Тореадори з Васюкiвки

Крiм могили, експедицiя вела розкопки бiля дуба. Правда, викопали один тiльки iржавий кухоль з кришкою, але казали, що то кухоль мало не самого Iвана Сiрка.

Потiм археологи ходили по селу, подовгу розмовляли з найстарiшими нашими дiдами та бабами, — цiкавились легендами, переказами, а також нащадками козакiв-запорожцiв. Особливо довга була розмова з сголiтньою бабою Триндичкою.

— Скажiть, будь ласка, бабусю, ким були вашi батько й дiд? — нiжно питав її опецькуватий археолог Папуша (той, що колись утопив у плавнях рушницю).

— Ага… були, синку, були… — радiсно кивала Триндичка.

— Ким же вони, бабусю, були?

— Ага, — кивала Триндичка.

— Козаками були, запорожцями?

— Ага, — кивала Триндичка.

— Чи, може, просто мужиками, гречкосiями?

— Ага, — кивала Триндичка.

— Гречкосiями? — розчаровано перепитував Папуша.

— Сiяли гречку, сiяли… — радiсно кивала Триндичка. — I просо, i овес… А попiд хатою мак…

Так нiчого вiд баби й не добилися.

Дуже цiкавилася експедицiя також найстарiшими у селi хатами — тими, що пiд стрiхою, що аж у землю вросли, що мохом взялися, їх було вже небагато, i археологи кожну з них облазили згори донизу, в усi закапелки зазирнули. I тут сталася прикра для нас несподiванка. Оглядаючи хату, де жив Карафолька, Папуша раптом зчинив такий радiсний гвалт, наче знайшов золото. На сволоку, пiд крейдою, вiн виявив напис: «Цю хату збудував 1748 року 10 квiтня козак Титарiвського куреня Гаврило Карафолька».

— Дивiться, дивiться, — захоплено кричав Папуша. — Це ж iсторiя! Це ж архiтектурна пам'ятка… Бережiть, люди добрi, бережiть цю хату… Вiдсьогоднi ми берем її на облiк… Це ж така рiдкiсть…

Вся сiм'я Карафольчина була приємно здивована — вони самi не знали, в якiй знаменитiй хатi живуть. Того ж дня з'ясувалося, що й дiд Салимон — праправнук запорiзького сотника, i голова колгоспу Iван Iванович Шапка — нащадок запорожця, i вчителька Галина Сидорiвна козацького роду.

У нас завжди поважали старих людей, але такого успiху вони не мали нiколи Цiлими днями вони не сгуляли роти — згадували. Дiдiв i прадiдiв, бабусь i прабабусь… I як послухати, то всi цi бабусi, як правило, були неймовiрнi красунi, а дiди такi силачi, що ой-ой (один бугая колись зборов, другий пiдводу з картоплею пiдняв, третiй дуба з землi вирвав…). Плюгавих, кволих, кривих, кислооких, горбатих предкiв не було нi в кого. Рiзниця тiльки в тому, що однi красунi й силачi були козацького роду, однi — мужицького. I тут нiчого не вдiєш. Предкiв не вибирають i не замовляють. Кузьма Барило був козацького роду, Вася Деркач —козацького, Гребенючка — козацького. А ми… Особливо ми не могли пережити, що Стьопа Карафолька, староста класу, вiдмiнник i взагалi позитивний образ, який нам щодня ставили за приклад i якого ми через це терпiти не могли, Стьопа Карафолька, в якому не було нi на стiлечки нiчого козацького, — був прямий, безпосереднiй нащадок славного запорожця. А ми… у мене ще хоч був десь далеко по материнськiй лiнiї якийсь козак-заброда, а в Яви — анiчогiсiнько, самi за себе гречкосiї.

— Дiду, невже ж ото у нас у роду не було жоднiсiнького запорожця? — з надiєю питав Ява свого дiда Вараву.

— Не… щось не пригадую.

— От iще! — сердито одвертався Ява (наче дiд був винен).

