Ґарґантюа і Пантаґрюель

— Ліхтаря (сказав Пантагрюель) ми маємо. У всій Ліхтарнії кращого Ліхтаря, ніж у нас, не знайти.

За аркою перед зором постала гожа і велика альтана з виноградної лози і прикрашена виноградом п'ятисот розмаїтих квітів і п'ятисот розмаїтих кшталтів, не природою виведених, а ратайською штукою, а саме: жовтим, синім, бурим, голубим, білим, чорним, зеленим, ліловим, крапчастим, лапчастим, довгастим, круглим, трикутним, яйцюватим, коронуватим, головастим, вусатим, бородатим. Край альтанки оповивали три різновиди яскраво-зеленого плюща, геть усипаного ягодами. Наш світлистий Ліхтар звелів нам наробити з цього плюща албанських ковпаків і накрити ними голови, і ми виконали його наказ негайно.

— Під такий трельяж (сказав Пантагрюель) колись жоден верховний жрець Юпітера не посмів би пройти.

— Причина цьому (сказав наш пресвітлий Ліхтар) містична. Пройди він тут, то виноград, сиріч вино, був би в нього над головою, і здавалося б, що він під владою і впливом вина, тоді як жерці та й усі ті, хто віддається і присвячує себе матеріям божественним, повинні заховувати ясність духу й уникати баламутства змислів, бо жодна унада не баламутить їх так, як унада до вина. От і ви, під цим трельяжем пройшовши, не мали б приступу до храму Божественної Сулії, якби черевики ваші не були повні виноградного листя, а це в очах шанованої жриці Бакбук стане за переконливий доказ того, що ви зневажаєте вино і топчете його під ноги, що ви його підклонили.

— Я (сказав брат Жан), як це не прикро, людина невчена. Проте в Требнику моєму я знайшов, що в Апокаліпсисі описується одне чудородне видиво: жінка, а під ногами у неї місяць. Біґо, той так мені це розтлумачив: ця жінка особливої раси і створена вона не так, як усі жінки, у них-бо навпаки, місяць над головою, тому й мозок у них сновидний, як у місячників, і з цієї рації ваші слова, ласкавий мій паниченьку Ліхтар, жодної призри в мене не викликають.

Розділ XXXV

Як ми під землю зійшли, аби вступити до храму Сулії, і чому Шінон — первий у світі город

За обтинькованою аркою, грубо розмальованою сценою танку жінок та сатирів, супроводу реготливого старого Силена верхи на ослі, зійшли ми під землю. Тут я сказав Пантагрюелю:

— Цей вхід нагадує мені розмальовану винарню первого городка у світі: мальовидло там таке самісіньке і таке ж свіже, як отут.

— А де це? (спитав Пантагрюель). Що це за місто, як ви кажете, перве?

— Шінон (сказав я) або Каїнон у Турені.

— Знаю (озвався Пантагрюель) я цей Шінон і розмальовану пивницю знаю; я там не раз попивав молоде винце, і не сумніваюсь, що Шінон город давній, це засвідчує й герб:

Але чому ж він перший у світі? Звідки ви це вискіпали? Які у вас джерела?

— Я знайшов у Святому Письмі, що первим містобудівничим був не хто, як Каїн. Отож-бо цілком імовірно, що первий город він назвав своїм іменем: Каїнон, а відтак і всі будівничі й засновники, взором його, почали давати містам свої імена: Атена (себто грекою Мінерва) — Атенам, Олександер — Олександрії, Константин — Константинополю, Помпей — Помпеї Килійській, Адріан — Адріанополю, Ханаан — ханаанцям, Саба — сабеям, Асур — асирійцям, і так само виникли Птолемаїда, Кесарія, Тіберіополь та Геродій Юдейський.

Ми й досі вели цю розмову, аж це нам назустріч вийшов великий слоїк (наш Ліхтар назвав його драконом), Божественної Сулії губернатор, у супроводі храмової варти, складеної з самих французьких пухирів. Побачивши, що в руках у нас, як уже було сказано, тирси і що ми увінчані плющем, а також нашого великославного Ліхтаря розпізнавши, він безперешкодно пропустив нас і велів провести до принцеси Бакбук — фрейліни Сулії і верховної жриці при всіх її Святотайнощах.

