Одинадцять хвилин

— Усе що завгодно в сексі можна робити самому. Але ліпше хай вони думають, що приємніше це робити в парі з жінкою, бо інакше мій бар розорився б, і вам довелося б працювати в овочевій крамниці. До речі, твій винятковий клієнт повідомив, що прийде сьогодні вночі. Будь ласка, відмовляй усім.

— Відмовлятиму всім. У тім числі і йому. Я прийшла лише попрощатися, бо йду звідси.

Мілан стійко витримав цей удар.

— Художник?

— Ні. «Копакабана». Існує межа, і я виразно усвідомила це сьогодні вранці, коли дивилася на отой годинник із квітів, неподалік від озера.

— І якою вона є, твоя межа?

— Ціна фазенди в бразильській провінції. Я знаю, що можу заробити більше, попрацювати ще рік, яка, зрештою, різниця, хіба не так? Але я знаю, що є різниця, бо я можу назавжди застрягнути в цій пастці, як застрягли в ній ви, наші клієнти, високі державні службовці, комівояжери, мисливці за талантами, працівники компаній, які виробляють диски, багато чоловіків, яких мені довелося знати, яким я продавала свій час і які не можуть продати мені його назад. Якщо я залишуся ще на день, я залишуся ще на рік, а якщо я залишуся ще на рік, то вже ніколи звідси не виберуся.

Мілан непомітно кивнув головою, так ніби все розумів і з усім погоджувався, хоча нічого не міг сказати, бо це могло б погано вплинути на дівчат, які працювали на нього. Але він був чоловік добрий, і хоча не дав їй свого благословення, проте й не намагався переконати бразилійку, що вона робить помилку.

Марія подякувала йому за все, попросила випити келих шампанського, бо їй уже остогид фруктовий коктейль. Тепер вона могла пити, бо вже не була на службі. Мілан сказав, щоби телефонувала, якщо матиме в чомусь потребу; тут її завжди зустрінуть із радістю.

Вона хотіла заплатити за шампанське, але він сказав, що частує її коштом закладу. Марія не стала наполягати: вона принесла цьому закладові набагато більше, аніж коштував келих шампанського.

Рядки зі щоденника Марії, написані, коли вона повернулася додому:

Я вже достоту не пам'ятаю, коли це було, але в одну з останніх неділь я вирішила зайти до церкви, щоб послухати службу Божу Я досить довго там чекала, а потім раптом до мене дійшло, що я прийшла не туди — то був храм протестантський.

Я хотіла вийти, але пастор уже розпочав казати проповідь, і я подумала, що було б нечемно підвестися з лави, — і, слава Богу, що не підвелася, бо в той день я почула те, що мені дуже треба було почути.

Пастор приблизно промовляв так:

«У всіх мовах світу існує одне й те саме прислів'я: „Чого очі не бачать, того й серце не відчуває“. А проте я стверджую, що немає нічого помилковішого, ніж це. Чим далі ми перебуваємо від предмету своїх жадань, тим ближче до серця перебувають почуття, які ми намагаємося придушити й забути. Якщо ми перебуваємо на засланні, то ми прагнемо зберегти кожен маленький спогад про своє коріння; якщо ми перебуваємо далеко від коханої людини, кожен, хто нас проминає на вулиці, нагадує нам про неї.

Євангелії і священні тексти всіх релігій були написані на вигнанні, у спробах порозумітися з Богом, у пошуках віри, яка вела народи вперед, у паломництві душ, які блукали по тверді земній. Ані наші предки не знали, ані ми не знаємо, чого Божество чекає від нашого життя, — і саме у хвилини таких сумнівів пишуться книжки й малюються картини, бо ми не хочемо й не можемо забути, хто ми такі».

У кінці відправи я підійшла до нього й подякувала за проповідь: сказала йому, що я чужинка на чужій землі й дуже йому вдячна, адже він мені нагадав, що серце відчуває те, чого не бачать очі. А що воно в мене справді це відчуває, то сьогодні я покинула свою службу.

Вона взяла дві валізи й поставила їх на ліжко; вони давно вже були напоготові, в чеканні того дня, коли всьому настане кінець. Вона уявляла собі раніше, що наповнить їх подарунками, новими сукнями, своїми фотографіями на тлі снігу та у великих європейських столицях, спогадами про той щасливий час, коли вона жила в найбезпечнішій та найвеликодушнішій країні світу. Вона справді мала кілька нових суконь та кілька фотографій на тлі снігу, що якось випав у Женеві, проте, крім цього, все буде не так, як вона собі уявляла.

