Страница 5 из 66
— Чи довезете мене до Цехоцінка? — спитала вона. Не встиг я відповісти, як з кущів, що росли обабіч
дороги, вискочив на шосе гурт хлопців у якомусь дивацькому барвистому одязі. Ці братчики щільно оточили «сама» й заходилися в нього лізти.
— Гей, панове, — обурився я, — хіба ви не бачите, що моя машина не автобус? Я можу взяти тільки одну людину. Ззаду прошу не чіплятися теж, бо швидкість велика і ви можете попадати.
Хлопці почали неохоче вилазити з машини. Тепер, зрозумівши, що я не візьму їх, вони роздивилися, яка незграбна моя машина.
— Та це ж комета! — глузливо вигукували вони. — Комета Галлея. Опудало на горобців. Це ви жартома кажете, що попадаємо? Ваша черепаха робить, либонь, ледве чи й двадцять кілометрів на годину. Та ще раз у раз треба її підпихати.
— А я дякую за запрошення й поїду, — сказала дівчина й відчинила дверцята «сама». Усміхаючись, вона задоволено сіла біля мене. Хлопцям це не сподобалося, вони почали її умовляти вийти з машини і лишитися з ними.
— Не роби дурниці, Терезо, — гукали вони. — Хіба ж ти залишиш нас тут? З тобою було веселіше. Зажди трошки, трапиться порядна машина і забере нас усіх.
Якийсь дотепник встромив голову в машину й крикнув:
— Терезо, вилазь, коли тобі життя любе! Адже ця фура має такий вигляд, наче за хвилю вона злетить у повітря.
Дівчина махнула рукою:
— Привіт, хлопці, я поспішаю. До побачення.
І попросила мене рушати.
Хтось голосно крикнув:
— Не пустимо Терези. Тримайте ззаду машину, вона не зрушить з місця. Тримайте її, поки Тереза вийде.
Хлопці вчепилися ззаду за мій ридван. «Оце ще халепа», — подумав я, вмикаючи першу швидкість. Поволі відпустив педаль зчепу і додав газу. Кільканадцять хлопців учепилися за машину, а вона наче й не відчула цього. Легко рушила з місця, і хлопці лишилися самі на шосе посеред лісу.
Дівчина була негарна, руда, вся в ластовинні. Зручно вмостившись, вона розповіла:
— Я кинула їх, бо вони поводилися дедалі гірше. Мені навіть соромно було в цьому гурті. Більшість — то хлопці з моєї роботи, але дорогою до нас поприставали хтозна-які. Лаються, як харцизяки, сьогодні вранці вкрали курку з садиби під лісом. Я надумала при першій же нагоді покинути їх. У Цехоцінку проводить відпустку моя тітка. Перебуду в неї кілька день, а тоді подамся далі автостопом.
— Скільки вам років? — спитав я.
— Шістнадцять, а що?
— Батьки дозволили вам подорожувати автостопом? Я не знаю, чи були б вони в захваті, аби побачили вас, як я, серед тієї зграї в лісі.
— Е-е, пусте, — відповіла вона, знизавши плечима. — Звісно, вони були б незадоволені. Та батьки гадають, що я вже давно у тітки в Цехоцінку. Я мала їхати до неї поїздом, але мені більше подобається автостоп. Спочатку нас підібрала на дорозі вантажна машина. Ми переночували в селянській стодолі, було шикарно, співали до дванадцятої ночі. Далі проїхали на причепі з дошками, що його тягнув трактор до тартаку. А тепер ви нагодилися. До Цехоцінка, певно, вже недалеко?
— Авжеж. А ви сьогодні снідали?
— Ні. Курки на всіх не вистачило, та я й не хотіла їсти краденої.
У Влоцлавку ми спинилися перед кав'ярнею, і я запросив дівчину поснідати. Коли ми вийшли з кав'ярні, то побачили, що навколо мого «сама», як і слід було сподіватися, зібралася юрба — всі, звичайно, глузували з машини, — та я вже звик до цього. «Не можуть люди вигадати якихось оригінальних прізвиськ для мого ридвана», — подумав я, знову почувши вигуки, що це, певно, машина «з Марса», «з Місяця» і таке інше.
— На вигляд ви людина інтелігентна, — мовила дівчина, коли ми вже рушили, — проте ваша машина справді жахлива.
Я спинив «сама».
— Якщо вам не подобається моя машина, можете вийти.
— О боже, — вигукнула вона, — вже й образилися. Через кожну дрібницю ви гніваєтесь. Та гаразд, хай ця машина вважається найкращою в світі.
— Вона негарна, це я визнаю, — сказав я, — але в неї дуже багато інших чеснот.
Якийсь час ми їхали мовчки. Дівчина все-таки образила мене. Мало того, що я ласкаво погодився забрати її з лісу, мало того, що я пригостив її сніданком, — вона, невдячна, ще збиткується з моєї машини…
День був безхмарний, гарячий, від нагрітої поверхні шосе пашіло жаром. За Нешавою дорога пролягла близько до Вісли, приємно повіяло прохолодою, запахло водою.
— Може, скупаємося? — запропонувала Тереза.
— А ви вмієте плавати?
— Ну, звичайно, вмію.
— Але ж у Віслі не слід купатися. Це зрадлива річка, — пояснив я. — А от вмитися можна. Ззаду в машині є несесер, у ньому мило й рушник.
— Вам здається, що я невмита?
— Ну, руки у вас не дуже чисті.
Це була правда. Ще коли ми снідали, я помітив, що в неї брудні руки, брудне обличчя. Тоді я нічого не сказав їй, бо не хотів бути неввічливим. Але тепер, коли вона так висловилася про мою машину, я не бачив причини жаліти її.
Дівчина зашарілася й слухняно дістала з несесера мило й рушник. Я з'їхав з шосе аж до берега річки, який був у цьому місці дуже низький, і зупинив машину біля самої води.
Тереза закасала рукава барвистої кофти й нахилилася до води. Я теж вийшов з машини і став роздивлятися навколо, думаючи про мету моєї подорожі, про загадку, яка чекала пояснення. Тепер я розумів, що мені було б легше її розв язати, якби я дістався на місце так, щоб ніхто не звернув на мене уваги. А через мій дивовижний ридван я одразу ж опинюся в центрі загальної уваги. Може, краще залишити «сама» поблизу кінцевого пункту моєї подорожі, десь у селянській стодолі?
Віслою, за течією, плив пароплав. З палуби лунала музика, біля бортів стояли люди, дехто відпочивав у шезлонгах на горішній палубі. Повз пароплав швидко мчала мо-торка, лишаючи на воді білий пінявий слід. «А якби отак…» — подумав я, І одразу ж поліз до багажника, вийняв звідти чудернацький вентилятор, який був певно, не чим іншим, як невеличкою турбіною.
Мені здалося цілком імовірним, що машина дядька Гро-милла може пливти. Про це свідчила своєрідна будова кузова, схожого на човен.
Невдовзі я переконався, що конструкція дядькової машини дещо нагадує амфібію. Турбіну я легко вкрутив ззаду машини. З правого боку передньої частини «сама» я помістив половину керма, що над його призначенням я так сушив собі голову. В багажнику я знайшов довгий кусок бляхи, що правив за стерно.