Розділ XXXVI

Як ми тетрадичними сходами зійшли і про Панурґів переляк

Потім ми спустились на один східень сходовий під землю; внизу була площадинка; повернувши ліворуч, ми ще на два східні спустились, там була ще одна площадинка; відтак ще на три східні, тільки наопач — знову площадинка; ще на чотири східні, і знов площадинка.

Аж це Панурґ спитав:

— Тут?

— Скільки східнів (сказав наш найясніший Ліхтар) ви нарахували?

— Один (відповів Пантагрюель), потім два, потім три, потім чотири.

— Скільки всього? — спитав Ліхтар.

— Десять, — відповів Пантагрюель.

— Тепер (сказав Ліхтар) помножте на пітагорійську тетраду.

— Це буде (сказав Пантагрюель) десять, двадцять, тридцять, сорок.

— А всього? — спитав Ліхтар.

— Сто, — відповів Пантагрюель.

— Додайте (сказав Ліхтар) перший куб.

— Тобто вісім.

— Наприкінці цього фатального числа ми дійдемо до брами святині. Власне, це і є правдива психогонія Платонова, так возвеличена, але геть перекручена академіками; половина її складається з одиниці, двох наступних простих чисел, двох чисел квадратних і двох кубічних.

Під час спуску цими числовими приступками під землю нам стали у пригоді, по-перше, ноги, бо без них ми б скочувалися у темничок подібно до бочок, а по-друге, наш найясніший Ліхтар, бо іншого посвітача ми не мали, буцімто все відбувалося у яскині святого Патрика в Гібернії або ж у фосі Трофонія в Беотії.

Коли ж ми зійшли десь на сімдесят вісім східнів, Панурґ, удаючись до світлистого Ліхтаря, гукнув:

— Чудородний наш проводирю, згнітивши серце, благаю вас: вертаймо назад! Бичачою смертю свідчусь, я вмираю від моторошного страху. Я згоден уже ніколи не одружуватися. Ви й так через мене багато падькалися й морочилися; Господь віддячить вам за це Судного дня, та і я віддружу, як тільки виберуся з цієї троглодитської печери. Вертаймо, на Бога! Я дуже боюся, що це ріг Тенар, куди до пекла спускаються, і мені вже чується брех Цербера. Послухайте, по-моєму, це він гавкає, або в мене бреніння у вухах. У мене з ним до приязни ніяк не доходить, бо лютий біль зубний ніщо проти укусу пса, що хапне тебе за ногу. А як ми оце у Трофонієвій фосі, то лемури і гноми живцем нас із'їдять, як колись у голоднечу з'їли галябардника Деметрія. Брате Жане, ти тут? Прошу тебе, бухтю, не відходь від мене, я вмираю зі страху. Твій самосік при тобі? Бо в мене ні зброї, ні лицарії. Вертаймо!

— Я тут (сказав брат Жан), я тут, не бійся, я тримаю тебе за шкірку, вісімнадцять чортів не вирвуть тебе з моїх рук, дарма, що я беззбройний. У притузі зброї ніколи не бракує, коли хоробре серце збратане з хороброю правицею; зброя може з неба упасти, достоту як на полях Кро, біля Маріанських ровів, у Провансі колись на підсобку Геркулесу сипнула злива каміння (воно й ниньки там лежить), а то не мав би він чим з Нептуновими дітьми битися. А все ж куди ми це сходимо — до лімбів дітлашні (присяйбогу, вона нас тут обкакає) чи до пресподниці, до всіх чортів? Лихома, от я їх потиличниками нагодую, у мене ж бо в черевиках виноградне листя! Ох, і дістануть вони у шкуру! Але що це таке? І де вони, чорти? Я тільки рогів їхніх боюсь. А втім те дворіжжя, яке носитиме жонатий Панурґ, буде мені за надійну затулу. Він уже постає переді мною у віщому маренні, цей новий Актеон, рогатий, рогач, гузнорогий.

А Панурґ на теє:

— Начувайся, фратере! Як женитимуть усіх чорноризців, тебе вже напевне з переміжною пропасницею окрутять. Дай мені тільки з душею з цього підземелля вирватися, то я вже тебе з нею спарую, лише на те, щоб ти закривився на круторога, на рогопука. А то ж, як розчовпати, пропасниця шльоха така собі, благенька. Коцький, як я не помиляюсь, уже сватав її, а ти обізвав його за те єретиком.