Страница 37 из 97
Він любив гоббітів, гадав, що решту свого життя сам радо провів би у Ширі, де найважчим наркотиком був тютюн і великі брати не дражнили цілими днями менших, і захована в лісі хатка Джона Каллема дивовижним чином повернула його в ті старі часи, до тієї похмурої історії. Бо у цій хатці жив якийсь чисто гоббітівський настрій. Меблів у вітальні було мало, але були вони ідеальними: диван і два м’яких крісла з тими білими мережаними серветками на поручнях й узголів’ї. На чорно-білій фотокартці, що в золотій рамці висіла на одній зі стін, була, певне, родина Каллема, а на тій, що висіла на протилежній стіні, мабуть, його дід з бабою. Тут же висів обрамлений сертифікат-подяка від Іст-Стоунгемської добровільної пожежної команди. Люб’язно щебетав великий папуга в клітці, і кицька лежала на камінній полиці. Коли вони увійшли, вона підвела голову, за якусь мить оцінила цих незнайомців зеленими очима, а тоді, схоже, знову заснула. Біля іншого м’якого фотеля — вочевидь, особистого місця відпочинку Каллема — стояла попільниця, а в ній дві люльки, одна — зроблена з кукурудзяного качана, а інша — з вересового кореня. Ще там стояла старомодна радіола фірми «Емерсон»[49] (з програвачем платівок, широкодіапазонною шкалою й великим рифленим колесом налаштування), а от телевізора не було. У кімнаті приємно пахло тютюном і сумішшю духмяних трав. Одного погляду на це неймовірно акуратне помешкання вистачало, аби зрозуміти, що чоловік, котрий тут живе, — нежонатий. Вітальня Джона Каллема була лагідною одою радощам парубкування.
— Як твоя нога? — спитав Джон. — Схоже, кровотеча нарешті зупинилася, але шкандибаєш ти ще гірше.
— Болить, курв’яча дочка, — засміявся Едді. — Але спиратися на неї можу, тож я ще щасливчик.
— Ванна он там, якщо захочеш помитися, — показав Каллем.
— Дякую, я так і зроблю, — кивнув Едді.
Митися було боляче, але заразом йому полегшало. Дірка в нозі виявилися глибокою, але кістку, здається, таки зовсім не торкнуло. Рана на руці взагалі не становила проблеми: дякувати Богові, куля пройшла наскрізь, до того ж в аптечці Каллема мався перекис водню. Зціпивши зуби від болю, Едді налив його в рану на руці, а потім швидко, щоб не втратити рішучості, обробив обидві ноги й подряпину на голові. Намагався згадати, чи стикалися Фродо й Сем з чимось хоч трохи подібним до жахів перекису водню, але нічого такого не пригадав. Авжеж, звісно, поряд були ельфи, вони їх і лікували, хіба ні?
— У мене є дещо, воно мусить допомогти, — сказав Каллем, коли Едді вийшов з ванної. Старий зник у сусідній кімнаті й повернувся з коричневим аптечного типу флаконом. У ньому лежали три пігулки. Він витряс їх Едді на долоню, пояснивши. — Це залишилося після того, як я минулої зими впав на кризі і зламав собі чортову ключицю. Називається перкодан. Не знаю, чи вони ще годні, але…
— Еге, перкодан? — радісно перепитав Едді й кинув пігулки собі до рота, перш ніж Джон Каллем встиг щось сказати.
— Либонь, тобі води треба, запити, синку?
— Аж ніяк, — відповів Едді, завзято розжовуючи ліки. — У чистому вигляді воно краще діє.
На столику біля каміна стояла скляна шафка, повна бейсбольних м’ячів, і Едді підійшов подивитися.
— О Господи, — вигукнув він. — Ви маєте м’яч з автографом Мела Парнелла! І Лефрі Грова! Не може бути!
— Та це ще нічого, — відповів Каллем, беручи вересову люльку. — Поглянь там на верхній полиці. — Він витяг з шухляди столу торбину тютюну «Принц Альберт» і почав набивати люльку. Перехопив погляд Роланда. — А ти куриш?
Роланд кивнув і дістав з кишені сорочки єдиний листочок.
— Я собі скручу.
— Та зажди, я тобі дам дещо ліпше, — сказав Каллем і знову вийшов з вітальні.
Задня кімната була його кабінетом, крихітним, не більшим за комірчину. Хоча письмовий стіл типу «Діккенс», що стояв там, був зовсім невеличким, Каллему довелося прослизати повз нього.
— Не може бути! — промовив Едді, побачивши м’яч, який, либонь, мав на увазі Каллем. — Автограф Бейба!
