здібності вже не мають такого великого значення, як колись. Надто далеко вже все зайшло. Два Промені, що досі тримаються, згаснуть з ним чи без нього. І він знає, що наприкінці, швидше за все, буде… сум’яття. Страх і сум’яття. — Пімлі повільно кивнув. — Наприкінці Бротіґен хоче бути тут, хоч би для того, щоб заспокоїти таких, як Стенлі Руїс, коли небо розверзнеться над їхніми головами.

— Ходімо, ще раз глянемо на записи й дані телеметрії. Підстрахуватися ніколи не зайве.

І вони пліч-о-пліч стали підійматися широкими дерев’яними сходами до Дамлі-Гауза.

Двоє кан-тої чекали, щоб супроводити начальника і шефа служби безпеки вниз. Пімлі розмірковував над тим, як дивно, що всі — і Руйначі, й персонал Алгул Сьєнто — стали називати їх «ницими людьми». Якраз Бротіґен і був тим, з чиєї подачі прижилася ця назва. «Заговори про янголів — і почуєш, як тріпочуть їхні крила», — могла б сказати його люба Ма. Якщо й існували в ці останні дні справжнього світу звіролюди, то кан-тої, вважав Пімлі, відповідали цьому описові навіть більше за тахінів. Побачивши їх без тих моторошних живих масок, ви могли б подумати, що то і є тахіни, зі щурячими головами. Та на відміну від справжніх тахінів, які ставилися до г’юмів (за винятком таких видатних осіб, як сам Пімлі) як до нижчої раси, кан-тої обожнювали людську форму, вважаючи її божественною. Тож і людські маски носили як священні. Самі вони на цю тему ніколи не розводилися, але Пімлі й без того здогадувався, що причина в іншому. На його думку, вони вважали, що потроху стають людьми. Саме тому, коли вони вперше надягали маску (маски їхні були з живої плоті, вирощені, а не вироблені), то брали собі людське ім’я, аби відповідало їхньому людському вигляду. Пімлі знав, що вони вважали, буцімто після Падіння якимось чином замінять собою людську расу… хоча, як вони могли в це вірити, у Пімлі в голові не вкладалося. Після Падіння точно буде Рай, це було очевидно для всякого, хто бодай раз у житті читав Книгу Одкровення… але щоб Земля?

Можливо, то буде якась оновлена Земля, проте навіть у цьому Пімлі певності не мав.

У кінці коридору два кан-тої — охоронці, Бімен і Трелоні, — охороняли сходи, що вели вниз до підвалу. Для Пімлі всі кан-тої, навіть худорляві й біляві, були схожі на того актора сорокових-п’ятдесятих років — Кларка Ґейбла. Здавалося, у них у всіх повні чуттєві губи й настовбурчені вуха. Та зблизька ставали видимі штучні складки на шиї й за вухами, де людські маски згорталися поросячими хвостиками й переходили у волохату зубасту плоть, що становила їхню істинну сутність (і байдуже, приймали вони її чи ні). А ще їхні очі. Довкола них росла шерсть, і якщо придивитися, можна було помітити: те, що ти спершу прийняв за очниці, насправді було отворами в тих незвичайних масках з живої плоті. Іноді можна було почути, як маски дихають, і Пімлі це видавалося моторошним і трохи відразливим.

— Хайл, — сказав Бімен.

— Хайл, — луною озвався Трелоні.

Пімлі й Фінлі відповіли на привітання, всі приклали кулаки до лобів, і Пімлі рушив перший сходами вниз. У нижньому коридорі, проходячи повз табличку «ВСІ МАЮТЬ ДІЯТИ СПІЛЬНО, ЩОБ СТВОРЮВАТИ ПОЖЕЖОБЕЗПЕЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ» і ще одну з написом «СЛАВА КАН-ТОЇ», Фінлі дуже тихо сказав:

— Вони такі дивні.

Пімлі всміхнувся і поплескав його по спині. Саме за це йому й подобався Фінлі О’Тего. Як Айк і Майк, вони міркували однаково.

Більшу частину підвалу Дамлі-Гауза займало велике приміщення, напхане технікою. Не всі прилади працювали, а деякими, хоч і робочими, вони просто не вміли користуватися (чимало було таких, в яких вони навіть розібратися не змогли), зате вони були добре обізнані з обладнанням для стеження й сенсорами телеметрії, що вимірювали дарки: одиниці витраченої екстрасенсорної енергії. За межами Читалки Руйначам було заборонено користуватися своїми екстрасенсорними здібностями, та й не всім це вдавалося. Багато хто з цих чоловіків і жінок були мов люди, які настільки привчені ходити на унітаз, що не могли відлити без візуальних стимулів того, що так, це туалет, так, тут можна помочитися. Інші, мов діти, ще не привчені до горщика, не могли стримуватися від неконтрольованих сплесків. Це могло виражатися в таких дрібницях, як викликати у когось нетривкий головний біль чи перекинути лаву в Алеї, але люди Пімлі ретельно за цим стежили, і вибрики, які розцінювалися як «зумисні», каралися: за перше порушення легко, за подальші — з наростанням суворості. І, як Пімлі любив напучувати новачків (у ті давні часи, коли новачки тут ще з’являлися): «Будьте певні, що ваш гріх викаже вас». Заповідь Фінлі була ще простіша: «Телеметрія не бреше».