Страница 54 из 192
І це цілком, на сто відсотків задовольняло начальника Прентиса. Якихось дванадцять років тому він пройшов урочистий обряд зміни імені, прийнятий у тахінів, і ніколи про це не шкодував. Пол Прентис став Пімлі Прентисом. Саме тоді він і відвернув своє серце та розум від того, що тепер називав «американською стороною». І не лише тому, що тут йому пекли найкращий торт «Аляска» й частували найкращим у його житті шампанським. І не тому, що він займався сексом із сотнями прекрасних симульованих жінок. Причина полягала в тому, що то була його робота і він мав намір її закінчити. Бо повірив, що вони працювали в Девар-Тої волею не лише Багряного Короля, а й Господа Бога. А за ідеєю Бога крилося щось ще більш потужне: видиво мільярда всесвітів, уміщених у яйце, яке він, колишній Пол Прентис з Равея, що заробляв сорок тисяч доларів на рік, мав виразку шлунку й кепські медичні пільги за програмою, схваленою в корумпованій профспілці, тримав тепер у себе на долоні. Він розумів, що в цьому яйці був також і він сам і що він перестане існувати у плоті, коли це яйце розіб’є, але якщо рай і Бог існували, то вони заміняли собою силу Вежі. У той рай він потрапить і перед тим троном небесним стане навколішки, щоб вимолити прощення своїх гріхів. І його там вітатимуть сердечним «Молодець, ти добрий і відданий слуга Наш». Його матуся теж там буде, вона пригорне його, і разом вони ввійдуть у братство Ісуса. Пімлі не сумнівався, що цей день настане, і навіть швидше, ніж на небі знову з’явиться Місяць Жнив.
Не те щоб він вважав себе релігійним фанатиком. Аж ніяк. Думки про Бога й рай він тримав при собі. Що стосувалося решти світу, то він був лише працівником, що сумлінно виконував завдання, сподіваючись до самого кінця добре робити свою роботу. Безперечно, він не вважав себе негідником (як і кожна по-справжньому небезпечна людина). Згадаймо Уліса Дж. Ґранта, генерала Громадянської війни, який сказав, що готовий воювати на зайнятих позиціях, навіть якщо бій триватиме все літо.
В Алгул Сьєнто літо майже скінчилося.
Начальник мешкав у чепурному котеджі, збудованому в стилі кейп-код,[49] на краю Алеї. Називався він Шеплі-Гаузом (чому так — Пімлі гадки не мав), тому Руйначі, звісно, охрестили його поміж собою Шіт-Гаузом, тобто Сральнею. На іншому кінці Алеї розкинулася набагато більша житлова споруда — проста, але елегантна, в стилі доби королеви Анни, — яку називали (теж з невідомих причин) Дамлі-Гауз. Ця будівля чудово вписалася б в атмосферу студентського містечка університету Клемсон у штаті Південна Кароліна чи Міссісіпського університету. Руйначі називали її Домом розбитих сердець, а часом і Готелем розбитих сердець. Проти цього ніхто не заперечував. Там жили й працювали тахіни та чимало працівників з роду кан-тої. Що ж до Руйначів, на їхні маленькі жарти всі заплющували очі й навіть підохочували їхні сподівання на те, що персонал нічого про них не знає.
Пімлі Прентис і Фінлі О’Тего неквапом ішли Алеєю, зберігаючи приємну мовчанку… крім тих випадків, коли проминали Руйначів, що були не на чергуванні. Ті траплялися дорогою поодинці чи групками, і всіх їх Пімлі гречно вітав. Вони відповідали — хто привітно, а хто й бурчливо, — проте без відповіді не лишилося жодне «здрастуйте», і Пімлі вважав, що це вже перемога. Він ставився до них дбайливо. Подобалося їм це чи ні, йому було до них не байдуже. Адже з ними значно легше було мати справу, ніж з убивцями, гвалтівниками й озброєними грабіжниками.
Дехто читав старі газети й журнали. Четверо грали в «підковки», ще четверо сиділи на зеленому моріжку. Таня Лідс і Джої Растосович грали в шахи під розлогим старим в’язом, і сонячне світло гралося з тінями від листя на їхніх обличчях. Вони привіталися з ним з непідробною радістю, та чом би й ні? Таня Лідс тепер була Танею Растосович, бо Пімлі, як той капітан судна, одружив їх місяць тому. Та в певному сенсі то й був корабель: «Алгул Сьєнто», чудовий круїзний лайнер, що плавав темними морями Краю Грому, купаючись у власному сонячному світлі. Час від часу це сонце, правду кажучи, заходило, але сьогоднішній збій тривав недовго — якихось сорок три секунди.
— Як справи, Танечко? Джозефе? — Завжди тільки Джозеф і ніколи — Джої, принаймні не у вічі, бо йому це не подобалося.
