Одинадцять хвилин

«Ні про що не думай. Світ зупинився. Що відбувається?»

СТРИВАЙ!

Птах, красива історія про птаха, яку вона недавно написала про Ральфа Гарта?

Ні, це історія про неї саму!

ТРЕБА СТАВИТИ КРАПКУ!

Була одинадцята година одинадцять хвилин дня, й вона зупинила саме цей момент. Вона була чужинкою у власному тілі, вона наново відкрила в собі щойно віднайдену дівочу невинність, але її відродження було таким ненадійним, що коли вона й далі залишиться тут, то загине назавжди. Вона пережила тут, можливо, небо, пережила, поза всяким сумнівом, пекло, але її пригода підійшла до свого кінця. Вона не може чекати два тижні, десять днів, тиждень — їй треба втікати звідси, й утікати негайно, — бо, подивившись на отой годинник із квітів, на туристів, які робили фотографії, та на дітей, що гралися навкруги, вона несподівано відкрила причину свого смутку.

І ця причина була такою: їй не хотілося повертатись.

І справа була не в Ральфі Гарті, не у Швейцарії, не в любові до пригод.

Гроші! Клапоть спеціального паперу, розмальований у темні кольори, що мав певну цінність, так усі казали — і вона в це вірила, й усі в це вірили, — матиме певну цінність доти, доки вона прийде з грубою пакою цих папірців до банку, до респектабельного, традиційного, дуже таємного швейцарського банку, й попросить: «Можна купити у вас кілька годин життя?» — «Ні, ласкава пані, ми цього не продаєм — лише купуємо».

Марія пробудилася зі свого марення, почувши різкий скрегіт гальм, вигук шофера й слова якогось усміхненого діда, що розмовляв англійською мовою й попросив її відступити назад, — перехід для пішоходів закрився.

«Здається, я відкрила про себе таке, про що повинен знати весь світ».

Але ніхто нічого не знав: вона подивилася навкруг себе, люди йшли з низько опущеними головами, бігли, спізнюючись на службу, в школу, в бюро наймання на роботу, на вулицю Берна, завжди кажучи собі: «Я можу зачекати трохи ще. Я маю мрію, але не обов’язково реалізувати її сьогодні, бо мені треба заробити грошей». Звичайно ж, її праця була проклятою, але по суті йшлося тільки про те, що вона продавала свій час, як і всі інші. Витримувала нестерпних людей, як і всі інші. Віддавала своє дорогоцінне тіло й свою дорогоцінну душу в ім’я майбутнього, яке ніколи не настане, як і всі інші. Казала собі, що ще не зібрала достатньої суми, як і всі інші. Збиралася ще трохи потерпіти, як і всі інші. Зачекати ще трохи, заробити трохи більше, залишити на потім здійснення своїх бажань, бо зараз вона дуже зайнята, зараз перед нею великі можливості, на неї чекають клієнти, клієнти, які зберігають їй вірність і які можуть платити триста п’ятдесят франків за одну зустріч або й тисячу франків за ніч.

І вперше у своєму житті, попри всі чудові речі, які вона могла б купити за ті гроші, які заробила б, — хто знає, може, для цього довелося б потерпіти ще тільки один рік? — вона свідомо, ясно й рішуче вирішила відмовитися від такої нагоди.

Марія дочекалася зеленого світла, перейшла вулицю, зупинилася перед квітковим годинником, подумала про Ральфа, знову відчула на собі його погляд, сповнений жадання, в ту ніч, коли вона роздяглася до половини, відчула його руки, що доторкалися до її персів, пуцьки, обличчя, відчула, як між ногами в неї зволожилося, подивилася на величезний стовп води, далеко посеред озера, і — не доторкнувшись до жодної частини свого тіла — пережила оргазм, там, на очах у всіх.

Та ніхто нічого не помітив; усі були дуже, дуже заклопотані.

Нія, єдина з колежанок, з якою вона мала досить близькі стосунки, що їх, у певному розумінні, можна було б назвати дружбою, покликала Марію відразу, як тільки та увійшла. Вона сиділа з якимсь орієнталом, й обоє сміялися.

— Ти тільки глянь, — сказала вона Марії. — Ти тільки подивися, що він від мене хоче.

