Страница 32 из 97
Роланд з покупцем у фланелевій сорочці заскочили в приміщення з написом ТІЛЬКИ СЛУЖБОВЦІ. Слідом, п’яний від адреналінової накачки, рушив Едді, потягнувши за собою Чіпа. Вони потрапили в комору, до того ж чималенького розміру. Едді почув запахи різних крупів, чогось м’ятного, але все забивав дух кави.
Тепер перед вів містер Фланелева Сорочка. Роланд швидко слідував за ним центральним проходом, серед високо заставлених консервними бляшанками піддонів. Едді доблесно шкутильгав услід, так і тягнучи крамаря. У друзяки Чіпа витекло вже багато крові з рани на скроні, й Едді очікував, що той ось-ось знепритомніє, проте Чіп на диво тримався… скажімо так, козирем. Він якраз питався в Едді, що трапилося з Рут і її сестрою. Якщо він мав на увазі тих двох жінок у крамниці (напевне ж, їх), Едді сподівався, що Чіпу самому раптом не пригадається все, що там трапилося.
У кінці приміщення були ще одні двері. Містер Фланелева Сорочка їх відчинив і вже мало не зробив крок надвір. Але Роланд смикнув його назад за сорочку, тоді вийшов сам, пригинаючись. Едді поставив Чіпа поряд з містером Фланелевою Сорочкою, а сам став перед ними. Позаду них цмокали кулі, впускаючи крізь двері з написом ТІЛЬКИ СЛУЖБОВЦІ злякані промінчики денного світла.
— Едді! — гаркнув Роланд. — За мною!
Едді, шкутильгнувши, ступив надвір. Там, за завантажувальною естакадою, тягнулося близько акра огидно збитої землі. Праворуч від естакади безладно скупчилися старі бочки, а ліворуч стояла пара сміттєвих контейнерів, хоча, як здалося Едді, ніхто особливо не переймався тим, щоб звалювати сміття саме до них. Височіло там також кілька куп пивних бляшанок, куп достатньо великих, щоб вважатися археологічними сміттєзвалищами. «Цей задній ганок не годиться для відпочинку після трудового дня в крамниці», — подумав Едді.
Роланд показував револьвером на ще одну бензоколонку, ця була іржавішою, старішою за ті, що стояли перед фасадом. На ній було єдине слово «Дизельне». Роланд спитав:
— Це означає пальне? Пальне чи ні?
— Авжеж, — відповів Едді. — Скажи, Чіпе, дизельна колонка працює?
— Працює, працює, — промовив Чіп байдужим тоном. — Багацько хлопців тут заправляються.
— Я можу її ввімкнути, містере, — озвався Фланелева Сорочка. — Взагалі, краще мені це зробити, вона норовлива. Ви з вашим приятелем можете мене прикрити?
— Так, — сказав Роланд. — Заливай сюди, — і кивнув великим пальцем на комору.
— Та ні! — озвався злякано Чіп.
Скільки минуло часу? Едді сказати цього не міг, точно — не міг. Він був упевнений тільки в тому, що має зараз таку ясність світосприйняття, яку до того мав лише раз: ставлячи загадки Блейнові Моно. Це відчуття притлумило своєю яскравістю решту, навіть біль у його нозі, де куля могла розщепити, або й ні, велику гомілкову кістку. Він ясно відчував, як огидно тхне на цьому задньому дворі — гнилим м’ясом, пліснявою, дріжджовими запахами тисяч викинутих пивних упаковок, запахами лінощів — і які божественно солодкі запахи долітають від соснового лісу, що починався одразу ж за периметром цього брудного придорожнього універсаму. Десь віддалік, у піднебессі, він чув гудіння літака. Він розумів, що любить містера Фланелеву Сорочку, бо містер Фланелева Сорочка був тут, був з ними, на кілька цих хвилин пов’язаний з Роландом і Едді найміцнішими путами. А щодо часу? Ні, він не мав справжнього відчуття часу. Але не могло промайнути більше дев’яноста секунд відтоді, як Роланд розпочав їхній відступ, інакше б їх уколошкали, хоч перекидався б там той лісовоз, хоч ні.
Роланд показав ліворуч, а сам обернувся в правий бік. Вони з Едді стояли спина проти спини на завантажувальній естакаді, між ними було футів шість, з револьверами, піднятими дулами вгору, біля щік, немов дуелянти напоготові. Містер Фланелева Сорочка зіскочив з краю помосту, спритний, мов коник-стрибунець, і вхопився за хромовану рукоятку на боці старої колонки з дизельним пальним. Почав її швидко вертіти. Цифри в маленьких віконечках закрутилися назад, але, замість того щоб обнулитися, застигли на 0019. Містер Фланелева Сорочка спробував ще раз крутнути рукоятку. Однак вона відмовилась піддаватися і він, знизавши плечима, зірвав з іржавого гака розподільчий штуцер.
