Страница 161 из 192
— «Либонь, чортові в пеклі зле служила!» — похмуро всміхнувся Роланд. — Перш ніж піти звідси, ми подбаємо, щоб вона повернулася до господаря в пекельні стайні.
— Ні, — сказала Сюзанна. — Не подбаємо. — У горлі в неї було сухо, як у пустелі. Їй хотілося пити, але тепер вона побоювалася пити рідину, що текла з кранів у цьому жахливому будинку. Трохи згодом вона розтопить жменю снігу і тільки тоді поп’є, але не раніше.
— Чому ти так кажеш?
— Бо вона пішла. Втекла в завірюху, коли ми вбили її хазяїна.
— А звідки ти знаєш?
Сюзанна похитала головою.
— Просто знаю. — Вона перегорнула сторінку поеми, в якій було більше двохсот рядків. — Строфа шістнадцята. «О ні! Згадав тут я…»
Зненацька вона замовкла.
— Сюзанно? Чому ти… — Погляд стрільця зупинився на наступному слові, яке він зміг прочитати навіть літерами чужої мови. — Читай далі, — попросив він тихо, майже пошепки.
— Ти впевнений?
— Читай, я хочу послухати.
Вона прочистила горло.
— Строфа шістнадцята.
— Він пише про Меджис, — сказав Роланд. Його руки стислися в кулаки, проте Сюзанна сумнівалася, що він сам це усвідомлював. — Пише про те, як ми розсварилися через Сюзен Дельгадо, бо після того наша дружба вже ніколи не була такою, як раніше. Ми намагалися її відновити, але ні, колишньою вона більше не стала.
— Я думаю, після того, як у житті чоловіка з’являється жінка чи навпаки, все змінюється безповоротно, — сказана Сюзанна і передала йому ксерокопії. — Візьми. Я прочитала всі, які він вказав. Якщо в решті поеми є щось про прихід до Темної вежі — чи ні, — розбирайся сам. Якщо постараєшся, у тебе все вийде. Що ж до мене, то я не хочу знати.
А от Роланд, схоже, хотів. Він прогортав сторінки, шукаючи останню. Сторінки пронумеровані не були, проте він легко знайшов кінець, бо далі останньої строфи, XXXIV, вже нічого не було. Втім, перш ніж він зміг прочитати, до них знову долинув той слабкий крик. Надворі якраз панувало тимчасове затишшя, і тепер усі сумніви щодо того, де кричать, розвіялися.
— Там унизу, в льоху, хтось є, — сказав Роланд.
— Я знаю. І навіть здогадуюся хто.
Він кивнув.
Сюзанна пильно подивилася на нього.
— Усе сходиться, правда? Це як пазл, який ми склали повністю, бракує тільки останніх кількох шматочків.
І знову пролунав крик, слабкий і безнадійний. Крик людини, яка стоїть на порозі смерті. Вони вийшли з ванної, витягаючи револьвери. Проте Сюзанна подумала, що цього разу зброя їм не знадобиться.
Жук, що прибрав подоби веселого старого жартуна Джо Коллінза, лежав там, де й раніше, але Юк на кілька кроків од нього відступив. І Сюзанна чудово його розуміла. Дандело вже підсмерджував, крізь панцир, який розкладався, просочувалися цівки білої рідини. Попри це, Роланд наказав шалапутові залишатися на місці й нести варту.
Вони прийшли на кухню і знову почули той крик, але спершу не могли знайти вхід до погреба. Сюзанна повільно просувалася потрісканим брудним лінолеумом, шукаючи приховану ляду. Хотіла було сказати стрільцеві, що її немає, аж раптом Роланд сказав:
— Тут. За холодильним ящиком.
Холодильник вже втратив вигляд першокласного приладу марки «Амана» з віконцем для льоду і перетворився на низький брудний барабан з охолоджувальним причандаллям угорі. Коли Сюзанна ще була маленькою дівчинкою, яка відгукувалась на ймення Одетта, такий холодильник був у її мами, але її мама радше померла б, ніж допустила, щоб її прилад став бодай на одну десяту таким бруднющим. Чи на одну соту.
Роланд легко відсунув його вбік, бо Дандело, те хитре чудовисько, поставив його на маленьку платформу на коліщатах. Сюзанна сумнівалася, що тут, у Прикінцевому світі, до нього часто навідувалися гості, але він добре замаскував свої таємниці на випадок, якщо хтось усе-таки зайде. Іноді фолькен з’являлися, Сюзанна була в цьому впевнена, але навряд чи хтось мав щастя вийти з хатини на провулка Дивака й простувати далі своїм шляхом.
