Страница 108 из 192
«Яка мені різниця, на кого покладуть провину за все, що сталося?» — запитав себе Роланд. Насправді йому було байдуже. Кінг у будь-якому разі писатиме далі. Та й Роланд потай сподівався, що провина ляже на нього, бо Кінг був винен. Нічого йому було робити на цій дорозі.
— А тепер рушай, — наказав стрілець Браяну Сміту. — Я більше не хочу тебе бачити.
Сміт завів двигун, і величезне полегшення відбилося в нього на обличчі. Роланд не став проводжати його поглядом. Він підійшов до місіс Тасенбаум і опустився навколішки поруч із нею. Юк сидів біля голови Джейка, сидів мовчки, бо той, за ким він побивався, більше не чув його виття. Сталося те, чого стрілець боявся найбільше. Поки він розмовляв з двома неприємними йому людьми, хлопчик, котрого він любив більше за всіх на світі… любив так, як нікого в своєму житті, навіть Сюзен Дельґадо… покинув його вдруге. Джейк помер.
— Він щось тобі говорив, — сказав Роланд. Він узяв Джейка в обійми й заходився ніжно колисати. У сумці дзенькали Орізи. Джейкове тіло вже холонуло.
— Так, — кивнула вона.
— Що він сказав?
— Сказав, що я маю повернутися сюди по тебе «після того, як усе закінчиться». Такі були його слова. А ще він сказав: «Передай моєму батькові, що я його люблю».
У Роланда вирвався крик, здушений і нещасний. Він згадав, як було у Федіку, після того, як вони переступили поріг дверей. «Хайл, батьку», — сказав тоді Джейк. І так само, як зараз, Роланд прийняв його в свої обійми. Та тільки тоді він відчував, як б’ється хлопчикове серце. Він би віддав усе на світі, аби знову відчути це серцебиття.
— Це не все, — сказала вона, — але не знаю, чи в нас є на це зараз час. Я ж можу й пізніше розповісти.
Роланд одразу зрозумів, про що їй ідеться. Історія, яку знали Браян Сміт і Стівен Кінг, була проста. У ній не було місця ні для худого, виснаженого від мандрів чоловіка з великим револьвером, ні для жінки, чиє волосся вже потроху сивіло, і, ясна річ, мертвого хлопчика з сумкою гострих тарілок, перекинутою через плече, та пістолетом-кулеметом за поясом.
Питання було лише в тому, чи слід жінці повертатися сюди взагалі. Вона була вже не першою людиною, яку він втягнув у вир подій і змусив робити те, чого вона зазвичай не робила, але він розумів, що її погляд на речі зміниться одразу ж, тільки-но вона опиниться подалі від нього. І виривати в неї обіцянку: «Чи клянешся ти повернутися, сей? Поклянешся захололим серцем цього хлопчика?» — не допоможе. Тут вона могла всерйоз пообіцяти йому все, що завгодно, але за першим же пагорбом змінити свою думку.
Втім, коли в нього була змога взяти з собою крамаря, котрому належав пікап, то він цього не зробив. І не проміняв цієї жінки на старого, що підстригав газон біля будинку письменника.
— Пізніше, — сказав він. — А поки що їдь. Якщо з певних причин ти вирішиш не повертатись, я тебе не звинувачуватиму.
— А сам ти куди? — спитала вона. — Куди тобі йти? Це ж не твій світ. Правда?
Роланд проігнорував питання.
— Якщо тут будуть люди, коли ти повернешся вперше… охоронці порядку, вартові, сині мундири, не знаю… проїжджай не зупиняючись. Повертайся за півгодини. Якщо ж до тих пір нічого не зміниться і вони все ще будуть тут, знову проминай. І так доти, доки вони не роз’їдуться.
— А вони не помітять, що я швендяю туди-сюди?
— Не знаю, — чесно зізнався він. — А повинні?
Айрін замислилась над питанням.
— Копи в наших краях? Навряд чи.
Він кивнув на знак того, що довіряє її думці.
— Коли відчуєш, що небезпеки немає, зупинися. Ти мене не побачиш — я побачу тебе. Я чекатиму до темряви. Якщо доти ти не з’явишся, я піду.
— Я приїду, але не на цій чортопхайці. Я вестиму «мерседес-бенц S-600». — У її голосі звучала неприхована гордість.
Роланд гадки не мав, що таке «мерседес-бенц», але про всяк випадок кивнув.
— Їдь. Поговоримо пізніше, коли повернешся.
Якщо повернешся.
— Думаю, тобі знадобиться оце. — Вона вклала револьвер йому в кобуру.
— Дякую-сей.
— Прошу.
Роланд дивився, як вона підходить до старого пікапа (йому здалося, що машина почала їй навіть подобатись, незважаючи на несхвальні слова, якими вона її нагороджувала) і сідає за кермо. І раптом зрозумів, що в пікапі може бути дещо потрібне йому.