Вони відповіли, що справи в них добре, й обоє причмелено від надміру трахання всміхнулися, як всміхаються лише молодята. До Растосовичів Фінлі не озвався ні словом, зате вже ближче до краю Алеї, де стояв Дамлі-Гауз, він зупинився біля юнака, що сидів під деревом на лаві з фальшивого мармуру і читав книжку.
— Сей Ерншо? — покликав тахін.
Дінкі підвів погляд, здійнявши брови дашком у чемному питанні. На його обличчі, обсипаному вугрями, застиг той самий чемно-запитальний вираз.
— Бачу, ви читаєте «Мага», — трохи сором’язливо сказав Фінлі. — А сам я зараз читаю «Колекціонера». Який збіг!
— А й справді, — відказав Дінкі. Його вираз не змінився.
— Цікаво, як вам Фаулз? Я зараз трохи зайнятий, але згодом ми могли б про це поговорити.
Не змінюючи ввічливо невиразного виразу обличчя, Дінкі Ерншо сказав:
— А може, згодом ти візьмеш свій примірник «Колекціонера»… сподіваюсь, він у палітурці… й запхаєш його собі у волохату дупу. Боком уперед.
Сповнена надії усмішка Фінлі згасла. Він вклонився, неглибоко, але цілком коректно.
— Мені шкода, що ви так до цього ставитесь, сей.
— Чеши звідси, бля, — сказав Дінкі й знову розгорнув свою книжку, демонстративно нею затулившись.
Пімлі й Фінлі О’Тего пішли далі. Впродовж короткого часу, поки обидва мовчали, начальник Алгул Сьєнто подумки випробовував різні підходи до Фінлі, щоб з’ясувати, наскільки глибоко вразив його гордість коментар того юнака. Тахін пишався своєю здатністю читати й цінувати літературу г’юмів — Пімлі добре це знав. А потім Фінлі сам позбавив його клопоту: помацавши руками з довгими пальцями (його зад насправді волохатим не був — на відміну від рук) у себе між ніг.
— Просто перевіряю, чи на місці мої яйця, — сказав він, і добрий гумор, що прозвучав у цих словах начальника служби безпеки, був природний, а не силуваний, зрозумів Пімлі.
— Прикро, що так вийшло, — сказав Пімлі. — Якщо в Блакитному Раю і є хтось, хто ще не переріс підліткової озлобленості, то це сей Ерншо.
— Ви краєте мені серце! — простогнав Фінлі, а коли начальник вражено на нього подивився, широко всміхнувся, показавши ряди крихітних гострих зубів. — Це ж знамениті слова з фільму «Бунтівник без причини».[50] Дінкі Ерншо нагадує мені Джеймса Діна. — Він замислено помовчав. — Хоч він і не такий красень.
— Цікавий випадок, — зауважив Прентис. — Його завербували у програму вбивств, якою керувала філія «Позитроніки». Він убив свого начальника і втік. Звісно, ми його зловили. Особливих клопотів, принаймні нам, він ніколи не завдавав, але нерви пошарпати любить.
— Та ви відчуваєте, що він безпечний.
Пімлі скоса на нього зиркнув.
— А ти відчуваєш, що я маю про нього щось знати?
— Ні, ні. Просто я ще ніколи не бачив вас таким нервовим, як за ці кілька останніх тижнів. Чорт, називаймо речі своїми іменами — таким параноїком.
— У мого діда була одна приказка, — сказав Пімлі. — «Не бійся впустити яйця, поки не будеш на підході до хати». Так от, ми вже на підході.
І то була правда. Сімнадцять днів тому, незадовго до того, як остання партія Вовків прогалопувала через двері з зони скупчення «Дуги-16», їхнє обладнання в підвалі Дамлі-Гауза показало першу відчутну деформацію Променя Ведмедя-Черепахи. Відтоді переломився Промінь Орла й Лева. Невдовзі потреба в Руйначах відпаде; невдовзі розпад передостаннього Променя відбудеться з їхньою допомогою чи без неї. Неначе предмет, що балансував у хиткій рівновазі, небезпечно похилився, скоро опиниться на межі падіння і неминуче впаде. Чи ж, у випадку з Променем, щезне. Блимне і піде в небуття. А впаде Вежа. Останній Промінь, Вовка і Слона, протримається ще тиждень чи навіть місяць, але не довше.
49
Архітектурний стиль, що зародився на початку XVIII сторіччя. За взірець для будівництва ранні поселенці в США брали стиль англійських будинків. Характеризується стиль слуховими вікнами, крутими дахами з бічними фронтонами й навісами. Зовні будинки оздоблено вагонкою, двері розташовуються посередині, вікна двостулкові, з багатьох секцій, мають віконниці.
50
«Бунтівник без причини» — романтична драма 1955 р. з Джеймсом Діном у головній ролі. У фільмі змальовується моральний занепад американської молоді, критикуються методи виховання й унаочнюється різниця між поколіннями.