Страница 87 из 97
Сейр відмахнувся.
— Твій рот тобі не зарадить, Міє. Тож краще закрий його.
Він кивнув комусь ліворуч себе. Наперед виступив ниций чоловік із широким бульдожим лицем, з головою, вкритою буйними сивими кучерями. Червона діра посеред його лоба була якось дивно схожа на китайське око, скошена. Слідом за ним з’явилося чергове птахоподібне створіння, цього разу з хижою темно-коричневою головою яструба, що стирчала на довгій круглій шиї над його майкою з написом СИНІ ДИЯВОЛИ ДЮКА.[139] Вони схопили Мію за руки. Доторк птахоподібного був мерзотним — лускатим, чужинським.
— Ти послужила прекрасною схоронницею, — сказав Сейр. — Тут ми не маємо ніяких заперечень. Але також ми мусимо пам’ятати, що насправді це сучка Роланда з Ґілеаду виношувала дитину, чи не так?
— Брехня! — скрикнула вона. — Ох, яка ж це підла… БРЕХНЯ!
Ніби й не чуючи її, він продовжив:
— А різні роботи потребують різного фаху. Як то кажуть: швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайсь.
— БУДЬ ЛАСОЧКА! — заридала Мія.
Яструб приклав кігтясті руки собі до голови і захитався з боку в бік, немов оглушений. Ця його пантоміма викликала сміх і навіть схвальний свист.
Ніби крізь туман, Сюзанна відчула, як щось тепле хлюпнуло вниз їй по ногах, тобто по Міїних ногах, і побачила, що джинси в паху й по внутрішніх боках стегон потемнішали. Почали відходити води.
— Ходімо-о-о-о-о… і народимо НЕМОВЛЯ! — оголосив Сейр екзальтовано, ніби ведучий якоїсь телевікторини. У його усмішці було забагато зубів, подвійні ряди зверху і знизу. — А після того подивимось. Я обіцяю, що твоє прохання буде взято до уваги. Наразі ж… Хайл, Міє! Хайл, Мати!
— Хайл, Міє! Хайл, Мати! — заволав натовп, а Мія раптом усвідомила, що її волочуть до заднього приміщення, бульдожа морда тягнув її за ліву руку, а яструбина голова — за праву. З кожним видихом з горла яструба виривався якийсь огидний деренчливий звук. Вона ледь торкалася ступнями килима, коли її підтягнули до птахоподібного з жовтим пір’ям — Кенар, назвала вона його подумки.
Сейр різким жестом зупинив її і заговорив до Кенара, при цім чомусь показуючи на двері ресторану, що вели на вулицю. Мія почула імена Роланда і Джейка. Кенар кивнув. Сейр знову виразно показав на двері й похитав головою. «Ніщо не мусить сюди потрапити, — означало це хитання. — Ніхто!»
Кенар знову кивнув і тепер заговорив сам деренчливим голосом, почувши який Мія ледь утрималася, щоб не заверещати. Вона подивилася в інший бік, і її погляд упав на зображення леді й рицарів. Вони сиділи біля столу, який вона впізнала — цей стіл стояв у бенкетній залі замку Дискордія. На чолі столу, зсунувши корону собі на лоба, сидів Артур Ельд, а по праву руку від нього сиділа його леді-дружина. І очі він мав саме такої синяви, яку вона бачила у своїх снах.
І саме цю мить вибрало ка, щоб якийсь приблудний протяг зненацька війнув залою Діксі-Піґ і відхилив гобелен. Лише на секунду чи кілька секунд, але достатньо для того, щоб Мія побачила іншу залу — залу для приватних бенкетів — за ним.
За довгим дерев’яним столом, під сяючою кришталевою люстрою там сиділо близько дюжини чоловіків і жінок з обличчями яблучних ляльок,[140] поморщених, покривлених віком і злобою. Губи в них були вивернуті, демонструючи цілі пачки жахливих зубів; ті дні, коли хоч хтось з цих монструозних істот ще був спроможний закрити роти, давно минули. Очі в них були чорні, з їх кутиків сочилося щось смердюче, схоже на дьоготь. Шкіра в них була жовта, поцяцькована зубами й клоччям облізлої шерсті.
— Що це за таке? — зойкнула Мія. — Хто, заради богів, вони такі?
— Мутанти, — сказала Сюзанна. — Чи, може, правильніше сказати, гібриди. Та й яка різниця, як їх називати, Міє. Ти ж побачила головне, чи не так?
Так, і Сюзанна це знала. Хоча оксамитова драпіровка відхилилася лише на коротку мить, і цього часу вистачило, щоб їм обом помітити встановлений посеред столу рашпер і безголовий труп, що вертівся на ньому, вже з підрум’яненою, поморщеною шкірою, з якої скапував ароматний сік. Ні, запах звідти доносився не свинини. Те, що вертілося на рожні, рум’яне, як добре відгодований каплун, було людським немовлям. Істоти навкруг нього підставляли під крапельки з нього делікатні порцелянові чашки, цокались ними одне з одним… і випивали.