Орієнтал, зі змовницьким виразом та з усмішкою на губах, відкрив щось подібне до ящичка для сигар. Мілан непомітно спостерігав здалеку, чи, бува, не йдеться про шприци або наркотики. Ні, то був якийсь дивний пристрій, — навіть сам орієнтал не знав, як він діє, — хоча, на перший погляд, нічого особливого в ньому не було.

— Схоже на якусь штуковину з минулого сторіччя, — сказала Марія.

— Її й справді виготовлено в минулому сторіччі, — погодився орієнтал, обурений недоречністю цієї репліки. — Цьому пристрою понад сто років, і можна купити цілий маєток за ті гроші, які він коштує.

Марія побачила там кілька клапанів, ручку, електричні дроти, кілька маленьких металевих контактів, батарейки. Це було схоже на внутрішню начинку старовинного радіоприймача, з якої стриміли дві дротини з невеличкими скляними паличками на кінцях, завбільшки з людський палець. Там не було нічого, що могло б коштувати великі гроші.

— Як воно працює?

Нії не сподобалося запитання Марії. Хоча вона довіряла бразилійці, люди змінюються дуже швидко, й вона могла накинути оком на її клієнта.

— Він мені вже пояснив. Це фіолетові палички.

Й, обернувшись до орієнтала, сказала, що приймає його запрошення, й вони можуть іти. Але той, здавалося, був у захваті від того, що його іграшка викликала такий інтерес.

— Десь близько 1900 року, коли на ринку з’явилися перші електричні батареї, традиційна медицина почала здійснювати досліди з електричним струмом, намагаючись з’ясувати, чи він не надається до лікування психічних захворювань або істерії. Його також застосовували для видалення вугрів та стимуляції життєспроможності шкіри. Ви бачите ці два контакти? Їх прилаштовували сюди — він показав собі на скроні — і батарея надсилала туди такий самий електричний розряд, від якого ми потерпаємо, коли повітря дуже сухе.

Цього явища ніколи не спостерігали в Бразилії, але у Швейцарії воно було цілком звичним. Марія відкрила це для себе одного дня, коли, відчинивши дверцята таксі, почула тріскіт, її пересмикнуло. Вона думала, що це якось було пов’язане з автомобілем, обурилася й не хотіла платити за проїзд, а шофер мало її не вдарив, обізвавши дурепою й невігласкою. Він мав рацію: машина тут була ні при чому, причиною того розряду стало надто сухе повітря. Переживши кілька таких струсів, Марія стала боятись доторкатися до металу, аж поки не купила в одному супермаркеті браслет, який розряджав електрику, що нагромаджувалася в її тілі.

Вона обернулася до орієнтала:

— Але ж це відчуття вкрай неприємне!

Нія усе з більшою нетерплячкою вислуховувала коментарі Марії. Щоб уникнути майбутніх конфліктів зі своєю єдиною можливою подругою, вона обняла клієнта за плечі, щоб не залишалося жодного сумніву в тому, кому він належить.

— Це залежить від того, куди його прикласти, — гучно засміявся орієнтал.

Він крутнув маленькою ручкою, і дві палички й справді набули фіолетового кольору. Швидким рухом він притулив їх до двох жінок. Почувся тріскіт, але розряд радше спричинив лоскіт, аніж біль.

Підійшов Мілан.

— Прошу вас, не застосовуйте цього тут.

Орієнтал знову поклав палички в коробку. Філіппінка скористалася з нагоди й сказала, що їм пора їхати до готелю. Орієнтал здавався трохи розчарованим, щойно прибула виявила більше інтересу до фіолетових паличок, аніж жінка, яку він запросив іти з ним спочатку. Він одяг свою куртку, заховав ящичок у шкіряну теку й сказав:

— Сьогодні ці іграшки почали виробляти знову, вони стали такою собі модою серед людей, що прагнуть до якоїсь особливої втіхи. Але прилад, який ви щойно бачили, можна знайти лише в рідкісних медичних колекціях, музейних або антикварних.

Мілан і Марія залишилися стояти, де були, не знаючи, що сказати.

— Ви вже це бачили?

— Такого зразка не бачив. Він і справді має коштувати цілий статок, але цей чоловік обіймає дуже високу посаду в одній нафтовій компанії. Я бачив інші такі прилади, сучасні.

— І як їх застосовують?

— Підключають до тіла і просять жінку, щоб крутила ручку. Розряд відбувається всередині.

— А чому вони не крутять ручку самі?