Тореадори з Васюкiвки

Ми написали це все великими лiтерами на пiвтораметровому сувої шпалерiв, що лишилися пiсля будiвництва нової хати. До сувою на грубезнiй мотузцi замiсть печатки причепили суху балабушку — вийшло, на наш погляд, дуже здорово.

Виспiвуючи губами: «Трум-пу-ру-рум-пум-пум-пум!» — ми пiшли на вигiн i урочисто вручили Карафольцi «пергамен».

Ми були певнi, що авторитет Карафольки пiсля нашого листа впаде и загуркоче, як порожнє вiдро.

Але того ж дня ми одержали дуже стриманого i ввiчливого листа-вiдповiдь.

«Дорогi друзi! Ви лаєтесь дуже красиво, але тiльки тому, що ви не козацького роду i вам прикро. Ми прекрасно це розумiємо. Ми залюбки прочитали вашого листа i навiть згоднi прийняти вас у свое запорiзьке вiйсько писарями — хоч у вас i двiйки з мови.

Мiж iншим, «недогризений» пишеться з одним «н», а «вiдмiнник», навпаки, з двома (див. правило подвоєння приголосних, пiдручник граматики, стор 4, 23).

З привiтом.

За дорученням славного вiйська запорiзького кошовий Степан Карафолька».

Це було гiрше, нiж якби вiн кожного з нас привселюдно потоптав ногами.

Ми не дивилися один одному у вiчi. Такої скрути ми ще не вiдчували. Нiколи ми ще не виглядали так жалюгiдно перед всiм товариством васюкiвських хлопцiв. Треба було щось робити. Треба було рятуватись. Бо ще трохи — i навiть шмаркатi першокласники витиратимуть руки об нашi голови.

— От якби нам справжню козацьку шаблюку… — зiтхнув я. — Або пiстоль… як ото археологи викопали… Полетiв би Карафолька з кошового в один мент!

— Га? — стрепенувся Ява. — Ага… Шаблюка… або пiстоль — це було б справдi… Це — сила! Iз справжньою козацькою зброєю будь-кого кошовим оберуть…

— Де ж її взяти? — безнадiйно спитав я.

— Викопати! — примружився раптом Ява.

— Де? Так вона тобi и лежить пiд земле… Єдина козацька могила бiля села була, та й то уже — фiть!

— А на кладовищi?

— Ти що??! Бр…

— Мудрагель! Хiба я кажу — свiжi могили копати? Теж iще! Знаєш старi могили скраю, понад шляхом? Без хрестiв, ледь помiтнi у травi. Ти знаєш, скiльки їм рокiв? Рокiв двiстi, а то й бiльше. Менi ще дiд Салимон якось казав, що там його прадiд похований… А вiн хто такий був? Козак, запорожець. А як запорожцiв ховали? Iз зброєю. От i кумекай.

— Так-то воно так… Але все-таки кладовище… Мрець…

— Та який там мрець! Череп, кiлька кiсточок та й усе. Ти ж бачив, коли археологи копали. Що там може бути, як вiн двiстi рокiв у землi пролежав… Подивишся, що од тебе залишиться через двiстi рокiв…

— Все-таки… навiть череп… Якось воно…

— Та ми того черепа й не чiпатимемо, — роздратовано сказав Ява. — Шаблю й пiстоль обережненько викопаєм i знову зариємо. Нiхто й не помiтигь.

— То, може, хоч дiда Салимона спитать?

— Хiба то його власнiсть? То ж не картоплю па його вгородi копати… Та и як ти спитаєш: «Дозвольте вашого прадiда викопати.» Еге? Дурний!

— А коли ж копати? Вдень?

— Ну, вдень, як побачаиь, одразу по шиях надають…

— А коли ж?

— Вночi…

— Га?

— Ти що — боїшся?

— Та нi, але…

— От ти хочеш i справжню козацьку зброю мати, i щоб усе було, як у магазинi. Дуже хитрий!