— Атож, — підтвердив Каллем. — Завваж, ще до того, як він грав у «Янкі», мене не цікавлять м’ячі з автографами «Янкі». Рут підписав цей, коли він ще носив форму «Ред Сокс»… — Він затнувся. — Осьо вони, я знав, що десь тут. Либонь, вивітрилися, смак уже не той, але все ж краще, ніж ніякого смаку, як казала моя матінка. Пригощайся, містере. Це мій небіж залишив. І взагалі, він ще не доріс, щоб курити.
Каллем вручив стрільцю на три чверті повну пачку сигарет. Роланд покрутив її в руках, потім ткнув пальцем у назву.
— Бачу, тут намальовано дромадера, але написано якесь інше слово, чи не так?
Каллем посміхнувся Роланду зі щирим здивуванням.
— Та ні, — пояснив Каллем. — Це слово «Кемел».[50] Воно означає те ж саме.
— А… — Роланд намагався зробити вигляд, що все йому зрозуміло. Він витяг одну сигарету, роздивився фільтр, а тоді вставив її собі до губ тютюновим боком.
— Ні, переверни її, — порадив Каллем.
— Правду кажеш?
— Атож.
— Господи Ісусе! Роланде! В нього є Боббі Дуерр… два м’ячі Теда Вільямса… є Джонні Пескі… є Френк Мальцоне…
— Ці імена тобі ні про що не кажуть, авжеж? — спитав Джон Каллем у Роланда.
— Ні, — погодився Роланд. — Мій друг… дякую тобі… — підкурив він від запаленого Каллемом сірника. — Мій друг доволі давно не бував на цьому боці. Гадаю, він скучив.
— Чорти мене забирай, — промовив Каллем. — Нахожі! Нахожі у мене в хаті! Мені самому в це важко повірити!
— А де Дьюї Івенс? — спитав Едді. — У вас нема м’яча Дьюї Івенса.
— Прошу? — перепитав Каллем. У нього це прозвучало як пооошу.
— Може, його поки що так не називають, — промовив Едді, більше ніби сам до себе. — Може, Дуайт Івенс? Правий польовий?
— О, — кивнув Каллем. — У цій шафці в мене тільки найкращі, хіба не бачиш.
— Дьюї сюди цілком годиться, повірте мені, — сказав Едді. — Може, він поки що не доріс до Залу слави Джона Каллема, але зачекайте кілька років. Зачекайте до 86-го. І, до речі, Джоне, як реальний фан цієї гри, можу вам дещо розказати, окей?
— Звісно, — відповів Каллем. Він промовив це точнісінько, як це прозвучало б у Кальї: зівііісьнооо.
Тим часом Роланд глибоко затягнувся димом. Видихнув і несхвально подивився на сигарету.
— Роджер Клеменс, — промовив Едді. — Запам’ятайте це ім’я.
— Клеменс, — повторив Джон Каллем, але повторив із сумнівом. З дальнього боку озера Ківейдін долинули приглушені відстанню звуки сирен. — Роджер Клеменс, угу, я запам’ятаю. Він хто?
— Вам захочеться мати його тут, у себе, — сказав Едді, постукуючи пальцями по шафці. — Можливо, на цій самій полиці, поряд з Бейбом.
У Каллема спалахнули очі.
— Скажи мені ось що, синку. Чи виграватимуть ще коли «Ред Сокс»? Чи вони…
— Це не куриво, це якась задушлива пара, — промовив Роланд. Він подарував Каллему такий ображений, такий не схожий на роландівський, погляд, що Едді не міг утриматися від усмішки. — Взагалі нема ніякого смаку, якщо точніше. Невже тутешні люди таке дійсно палять?
Каллем взяв у нього з пальців сигарету, відламав від неї фільтр і повернув її Роланду.
— Покуштуй тепер, — сказав він і знову обернувся до Едді. — То що? Я витяг вас з халепи по той бік води. Схоже, ти мені заборгував. Вони хоч раз виграли Серію? Ну, принаймні до твого часу?
Усмішка Едді вицвіла, він подивився на старого серйозно.
— Я скажу, якщо ви дійсно хочете від мене це почути. Але чи справді хочете?
Джон замислився, пихкаючи своєю люлькою. А тоді промовив:
— Гадаю, навряд я того хочу. Знаття все зіпсує.
— Скажу вам лиш одне, — промовив Едді підбадьорливо. Пігулки, котрі дав йому Джон, почали вставляти, і він сам почувався бадьорим. Проте не так щоб аж дуже. — Вам не варто вмирати до 1986 року. Цей рік буде надзвичайним.
— Невже?
— Абсолютну правду кажу, — і Едді обернувся до стрільця. — Як щодо наших гунна, Роланде?
49
«Емерсон» — електронна компанія, яка 1924 р. почала виробляти перші радіоли.
50
Зображення одногорбого верблюда, дромадера, з 1913 р. є бренд-символом сигарет Camel.