Протяг ущух. Гобелен повернувся на місце. І перш ніж породіллю знов підхопили під руки і потягли з ресторанної зали далі, у глиб цієї будівлі, що тягнулася крізь багацько світів вздовж Променя, вона второпала, який жарт приховано на цій картині. Не куряче стегенце підносив собі до рота Артур Ельд, а дитячу ніжку. Бокал, що його підняла для тосту леді Ровена, наповнено було не вином, а кров’ю.
— Хайл, Міє! — вигукнув знову Сейр. О, настрій у нього був чудовий, адже довгождана голубка нарешті повернулася до голубника.
— Хайл, Міє! — заволав у відповідь натовп. Це вже звучало, немов гасло якихось ошаленілих футбольних фанатів. До славословлення приєдналися також і ті, з-за гобелену, хоча їхні голоси звучали приглушено, немов гарчання. Ну таки звісно ж, роти їх були забиті їжею.
— Хайл, Мати! — цього разу Сейр глузливо їй вклонився, підкреслюючи глузливість своєї до неї поваги.
— Хайл, Мати! — підхопили вампіри й ниці люди, і під хвилю цієї глумливої овації її потягли геть, спершу на кухню, потім до комори, а відтак і далі, униз сходами.
ВІСІМНАДЦЯТЬ
Сюзанна впізнала кухню Діксі-Піґ через огидний запах того, що там готувалося: зрозуміло, що не свинини, а того, що пірати вісімнадцятого століття називали довгою свининою.
Скільки вже років цей аванпост обслуговує вампірів і ницих людей Нью-Йорка? З часів Каллагена, з сімдесятих-вісімдесятих? З її часів, із шістдесятих? Майже напевне, що довше. Сюзанна мала підозру, що якась версія Діксі-Піґ існувала вже у часи голландців, тих, що відкупилися від індіанців торбами з бісером і вкоренили тут свої кровожерливі християнські вірування набагато глибше, ніж власний прапор. Практичний народ, ці голландці, мають смак до свинячих реберець і не терплять магії, ані чорної, ані білої.
Вона встигла побачити достатньо, щоб упевнитися, що ця кухня — близнючка тієї, яку вона відвідувала в надрах замку Дискордія. Тієї, де Мія вбила пацюка, який намагався привласнити останню їжу, що залишилась там, шматок засмаженої в духовці свинини.
«От лишень не було там ні духовки, ані смаженини, — подумалось їй. — Та й кухні не було, чорт забирай. Було порося за повіткою, у Тіана й Залії Джефордсів. Убила його й випила його гарячу кров — саме я, не вона. На той час вона вже майже цілком мене захопила, хоча я про те ще не здогадувалась. Цікаво, а як Едді…»
Коли Мія останнього разу відштовхувала Сюзанну геть, відриваючи її по живому від її думок, щоб шкереберть закинути в темряву, Сюзанна усвідомила, як тотально ця вибаглива, жахлива курва оволоділа її єством. Їй ясно було, чому Мія так поводилась — заради малюка. Питання полягало в тім, чому вона сама, Сюзанна Дін, дозволяла так поводитися з собою. Бо була одержимою раніше? Бо так звикла до присутності чужинки всередині себе, як колись Едді звик був до героїну?
Їй стало страшно від того, що саме це і може бути правдою.
Безпросвітна коловерть. А коли вона знову розплющила очі, вони дивилися на той самий хижий місяць, що висів над Дискордією, і пульсуюче червоне сяйво
(кузня Короля)
на обрії.
— Сюди! — гукнув жіночий голос, точно так, як він гукав до того. — Сюди, тут не так сильно дме!
Сюзанна опустила очі й побачила, що так само, як під час свого попереднього візиту на цю галерею, вона знову не має ніг і сидить на тій самій недолугій бідарці. І та сама жінка, висока й гарна, з розвіяним вітром чорним волоссям, кличе її. Звісно, що Мія і решта тутешнього пейзажу — не більш реальні, ніж туманні спогади Сюзанни про бенкетну залу.
139
«Сині дияволи Дюка» — таку назву мають 26 команд різних видів спорту в заснованому 1838 р. у штаті Північна Кароліна університеті Дюка; назва запозичена від прізвиська батальйону французьких гірських єгерів і одночасно відображає фірмовий колір університету.
140
Яблучна лялька — знову модна традиційна лялька американської бідноти старих часів: пізно восени, коли вологість повітря зменшується, на очищеному від шкірки яблуці врізається людське обличчя, яблуко насаджується на дротяний каркас у формі людської фігурки і висушується кілька днів або тижнів, потім фігурка одягається в пошитий вручну одяг.