— Джоне, ні! — скрикнув Чіп. Він так і стояв у прочинених дверях своєї крамниці з піднятими руками: одна долоня чиста, друга рука — по лікоть закривавлена.
— Геть з дороги, Чіпе, чи ти збираєшся…
Двоє чоловіків вигулькнули з контрольованого Едді боку універсаму Іст-Стоунгема. Обидва в джинсах і фланелевих сорочках, але, на відміну від тієї, що була на Чіпі, ці виглядали новісінькими, ще зі «стрілками» на рукавах. Куплені спеціально для цієї оказії, не сумнівався Едді. А ще Едді одразу ж упізнав одного з цих гончаків; останній раз бачив його у «Мангеттенському ресторані „Пожива для розуму“», тобто в книгарні Кельвіна Тауера. Едді вже був раз застрелив цього хлопця. На десять років пізніше, у майбутньому, якщо ви здатні в таке повірити. У «Похилій вежі», Балазаровій забігайлівці, і саме з цього револьвера, який він тримав зараз у руці. У пам’яті йому зринув уривок зі старої пісні Боба Ділана, щось там про ціну, яку мусиш заплатити, щоб не проходити через усе двічі.
— Агов, Шнобелю! — гукнув Едді (як, здається, робив це завжди, коли зустрічав цього падлюку). — Як ся маєш, земляче?
Правду кажучи, Джордж Бйонді зовсім не виглядав на те, що йому гарно ведеться. І рідна матінка змогла б назвати його хіба що статурним, але не більше того, навіть у його найкращі часи (цей страшенний дзьоб), а зараз він мав лице опухле, уквітчане синцями, які лише почали відцвітати. Найгірший з них примостився в нього просто між очима.
«Це моя робота, — подумав Едді. — Я зробив це у підсобці книгарні Тауера». Так воно й було, але здавалося, що це сталося тисячу років тому.
— Ти, — промовив Джордж Бйонді. Схоже, він так здивувався, що навіть забув націлити зброю. — Ти. Тут.
— Це я, і я тут, — погодився Едді. — А от тобі краще було б залишитися в Нью-Йорку. — 3 цими словами він вистрелив Джорджеві Бйонді в обличчя. І його приятелю також.
Фланелева Сорочка натиснув на важіль насоса, який тримав у руці, і темне дизельне пальне бризнуло з крана. Облило Чіпа на завантажувальній естакаді, той обурено крякнув і поточився.
— Пече! — закричав він. — Чорт, як же воно збіса пече. Припини, Джоне!
Джон не припиняв. Ще троє чоловіків вискочили з Роландового боку крамниці, та, побачивши жахливо спокійне обличчя стрільця, хотіли заховатися назад. Вони померли раніше, ніж встигли розвернутися на підборах своїх новеньких, недавно придбаних фермерських черевиків. Едді подумав про ті півдюжини легковиків і великий трейлер, припарковані по той бік дороги і навіть встиг подивуватися тому, як багато людей Балазар вирядив у цю маленьку експедицію. Напевно, що не лише своїх бійців. Чим він платив за імпортних?
«А він і не мусів, — подумав Едді. — Хтось напакував його готівкою і наказав поїхати найняти смертників. Якомога більше покидьків з усіх усюд. І хтось переконав його, що хлопці, за якими вони полюватимуть, заслуговують на таке обслуговування».
Зсередини крамниці донісся глухий струс. З комина вилетіла сажа і загубилася на тлі темнішої маслянистої хмари, що здіймалася від розбитого тягача лісовоза. Едді подумав, що підірвали гранату. Двері з комори до крамниці зірвало з завіс, вони навстоячки посунулись коридором і впали лігма. Той, хто кинув гранату, скоро кине й другу, а тепер, коли долівку комори залито дюймовим шаром дизельного пального…
— Пригальмуй його, якщо можеш, — сказав Роланд. — Ще недостатньо вогко тут.
— Пригальмувати Андоліні? — перепитав Едді. — Як я це зможу?
— Своїм невгамовним ротом! — гаркнув Роланд, і Едді уздрів чудернацьке, миле видовище: усміхненого Роланда. Той мало не сміявся. В той же час він дивився на Фланелеву Сорочку, на Джона, і робив правою рукою жест, ніби щось крутить: мовляв, давай, качай.