Здібний учень

— Киць-киць,— покликав Дюсандер. Вуха в кота нашорошилися. Він ледь підвівся, потім невиразно пригадав чийогось давнього стусана чи, може, сірника, яким присмалювали йому вуса, і знову присів на задні лапи. Та дарма: незабаром кіт підійде.

Дюсандер знайшов спосіб угамувати нічні кошмари. Це було загалом те саме, що одягти форму СС... проте мало далеко більший ефект. Дюсандер був задоволений собою, лише шкодував, що не подумав про це давніш. Він гадав, що новий метод заспокоєння завдячує хлопцеві, бо той показав йому, що ключ до подолання страхіть минулого — не відкидати їх, а — пригадувати, розмірковувати над ними. Щоправда, до несподіваної хлопцевої з’яви минулого літа він уже довгий час не бачив кошмарів, але тепер вважав, що злагоди зі своїм минулим він дійшов на умовах боягуза. Його примусили зректися частки своєї суті. Тепер він повернув її собі.

— Киць-киць,— покликав Дюсандер, і на його обличчі заграла усмішка, усмішка лагідна, заспокійлива, усмішка старої людини, яка, попри зрадливість долі, знайшла безпечний куточок, залишившись майже неушкодженою і набравшись певного життєвого досвіду.

Кіт звівся на ноги, цього разу вагаючись не більше як мить, і з притаманною котячому поріддю грацією подолав решту подвір’я. Він здерся східцями, востаннє зміряв Дюсандера недовірливим поглядом, прищулив пошматовані, коростяві вуха і почав хлебтати молоко.

— Гарне молочко,— сказав Дюсандер, напинаючи гумові рукавички фірми «Плейтекс», що весь цей час лежали в нього на колінах. — Гарне молочко для гарного котика. — Він купив ці рукавички у супермаркеті. Коли стояв у черзі до каси, літні жінки схвально, навіть трохи грайливо, поглядали на нього. Ці рукавички рекламували по телевізору. Вони мали манжети і були такі еластичні, що, не скидаючи їх, давалося підняти навіть дрібну монету.

Він погладив кота по спині одним із зелених пальців і заспокійливо до нього озвався. У відповідь на пестощі кіт почав вигинати спину.

Мисочка вже ось-ось мала спорожніти, як він схопив кота.

Мов ударений струмом, кіт почав борсатися в його руках: вигинався, пручався, дряпав гуму. Його тіло гнучко в’юнилось, і Дюсандер не мав сумніву, що якби кіт уп’явся в нього зубами чи пазурями, то вийшов би переможцем. То був досвідчений вояк. Кулик кулика бачить здалека, подумав Дюсандер і посміхнувся.

З осторогою тримаючи кота чимдалі від себе, з якоюсь болісною гримасою на обличчі, Дюсандер ногою розчахнув двері й зайшов до кухні. Кіт кричав, вигинався і дряпав гумові рукавички. Його ошаліла трикутна голова блискавично вп’ялась у великого зеленого пальця.

— Ах ти, поганцю,— докірливо кинув Дюсандер.

Дверцята духовки стояли отвором. Дюсандер щосили жбурнув кота всередину. Пазурі віддерлися від рукавичок із дивним звуком: немовби хтось проколов шину. Дюсандер коліном штовхнув дверцята, від чого воно, вражене артритом, відразу ж заболіло. Проте він усе всміхався. Надсадно сапаючи, майже задихаючись, із похиленою головою, він на мить прихилився до печі. То була газова піч. Він послуговувався нею рідко, хіба іноді варив собі обід, як навчали його варити по телевізору. Тепер він спалював у ній безпритульних котів. Крізь конфорки печі, немовби здалеку, було чути, як кіт шкрябається і виє, намагаючись вихопитися з пастки.

Дюсандер поставив терморегулятор на позначку 500 градусів. Він почув, ж усередині печі бухнуло, коли обабіч духовки запалав вогонь. Кіт уже не вив, а несамовито верещав. Той крик був схожий... так, був майже схожий на крик дитини. Дитини, якій нестерпно болить. На цю думку Дюсандерова посмішка зробилася ще ширша. Серце гучно калатало в грудях. Ют шкрябався і крутився в духовці, не перестаючи нестямно волати. Невдовзі гарячий дух смалятини почав просочуватися з духовки в кімнату.