— Дурень ти, — спокiйно казав дiд. — Та що там тi козаки без гречкосiїв вартi були… Хто б їх годував? З голоду повмирали б… А як була земля наша в скрутi, тодi не лише козаки, а й гречкосiї йшли її боронити, брали коси, брали вила i незгiрш козакiв били ворога.

Але на Яву дiдова агiтацiя не впливала. Бурмочучи: «Та-а… Не могли хоч би на бабi козацького роду оженитися…» — похмурий Ява iшов геть.

— I все їм нове, нове треба! Не могли ще трохи у старiй хатi пожити, — крiзь зуби цiдив Ява, з ненавистю дивлячись на новiсiнький пiд бляхою будинок свiй. — Може, i в нас на сволоку було щось написано… Дiд же старий: багато знає, а ще бiльше забув…

Ява не мiг примиритися. Ява страждав. Тим бiльше, що Карафолька ходив, задерши носа, i тiльки чвиркав крiзь зуби слиною у наш бiк (словами зачiпати боявся, бо знав, що ми, незважаючи на предка, набили б йому пику).

Та його задраний нiс i чвиркання крiзь зуби можна було б пережити.

Але вiн дошкулив нам iншим. Вiн органiзував на вигонi «Запорiзьку Сiч»… Вiйсько було набране лише з «нащадкiв». I кошовим одноголосно обрали Карафольку.

У вишиванiй сорочцi, у широченних червоних шароварах, в яких його брат танцював колись у самодiяльностi, у старезнiй дiдовiй папасi, що в нiй уже багато рокiв неслися кури (та то байдуже!) гарцював Карафолька перед своїм вiйськом, водив його у походи, влаштовував гульбища i козацькi розваги.

Ми сидiли в кущах i слухали, як долинав з вигону бадьорий запорiзький марш:

Ми скреготали зубами.

Ми нiколи не вiдчували себе такими самотнiми, ображеними i нещасними. Ми, саме ми, за своєю вдачею мусили бути кошовими отаманами…

Ми, а не вiдмiнник Карафолька. Ех, зацурпелити б йому зараз у носа його задраного!..

I щоб же йому таке заподiяти, чим би ж його пiд… той, пiдкандичити!.

— Слухай, Яво, — стрельнуло менi раптом. — Ти пам'ятаєш «Лист запорожцiв турецькому султановi»?

— Га? Ну й що?

— Напишiмо їм такого листа.

— Як? Вони ж самi запорожцi.

— Якi вони в бiса запорожцi! Хiба вони справжнi? Фальшивi вони. Самозванцi. Подумаєш, предки!.. Так i напишем: предки вашi хорошi, а ви чортi-що. Текст листа запорожцiв у мене дома є — у книжцi «Україна смiється». Перелицюєм i буде — во!

— Ходiм!

Взявши у мене текст, ми пiшли до Яви. Бо у нього над столом якраз висiла картина Рєпiна «Запорожцi». Сiвши пiд картиною i дивлячись, як ото весело писали запорожцi листа султановi, ми почали писати свого листа.

То була каторжна робота.

I от нарештi пiсля довгих мук народився «Лист справжнiх запорожцiв фальшивому лжекошовому, плюгавому вiдмiннику Карафольцi i його задрипаному вiйськовi»:

«Ти-шайтан дурепський, проклятущого чорта брат i товариш i самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Який ти запорожець, та ще й кошовий? Слинько ти шепеляве! Дiрка од бублика! Репяк ти з хвоста собачого! Латка на подертих штанях, шмат вiдмiника недогризенний! Твого зачуханого вiйська ми не боїмось, землею i водою будем, битися з тобою! Не козаком тобi називатися, а у ляльки з безштаньками гратися! Не годен ти доброго слова, хай з'їсть тебе руда корова! I в головi в тебе не мiзки, а полова, опудало ти городнє. Отак ми тобi вiдказали, плюгавче! I за це поцiлуй нас у бруднi порепанi п'яти, свиняче порося ти! Ось-ось-о!»