Вона прибула сюди з мрією заробити багато грошей, довідатися більше про життя і краще взнати саму себе, купити фазенду для своїх батьків, знайти собі чоловіка й привезти сюди свою родину, щоб вони подивилися, де вона живе. Верталася з сумою грошей, достатньою, щоб реалізувати свою мрію, не відвідавши гори і — а це було гірше — чужа самій собі. Але вона була задоволена, бо знала, що настав момент зупинитися.

Дуже небагатьом щастить не проґавити цей момент.

Вона пережила тільки чотири пригоди — була танцівницею в кабаре, навчилася французької мови, працювала повією і до безтями закохалася в одного чоловіка. Чи багато людей можуть похвалитися тим, що спізнали стільки емоцій за один рік? Вона була щаслива, незважаючи на свій смуток, і цей смуток мав своє ім’я, причому він називався не проституцією, не Швейцарією, не грішми, а Ральфом Гартом. Хоча вона ніколи собі в цьому не признавалася, у глибині свого серця вона хотіла б із ним одружитися, одружитися з чоловіком, який тепер чекав на неї в церкві, чоловіком, готовим познайомити її зі своїми друзями, своїм живописом, своїм світом.

Вона вирішила уникнути цієї зустрічі, оселитися в готелі поблизу аеропорту, тим більше, що мала вилетіти вже наступного ранку; бо відтепер кожна хвилина, прожита з ним поруч, стала б для неї роком страждань у майбутньому, роком туги за всім тим, що він сказав би й чого не сказав, за спогадом про його руки, його голос, його підтримку, його розповіді.

Вона знову відкрила валізу й дістала звідти вагончик із іграшкового поїзда, якого він подарував їй у ту першу ніч, коли вона була в його помешканні. Вона дивилася на нього кілька хвилин і викинула його в сміття; цей вагончик не заслуговує на подорож до Бразилії, бо той поїзд не приносив радості малому хлопчикові, який завжди мріяв про нього й майже ніколи його не бачив.

Ні, ні, вона не піде до церкви; він міг би запитати її про щось і, якби вона відповіла йому правду («Повертаюся до Бразилії»), ще почав би умовляти її, щоб залишилася, пообіцяв би все, щоб не втратити її в цю хвилину, сказав би про своє кохання, яке підтверджував протягом усього часу, що його вони провели разом. Але вони навчилися жити вільними, й стосунки, побудовані на іншій основі, їх би не задовольнили — можливо, це й була єдина причина того, чому вони кохали одне одного, бо знали, що одне не має потреби в другому. Чоловіки завжди лякаються, коли жінка каже: «Я хочу від тебе залежати», а Марії хотілося б забрати із собою спогад про Ральфа Гарта — закоханого, відданого, готового на все задля неї.

Вона ще має час для того, аби остаточно вирішити, піде вона на побачення чи не піде; а в цю мить їй треба зосередитися на речах практичніших. Багато чого ще залишалося не вкладеним у валізи, й вона не знала, куди все це помістити. Вона вирішила, що нехай хазяїн будинку сам думає, що з цим робити, коли увійде сюди й побачить домашні електроприлади на кухні, картини, куплені на ринку товарів, які були у вжитку, рушники та постільну білизну. Вона нічого з цього не може забрати з собою до Бразилії, хай навіть її батьки потребують цих речей більше, аніж який-небудь швейцарський жебрак: вони завжди нагадували б їй про пережите.

Вона вийшла, попрямувала до банку й попросила видати їй усі гроші, що там відклала. Управитель, з яким вона не раз побувала в ліжку, сказав, що це хибний намір, ці гроші могли б і далі давати їй прибуток, і вона отримувала б відсотки в Бразилії. Крім того, якщо її обікрадуть, то багато місяців її праці виявляться марними. Марія вагалася якусь мить, подумавши, — як завжди думала, — що службовці банку справді хочуть допомогти їй. Та, поміркувавши трохи, дійшла висновку, що метою цих грошей було не перетворення на ще більшу кількість паперу, а купівля фазенди, будинку для своїх батьків, кількох голів худоби та можливість найняти робітників.