Страница 18 из 97
П’ятий куплет
ЧЕРЕПАХА
ОДИН
Мія сказала:
— Балакати буде легше… а також все буде швидше і чесніше, якщо ми робитимемо це сам на сам.
— Яким це чином? — спитала Сюзанна.
— Ми перенесемо палавер до замку, — відповіла Мія. — До Замку-на-Хаосі. В бенкетну залу. Ти пам’ятаєш бенкетну залу?
Сюзанна кивнула, проте невпевнено. Її спогади про бенкетну залу лише нещодавно відновилися, а отже, залишалися неясними. Та вона й не шкодувала за ними. Мія там годувалася… ну, доволі пожадливо, якщо не сказати більше. Вона їла з багатьох тарілок (здебільшого беручи їжу пальцями) й пила з багатьох склянок, і говорила до багатьох фантомів багатьма позиченими голосами. Позиченими? Який там чорт позиченими — краденими. Два з них Сюзанна надто добре знала. Один — знервований і доволі пиндючний — був «світським» голосом Одетти Голмс. Другий — «мені-на-все-начхати» — гарчанням Детти. Схоже було, що злодійка Мія хоч чимось поживилася у кожному куточку особистості Сюзанни, і якщо вже повернулася завжди роздратована й готова будь-кому в сраку вгризтися Детта Волкер, то завдячувати цьому треба великою мірою саме цій непроханій чужинці.
— Стрілець мене бачив там, — сказала Мія. — І хлопець теж.
А потім після паузи:
— Я їх обох знала раніше.
— Кого? Джейка і Роланда?
— Атож, обох.
— Звідки? Коли? Як тобі це…
— Тут ми не можемо балакати. Прошу. Давай підемо десь, у більш приватну обстановку.
— Десь, де є телефон, ти це маєш на увазі? Щоб твої друзі могли тобі подзвонити?
— Відомо мені дуже мало, Сюзанно з Нью-Йорка, та хоч би як його не було замало, гадаю, тобі варто послухати.
Сюзанна визнала її правоту. І хоча їй не хотілося, щоб Мія це зрозуміла, вона також воліла б якнайшвидше забратися з Другої авеню. Звичайному перехожому плями на її сорочці можуть здатися кавою або кремом, але сама Сюзанна надто добре пам’ятала, що воно таке: не просто кров, а кров хороброї жінки, котра стояла на смерть, захищаючи дітей свого міста.
Та ще ці торби, розкидані довкола її ніг. Чимало колись вона надивилася нью-йоркських фолькен з племені торбарів, аякже. А зараз сама почувається волоцюгою, і відчуття це не з приємних. Тебе ростили для кращої долі, як зазвичай приказувала її мати. Кожного разу, як хтось йшов тротуаром або через цей крихітний парк і кидав на неї погляд, їй кортіло сказати тій людині, що вона, попри свій вигляд, зовсім не божевільна, хоч в неї й зашмарована сорочка, брудне обличчя, надто довге й розкуйовджене волосся і нема при ній дамської сумочки, ось тільки три торби валяються біля ніг. Атож, вона бездомна — чи є хто безпритульніший за неї, бродяги не лише без даху, а й поза межами самого часу? — проте цілком при здоровому глузді. Здоровий глузд її погоджувався з тим, що їй таки варто побалакати з Мією, аби дійти розуміння того, що тут наразі відбувається, так, вона з цим погоджувалася. Але бажалося їй набагато простішого: помитися, перевдягтися у свіжий одяг і хоча б якийсь час побути не на виду в людей.
— Ти з тим же успіхом можеш собі забажати місяць з неба, любонько, — промовила вона до себе… і до Мії, якщо Мія її слухала. — Приватність коштує грошей. Ти в тій версії Нью-Йорка, де один-єдиний гамбургер може коштувати цілий долар, як не безумно це звучить. А ти не маєш жодного цента. Лише з десяток вигострених тарілок і якусь магічну кулю. І що ти тут робитимеш?
Не встигла вона зайти далі у своїх розмірковуваннях, як Нью-Йорк зник і знову вона опинилася в Печері дверей. У свій попередній візит вона ледь зауважила довкілля — тоді керувала Мія, і вона вельми поспішала, лаштуючи собі прохід крізь двері, — але тепер все там було ясним. Там був панотець Каллаген. А також Едді. І брат Едді, в якомусь сенсі. Сюзанна чула голос Генрі Діна, що допливав з глибин печери, насмішкуватий і водночас переляканий.