— Ну гаразд, — зiтхнув я. — Спробуєм…

Ви були коли-небудь уночi на кладовищi? Яьщо не були — то не ходiть. Страшно. Так страшно, що серце зупиняється.

Це я зараз кажу, а тодi… Хiба я мiг показати перед Явою, що я боюсь, коли вiн, сатана кирпата, вiв себе так, наче не на кладовище вночi йде, а в клуб на кiнокомедiю.

— То боягузи, заячi душi, повидумуванi, що на кладовищi вночi страшно, — весело казав вiн — А насправдi, чого боятися? Живих треба боятися, а не мертвих. Мертвi тобi вже нiчого не заподiють. Пам'ятаєш, Том Сойєр i Гек Фiнн теж ходили вночi на кладовище. I — нiчого.

— Авжеж… Нiчого — криво усмiхнувся я — Тiльки в них на очах iндiєць Джо вбив лiкаря.

— Ну й що… подумаєш… Але не їх же… — Ява таки забув про iндiйця. — Скажи краще, що ти просто боїшся.

— Чого б то я боявся, — вимовив я, ледве стримуючи дрож у голосi. I нащо я згадав про iндiйця, про те вбивство?! Ми проминули останню хату i пiдiйшли до кладовища. На тлi хмарного неба вимальовувалися хрести. Мiсяць визирав з-за хмар, ледь освiтлюючи дорогу. Позаду в темнiй тишi спало село, навiть собак не було чути. За кладовищем, лiворуч, чорнiв гайок, а праворуч голий степ аж до крайнеба. I всюди нi душi. Здавалося, що тiльки й є на свiтi оце кладовище i нас двоє Пригнувшись, ми пробиралися через кладовище, намагаючись не дуже озиратися на всi боки i придивлятися до могил. У кожного з нас у руках заступ. Крiм того, в мене ще була щiтка вiд чобiт (замiсть спецiальної археологiчної — де ж бо нам її взяти!), а в Яви — лiхтарик, отой «динамiчеський», що я йому колись подарував.

Тихо балакало од вiтру вгорi на деревах листя. Десь порипувала суха гiллячка, наче хтось ходив у темрявi мiж могил i скрипiв дерев'яною ногою.

Згадав я раптом, як ховали недавно, влiгку, стареньку прабабусю Петi Пашка. У нас у селi вмирали нечасто, i, звичайно, всi ми були на похоронi. Я добре запам'ятав її обличчя, зморшкувате i нiби всмiхнене.

I уявилося менi, як лежить вога зараз отут, зовсiм поруч, пiд землею, в домовинi. Розплющує очi, ворушиться, хоче пiдвестися. Я десь читав, що iнодi помилково ховають у летаргiчному снi, а в могилi «мерцi» просинаються i… Волосся заворушилося у мене на головi, взялося дротом, я не можу дихнути…

I враз — жжик, жжик! — наче заскрипiли костi.

Це Ява лiхтариком.

— Отут! — шепоче, присвiчує ледь помiтний у високiй травi горбок могили.

— Н-не… н-не ж жикай. К краще вже в темрявi копати…

Ява й сам зрозумiв, що той лiхтарик не для кладовища, — бiльше не жикав. Кiлька секунд ми мовчки стояли, прислухаючись. Потiм взялися за заступи. Одночасно увiткнули їх у землю, натисли ногою.

I раптом… Ми так i заклякли… З-за могили з темряви на нас дивилися великi зеленi очi. Над очима стирчали рiжки… I потiм (навiть тепер я не можу спокiйно це згадувати) звiдти долинув нечюдський, несамовитий, нестямний крик… Такого крику я не чув нiколи в життi.

Наступної митi…

— А а а! — Я не пригадую, хто з нас перший закричав, але те, що кричачи ми обоє, — це точно.

Ми не бiгли, ми летiли, майже не торкаючись ногами землi… Такої швидкостi, мабуть, не знала наша Васюкiвка за всю свою багатовiкову iсторiю.