Страница 160 из 192
— Це анаграмма, — пояснила Роланду Сюзанна. — Розумієш?
Він придивився до написів і похитав головою, ніби присоромлений.
— Не переймайся. Це літери нашого письма, не твого. Повір мені на слово: це анаграма. Впевнена, що Едді розгледів би її одразу. Я не знаю, чи то Дандело так пожартував, чи то існують якісь правила, яких змушені дотримуватися такі істоти, як він, але добре те, що ми вчасно його розкусили — з невеличкою допомогою Стівена Кінга.
— Ти його розкусила, — виправив Роланд. — А я тільки реготав до смерті.
— Ми б удвох усе зрозуміли, — запевнила вона. — Просто ти був трохи вразливіший, бо в тебе почуття гумору… пробач мені, Роланде, але в тебе його майже нема.
— Я знаю, — зажурено погодився він. Рвучко розвернувся і вийшов з ванної.
Сюзанні спала жахлива думка. Стрільця не було, як їй здалося, цілу вічність.
— Роланде, він там часом не…
Він злегка всміхнувся і кивнув.
— Мертвий, як і був. Твої постріли влучили в ціль, Сюзанно, але мені раптом закортіло в цьому пересвідчитись.
— Я рада, — просто відповіла вона.
— Юк пильнує. Якби щось сталося, він би нас попередив, я в цьому впевнений. — Стрілець підняв з підлоги записку і уважно розібрав те, що було написано на звороті. Єдиним словом, з яким Сюзанна йому допомогла, було «аптечка». — «Я дещо вам залишив». Ти вже знаєш, що то?
Вона похитала головою.
— Я не мала часу подивитися.
— А де ця аптечка?
Сюзанна показала на дзеркало, і стрілець потягнув його на себе. Завищали іржаві петлі. За дверцятами справді виявилися полички, та замість акуратних рядів флакончиків з пігулками і пляшечок з настоянками там стояло всього дві коричневі пляшки, на вигляд як ті, на столі біля крісла, та ще лежала коробка найстаріших у світі, як здалося Сюзанні, льодяників від кашлю зі смаком дикої вишні, виробництва фірми «Сміт Бразерс». Втім, усередині також лежав якийсь конверт, і Роланд передав його Сюзанні. На лицьовому боці упізнаваним напівдрукованим. напівкаліграфічним почерком було написано таке:
— Чайльд? — здивувалася Сюзанна. — Тобі це про щось говорить?
Роланд кивнув.
— Цим словом називають лицаря… чи стрільця… що вирушив у похід. Це офіційна й дуже давня назва. Знаєш, між собою ми її ніколи не вживали, бо вона означає «священний, обраний ка». Ми не любили так себе возвеличувати. Я вже багато років навіть подумки не називав себе Чайльдом.
— Але ж ти Чайльд Роланд?
— Мабуть, колись ним був. Але зараз ми опинилися поза такими поняттями. Ми за межами ка.
— Але все ще на Шляху Променя.
— Так. — Він провів пальцем по останньому рядку на конверті: «Усі борги сплачено». Відкрий, Сюзанно, я хочу побачити, що всередині.
І вона розірвала конверт.
Усередині лежала ксерокопія поеми Роберта Браунінга. Ім’я та прізвище поета Кінг написав своїм напівдрукованим почерком над назвою. Декілька драматичних монологів Браунінга Сюзанна читала в коледжі, але з цією поемою знайома не була. Зате з її предметом вона була вкрай добре знайома — називалася поема «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов». Була вона наративна за структурою, з римуванням баладного типу (а-б-б-а-а-б), завдовжки тридцять чотири строфи. Над кожною строфою стояла римська цифра. Хтось (швидше за все, Кінг) обвів номери строф I, II, XIII, XIV і XVI.
— Прочитай позначені строфи, — хрипким голосом попросив Роланд, — бо я сам можу розібрати лише одне-два слова, але хочу знати, що в них написано, дуже хочу знати.
— Строфа перша, — промовила Сюзанна. І мусила прокашлятися — в горлі пересохло. Надворі стогнав вітер, і гола лампочка блимала у загидженому мухами плафоні.
— Коллінз, — сказав Роланд. — Той, хто це писав, говорив про Коллінза точнісінько так, як Кінг писав у своїх романах про наш ка-тет! «Брехав у слові кожнім!» Еге ж, таки брехав!
— Не Коллінз, — виправила Сюзанна. — Дандело.
Роланд кивнув.
— Дандело, правду кажеш. Продовжуй.
— Добре. Строфа друга.
— Пам’ятаєш його ціпок і як він ним розмахував? — спитав Роланд.
Звісно, вона пам’ятала. А на дорозі була не курява, а сніг, проте все решта збігалося. В цілому то був опис усього, що з ними нещодавно сталося. Від цієї думки Сюзанна здригнулася.
— Ця поема походить з твого часу? — запитав Роланд. — З твого «коли»?
Вона похитала головою.
— Її навіть не в моїй країні написали. І поет помер щонайменше за шістдесят років до мого «коли».
— А проте він мусив бачити все, що тільки-но сталося. Чи бодай якусь версію цих подій.
— Так. І Стівен Кінг знав цю поему. — Зненацька її осяяло. Спалах інтуїції був такий яскравий, що міг бути лише істиною. Круглими від подиву очима Сюзанна подивилася на Роланда.
— Ця поема спонукала Кінга до роботи! З неї він черпав натхнення!
— Ти впевнена в цьому, Сюзанно?
— Так!
— А проте цей Браунінг мусив нас бачити.
Вона не знала. Все було надто заплутано — наче розгадувати, що було спочатку: курка чи яйце. Чи загубитися в кімнаті дзеркал. Голова в неї йшла обертом.
— Сюзанно, прочитай наступну позначену строфу! Ту, що ікс-і-і-і.
— Так, строфа тринадцята, — виправила вона.
— А тепер читаю чотирнадцяту строфу.
— Ліппі, — констатував стрілець і тицьнув великим пальцем собі за плече. — Миршава шкапина тієї тварюки, світила кістками, тільки вона кобила, а не кінь.
Сюзанна не відповіла, та й не мусила. Авжеж, то був опис Ліппі, сліпої й кістлявої, з шиєю, протертою до м’яса. «Вона потвора, я знаю, — сказав тоді старий… потвора, що сама була схожа на старого чоловіка. — Стара ти коробка гівна, паскудниця, прокажена чотиринога». А тут, на ксерокопіях, усе було написано чорним по білому, написано в поемі, яку створили задовго до народження сея Кінга. Можливо, за вісімдесят чи навіть сто років до його народження: «…змарніла,/ Як череп прокаженого».