— Я в пеклі, братику! Я в пеклі і не можу тут дістати собі дози, а винен в усьому ти!
Дезорієнтація Сюзанни була ніщо, порівняно з тим, як її розсатанив цей нахабний, уїдливий голос.
— Ледь не у всьому, що траплялося поганого з Едді, винен ти! — заволала вона тому голосу. — Ти всім зробив би послугу, померши в юності, Генрі!
Присутні в печері навіть не озирнулися на неї. У чому справа? Хіба вона з Нью-Йорка перестрибнула сюди тодешем заради забави? Якщо так, чому вона не чула дзвоників?
— Тихіше, тихіше, кохана, — це в її голові прозвучав голос Едді, ясний як день. — Просто дивися.
— Ти його чуєш? — спитала вона в Мії. — Ти його…
— Так! А зараз помовч!
— Скільки ще ми тут мусимо залишатись? — спитав Едді в Каллагена.
— Боюся, ще якийсь час, — відповів Каллаген, і Сюзанна зрозуміла, що бачить те, що вже відбувалося. Едді з Каллагеном прийшли до Печери дверей, намагаючись відшукати Кельвіна Тауера і його друга Аарона Діпно. Якраз перед самою битвою з Вовками це відбувалося. Це Каллаген тоді пройшов крізь двері. Поки священик проскакував, Чорна Тринадцятка вхопила Едді. І ледь не вбила. Каллаген повернувся якраз вчасно, щоб утримати Едді, коли той був готовий кинутися з кручі просто в глибоке провалля.
А саме цієї миті Едді якраз витягав торбу — авжеж, рожеву, вона не помилилася, на боці Кальї вона була таки рожевою — з-під шафки першовидань капризного сея Тауера. У торбі лежала потрібна їм куля, яка з тією ж метою потрібна була Мії: бо нею відкривалися Незнайдені Двері.
Едді взяв торбу, напівобернувся, та раптом застиг. Насупився.
— Що таке? — спитав Каллаген.
— У ній щось є, — відповів Едді.
— Скринька…
— Та ні, щось вшите в підкладку. На дотик схоже на камінець чи щось подібне.
Раптом він подивився ніби прямо на Сюзанну, і та усвідомила, що вона все ще сидить на парковій лавці. Не чутно більше голосів із глибин печери, є тільки шипіння й плескіт води у фонтані. Печера поблякла, Едді й Каллаген поблякли. Немов з найдальшої далі долетіли останні слова Едді:
— Можливо, тут є секретна кишенька.
І вже після цього Едді зник.
ДВА
Отже, тоді вона у тодеші не побувала. Її короткий візит до Печери дверей виявився лише видінням. Чи то, бува, не Едді надіслав їй цю візію? А якщо Едді, чи означає це, що він отримав сигнал, який вона намагалася надіслати йому з Доґана? То були питання, на які Сюзанна не мала відповідей. Якщо їй доведеться побачитися з ним знову, вона його спитає. Вже після того як вкриє його не менш як тисячею поцілунків, звісно.
Мія підняла червону торбу й повільно провела руками по її боках. Так, судячи з форми, в ній лежить коробка. Але щось іще відчула вона на дотик, якусь припухлість. Едді таки мав рацію: ніби камінчик.
Вона чи, може, вони — тепер для неї це вже не мало значення — вивернула торбу, помітивши при цім, що пульсація тієї речі, що лежала в ній, посилилася, але намагаючись про це не думати. Ось воно, ось тут… під чимось, ніби під швом.
Нахилилася ближче й побачила на підкладці торби не рубець, а щось на кшталт клапана з лейблом. Вона його не впізнала, і Джейк би не впізнав, а от Едді відразу впізнав би логотип липучки Velcro.[22] Хоча вона й чула якось пісню «Зі-Зі Топ»,[23] присвячену цьому продукту — «Застібка Велкро». Мія підчепила нігтем клапан і потягнула. Той з тихим рипом легко піддався, під ним виявилася крихітна кишеня.
— Що там? — спитала Мія, не в змозі стримати здивування.
— Хтозна, давай подивимось.
22
Американська компанія, яка першою масово почала випускати застібки-«липучки», запатентовані швейцарським винахідником Жоржем де Местралем 1955 року. Назва створена поєднанням двох слів: «velour» (велюр) та «crochet» (гачок).
23
«ZZ Тор» — засноване 1969 р. рок-тріо бороданів з Техасу; «Velcro Fly» — їхній хіт 1985 року.