Униз вели вузькі й круті сходи. Роланд помацав біля ляди й знайшов вимикач. Загорілися дві голі лампочки: одна на півдорозі вниз, а друга — в самому погребі. Щойно спалахнуло світло, як знову пролунав крик: сповнений болю й страху, але безсловесний. Сюзанна аж здригнулася.
— Хто б ти не був, підійди до сходів! — гукнув Роланд.
Відповіді знизу не було. Надворі шаленів і ухкав вітер, шпурляючи в стіну хатини снігом, таким твердим, що здавалося, наче то пісок.
— Вийди туди, де ми будемо тебе бачити, бо інакше залишишся тут, у льоху! — знову крикнув Роланд.
Ув’язнений не вийшов на тьмяне світло, але знову закричав, і крик той був сповнений горя, жаху і — побоювалася Сюзанна — божевілля.
Роланд подивився на неї. Кивнувши, вона прошепотіла:
— Ти йди перший. А я тебе прикрию, якщо потрібно буде.
— Обережніше на сходах, гляди не впади, — теж тихо сказав він.
Вона знову кивнула і нетерпляче покрутила рукою, достоту так, як робив це він: уперед, уперед.
Це викликало у стрільця ледь помітну усмішку. Притискаючи револьвер барабаном до западинки на плечі, він став спускатися в підвал. Якусь миттєвість він був таким подібним до Джейка Чемберза, що Сюзанна мало не розплакалась.
Підвал був захаращений коробками, діжками й якимись предметами в чохлах, що звисали зі стелі на гаках. Сюзанна не мала ані найменшого бажання дізнаватися, що теліпалося в тих саванах. Вони знову почули крик: щось середнє між схлипуванням і пронизливим вереском. Над їхніми головами, притлумлений, скаженів вітер.
Роланд повернув ліворуч і пішов зигзагоподібним проходом. Обабіч нього тяглися дерев’яні ящики, поставлені штабелями, що доходили до голови. За стрільцем ішла Сюзанна, витримуючи потрібну дистанцію й постійно озираючись через плече. Також вона прислухалася, чи не підніме Юк тривогу нагорі. На одному ящику вона побачила трафаретний напис «ТЕКСАС ІНСТРУМЕНТС», на іншому — «КИТАЙСЬКЕ ПЕЧИВО ХО ФАТ ІЗ СЮРПРИЗОМ, Ко». Вона навіть не здивувалася, прочитавши жартівливу назву їхнього давно покинутого візка. Її вже ніщо не могло здивувати.
Роланд зупинився.
— Сльози моєї матері, — промовив він тихо. Цей вираз вона чула від нього лише одного разу — коли вони натрапили на оленя, який упав з обриву й лежав з переламаними задніми ногами й однією передньою, помираючи від голоду й сліпо дивлячись на них, бо мухи виїли нещасній тварині очі.
Сюзанна заклякла на місці, аж поки він не підкликав її жестом, а потім швидко на долонях підповзла до нього й стала праворуч.
У дальньому кутку, біля кам’яної стіни Данделового підвалу (південно-східному кутку, якщо вона правильно орієнтувалася в сторонах світу), було облаштовано тюремну камеру. Двері були з перехрещених сталевих перекладин. Тут же стояв і зварювальний апарат, яким, напевно, користувався Дандело, споруджуючи міні-тюрму… але вже давно, судячи з товстого шару пилюки на балоні з ацетиленом. На гачку у вигляді літери S, вмурованому в стіну, трохи далі, ніж сягала рука ув’язненого (Сюзанна не сумнівалася, що так близько гачка причепили, щоб з нього познущатися), висів великий старовинний
(дед-е-чам дед-е-чі)
срібний ключ. Сам в’язень стояв біля ґрат своєї темниці й простягав до них брудні руки. Він був такий худий, що нагадав Сюзанні страшні фото з концентраційних таборів, які вона колись бачила, знімки тих, хто вижив у Освенцимі, Берген-Бельзені та Бухенвальді, живих (ледь живих) обвинувачень усього людства, у смугастих формах, що теліпалися на них, мов на вішаках, у потворних кепках-таблетках, і з жахливо яскравими очима, у яких читалося повне розуміння всього, що відбувалося з цими людьми. «Хоч би ми не розуміли, що з нами сталося, — промовляли ті очі, — але на жаль, ми все розуміємо».