Острів злочинців

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

«Феррарі 410». — Назустріч пригоді. — Таємниця чудернацької машини. — Дівчина з автостопом. — Автомобілем по Віслі. — Геніальний дядько Громилло. — Цехоцінек. — Прощання з Терезою.

Протягом п'яти день мій ридван стояв на платній автостоянці, щільно вкритий брезентом. Опинився він серед блискучих модерних машин, і ніхто, крім контролера стоянки, навіть уявлення не мав, якого кошмарного, бридкого хробака сховано під цим брезентом.

Тим часом у відділі комунікацій я зареєстрував його на своє ім'я, визначивши в реєстраційному бланку тип моєї машини, як «сам» конструкції інженера Стефана Громилла. Я підготувався також до майбутньої відпустки і насамперед купив дещо, тож гроші, одержані за гараж у Кракові, стали мені в пригоді.

«Сам» дядька Громилла збагатився на радіоприймача. Купив я ще сучасний, гарний, призначений для відпочинку намет з великими вікнами й верандою.

Якось увечері я зняв із «сама» брезент і поїхав до автомобільної майстерні нашої редакції, де механік мав оглянути машину, пообіцявши мені нікому про неї не казати. Адже я боявся стати об'єктом кпин моїх редакційних колег, власників гарних новітніх машин.

Коли я привіз свого «сама» до майстерні, механік вибухнув реготом. Та тільки-но він підняв капот мого ридвана, як перестав сміятися.

— Дванадцять циліндрів! — це був перший здивований вигук механіка.

Далі залунали захоплені вигуки:

— Чи ви знаєте, який мотор має ця потвора? Двигун найпотужнішого «феррарі 410 Супер-Америка». Гляньте на цю табличку. Це двигун з «феррарі», однієї з найшвидших у світі машин туристично-спортивного типу. Її максимальна швидкість при звичайному навантаженні — двісті п ятдесят кілометрів на годину. Пане, це найшвидша машина з-поміж тих, що їздять польськими дорогами. Де ваш дядько дістав цей мотор?

Я не мав уявлення, звідкіля дядько Громилло дістав мотор італійського автомобіля «феррарі 410». Далі з'ясувалося, що не лише мотор, а й шасі було тієї ж марки. Тільки кузов, власне, верхня його частина, було зроблено самотужки, а відтак і вся машина набула жахливого вигляду.

— Я вже знаю, — сказав механік. — Ваш дядько жив у Кракові, еге ж? Я читав у газеті, що якийсь італієць два роки тому розбився по дорозі до Закопаного — він їхав надто швидко власною машиною «феррарі 410». Певно, ваш дядько купив цю розбиту машину, відремонтував мотор, а кузов доробив сам.

Огляд машини тривав досить довго. Тільки о третій годині ночі — безлюдними вулицями і під захистом темряви — я виїхав з міста. Задня частина «сама» була заповнена туристичним майном, яке я взяв із собою у відпустку. Тихо грало радіо. Та куди приємніше за музику звучали в моїх вухах слова механіка, які він сказав мені на прощання:

— В мене було надто мало часу, щоб детальніше оглянути вашу машину. Можу тільки сказати, що в ній сила-силенна пристроїв, призначення яких я не можу пояснити. В часі подорожі ви матимете через машину багато приємних несподіванок.

Цією загадковою машиною я вирушив назустріч пригоді, яка чекала на мене, — я був певен, що вона кликала мене. Пригода могла зустрітися мені завтра чи за тиждень. Може, вона причаїлася за найближчим закрутом дороги, а може, чекала на мене в кінці подорожі. Та я знав: вона чекає на мене, бо подала вже мені свій знак.

Шосе, осяяне сріблистим світанковим світлом, було порожнє, як звичайно вдосвіта. Але я їхав помалу, уважно прислухався до ритму мотора та приглядався до покажчиків біля керма. Я намагався збагнути цю машину, що здавалася мені розумною істотою з якимсь власним внутрішнім життям.

Навіщо в неї, замість одного, два покажчики швидкості? На одному — шкала від 10 до 260 кілометрів на годину, а на другому — від 1 до 50 кілометрів. Для чого ще якийсь круглий держак біля ручного гальма? З вигляду він схожий на ручку ще однієї коробки швидкостей, але ж жодний нормальний автомобіль не має двох коробок швидкостей. Навіщо три малесенькі вічка біля покажчика температури в радіаторі? Нараз одне з цих вічок заблимало до мене зеленим вогником, за хвилю заясніло ще одне — жовтогарячим, далі обидва згасли і запалилося вічко червоне… А куди тягнеться ця блакитна електрична нитка, що виходить ніби з клаксона? Якого дідька в задній частині машини міститься маленький чудернацький вентилятор, навпіл поламане кермо та якір? Так, звичайний якір… Невже ця машина й справді може пливти?

В автомобілі дядька Громилла була річ надзвичайно кумедна: до спідометра тулилося невеличке дерев'яне, пофарбоване в чорне, смішне чортеня з роззявленим ротом і скляними очима. Коли я вмикав сигнал правого повороту, його праве око спалахувало жовтим світлом і лукаво підморгувало мені. Коли я вмикав сигнал лівого повороту, блимало ліве око. Якщо ж я натискував ногою на гальмо, спалахувала червона лампочка в роззявленому роті чортеняти, і здавалося, що воно показує мені червоного язика. А коли стрілка спідометра минала цифру сто двадцять — чортеня починало рівномірно хитати головою, наче не схвалювало великої швидкості та попереджало: «Стережись, колего, при такому темпі недалеко до біди».

Тож під час моєї подорожі завжди щось блимало до мене, ніби застерігало і повчало. Могло здатися, що машина просто розмовляє з водієм. Це було кумедно й приємно, хоча спершу склалося враження, що чортеня тільки розвіює увагу. Пізніше, коли я призвичаївся до сигналів, які подавала мені машина, я збагнув, що саме вони закликають мене до пильності. Тоді я з вдячністю й шаною згадав дядька Громилла, невизнаного винахідника. Сказати правду, то за кілька годин їзди чортенятків писок уподобився в моїй уяві дядьковому обличчю. Дядько Громилло так само жартівливо примружував око, коли до когось звертався чи пояснював таємницю свого нового винаходу; у нього теж був великий, схожий на гачок ніс і довгасте, майже трикутне лице.

За тридцять кілометрів до Влоцлавка я побачив молоду дівчину в штанях і червоній кофті. Шосе йшло тепер через ліс, дівчина стояла серед дороги й махала хусточкою. Коли я зупинив автомобіль, вона витягла книжечку автостопа.