— Стій!
Місіс Тасенбаум уже готувалася повернути ключ запалювання, але забрала руку й питально подивилась на стрільця. Роланд обережно поклав Джейка на землю, в яку хлопчик мав невдовзі лягти (саме ця думка змусила стрільця гукнути до Айрін), і звівся на ноги. Скривився і приклав руку до стегна, але вже просто за звичкою. Болю не було.
— Що? — запитала жінка, поки він ішов до неї. — Мені треба швидше звідси поїхати…
Бо інакше можна не їхати взагалі.
— Я розумію.
Він зазирнув у кузов пікапа. Серед розкиданих інструментів вгадувалося щось квадратне, накрите синім брезентом. Краї брезенту було підгорнуто таким чином, щоб він не злетів. Роланд зняв брезент, і під ним виявилося вісім чи десять коробок з твердого паперу, який Едді називав «кар-тоном». Коробки було зсунуто разом, так що вони утворювали квадрат. З картинок на кар-тоні він зрозумів, що в них пиво. Але стрільця не цікавив уміст, нехай би то була й вибухівка.
Йому потрібен був брезент.
Він відступив від пікапа і сказав:
— Тепер можеш рушати.
Айрін знову взялася за ключ, що заводив двигун, але повернула не одразу.
— Сер, — промовила вона. — Співчуваю твоїй утраті. Просто хотіла тобі це сказати. Я бачу, як багато важив для тебе цей хлопчик.
Роланд Дескейн похилив голову і промовчав.
Ще якусь мить Айрін Тасенбаум дивилась на нього, нагадуючи собі, що іноді слова немічні, потім завела двигун і зачинила дверцята. Він дивився, як вона виїжджає на дорогу (пікап більше не рухався ривками — помітно було, що Айрін потоваришувала з ручкою передач) і робить крутий поворот на північ, у бік Стоунгема.
Співчуваю твоїй утраті.
Тепер він опинився з утратою сам-на-сам. Сам із Джейком. Якусь мить Роланд розглядав невелику лісосмугу при дорозі, дивився на двох із тієї трійці, хто волею провидіння опинився в цьому місці: непритомного чоловіка і мертвого хлопчика. Очі в Роланда були сухі й гарячі, вони пульсували в очницях від болю, і на мить його опанувала впевненість, що він знову розучився плакати. І йому стало страшно. Якщо він не здатен плакати після всього, що здобув і знову втратив, то який у цьому всьому сенс? Але врешті-решт сльози ринули, і він відчув величезне полегшення. Вони потекли з очей, пригасивши їхній несамовитий синій вогонь. Змочили йому брудні щоки. Він плакав мовчки, схлипнув лише раз, але цього вистачило, щоб його почув Юк. Шалапут підвів ніс до неба, до коридору хмар, що бурхливо мчали вперед, і завив. Та одразу ж потому і замовк.
Несучи Джейка на руках, Роланд заглиблювався в ліс. По п’ятах за ним невідступно біг Юк. Те, що пухнастик теж плакав, стрільця не здивувало: він і раніше бачив сльози в тваринки на очах. І вже давно не вважав, що Юкові прояви розумності й співчуття — не більше, ніж імітація. Ідучи, Роланд згадував молитву за померлих, яку чув від Катберта під час їхньої останньої кампанії — тієї, що скінчилась на Єрихонському пагорбі. Він сумнівався, що Джейкові для переходу в потойбічний світ потрібна молитва, але він мусив чимось зайняти свої думки, бо його розум, здавалося, перебував на межі. Якщо дати йому волю, він міг не витримати.
Можливо, пізніше він дозволить собі впасти в істерію — чи піддатися гніву, шаленству, що зцілює, — але не зараз. Зараз він не зламається. Джейк віддав своє життя не для того, щоб усе зійшло нанівець.
Зелено-золотава, наповнена світлом літня імла, що живе лише в лісах (старезних лісах, як той, де бушував ведмідь Шардик), ставала глибшою. Вона просвічувала крізь дерева навскісними присмерковими променями, і через це місцина, де Роланд вирішив зупинитися, більше скидалася на храм, ніж на галявину. Він зробив близько двохсот кроків від дороги на захід. Тут поклав Джейка на землю і роззирнувся навколо. Побачив дві іржаві бляшанки від пива і декілька порожніх гільз, напевно, викинутих мисливцями. Закинув їх подалі у ліс, щоб галявинка була чиста. Потім подивився на Джейка, витираючи сльози, щоб зір хоч трохи прояснився. Обличчя у хлопчика було чисте, як та галявинка (про це подбав Юк), проте одне заплющене око надавало йому лихого вигляду, і це не можна було так залишати. Роланд пальцем опустив йому повіку, але вона знову піднялась (як уперта шторка на вікні, подумав стрілець). Він лизнув пучку великого пальця і знову опустив повіку. Цього разу вона лишилася заплющеною.