Шампуром для шашликів, придбаним за два долари дев’яносто вісім центів у Гранта в торговельному центрі за милю звідси, він вишкріб із духовки те, що лишилося від кота.

Обгорілий тулуб він поклав у порожню торбинку з-під борошна. Потім відніс торбинку вниз до підвалу. Підлога у підвалі ніколи не цементувалася. Невдовзі Дюсандер повернувся. Побризкав на кухні «Глейдом», і покій нараз сповнився штучного аромату смерекового лісу. Вимив шампура і повісив на дошці. Потім сів і став чекати на хлопчика. І все усміхався, усміхався.

Тод таки з’явився, десь за п’ять хвилин після того, як Дюсандер подумав, що той не прийде. На ньому була тепла куртка з емблемою школи; на голові — бейсбольна кепка команди «Святі отці Сан-Дієго». З-під пахви визирали підручники.

— Пхе! — вигукнув він, заходячи до кухні, й зморщив носа. — Що воно за сморід? Яка бридота.

— Я перевіряв, як працює духовка,— відповів Дюсандер, запалюючи сигарету. — Боюся, зостануся сьогодні без обіду. Я мусив викинути його геть.

Якось наприкінці місяця хлопчик завітав набагато раніше, ніж закінчувались уроки в школі. Дюсандер сидів на кухні й цмулив «бурбон» із щербатої вицвілої чашки, на якій виднів напис: «ОСЬ ТВОЯ КАВА, ЧЕРЕВО. ХА! ХА! ХА! ХА!» Він переніс своє крісло-гойдалку на кухню і тільки пив та погойдувався, погойдувався та пив, ляпаючи капцями по вилинялому лінолеуму. Був уже напідпитку. До минулої ночі жахливих марень не з’являлося. Відколи він підсмажив кота з пошарпаними вухами. Але кошмар минулої ночі був аж надто жахливий. Цього не заперечиш. Вони стягли його донизу, коли він уже добувся майже середини узвозу, і до того, як він спромігся прокинутись, почали робити з ним таке, що й сказати страшно. Проте після того як він прийшов до тями і зрозумів, що то лише сон, він уже знав напевне: кошмарам можна покласти край, скоро він схоче. Може, цього разу кота буде замало. Але є ще й безхатні собаки. Атож. Є собаки. Є завжди.

Тод відразу ж вступив до кухні — обличчя бліде, стомлене, весь аж наче прозорий. Він схуд, далебі, подумав Дюсандер. Проте в очах його стрибало щось таке, що не сподобалося Дюсандерові, — погляд здавався дивним, полохливим.

— Ви маєте мені допомогти,— раптом виклично заявив Тод.

— Справді? — стиха промовив Дюсандер, і серце в нього закалатало від лихого передчуття. Він не дозволив собі змінити вираз обличчя, коли Тод швиргонув з усієї сили свої підручники на стіл. Один з них ковзнув по слизькій цераті й упав на підлогу біля Дюсандерових ніг.

— Так, хай йому трясця, ви правильно мене зрозуміли! — пронизливо заверещав Тод. — Я не жартую! Бо то ваша провина! Тільки ваша! — Його щоки вкрилися нездоровим рум’янцем. — І ви допоможете мені виплутатися з халепи, бо я маю на вас докази! І зробите все, що накажу!

— Якщо це буде в моїй змозі, я тобі допоможу,— спокійно відповів Дюсандер. Він помітив, що, сам того не усвідомлюючи, склав рівненько перед себе руки — як робив колись. Сидячи у кріслі-гойдалці, він нахилявся вперед, поки торкнувся підборіддям складених рук, теж як робив колись. Його обличчя було спокійне, приязне і запитливе; воно нічим не зраджувало лихого передчуття, що наростало в ньому. Сидячи так, він майже зримо уявляв собі казанок з овечиною, що кипить позад нього на плиті. — Розповідай, що сталося.

— А сталося ось що, дідько б вас ухопив,— злостиво мовив Тод і пожбурив у Дюсандера текою. Вдаривши Дюсандера у груди, вона впала йому на коліна — і з раптовим подивом він відчув, що в ньому спалахнула шалена лють, що йому страшенно кортить підвестися і відважити хлопцеві добрячого ляща. Проте обличчя його лишилося спокійним. Він побачив: те, що впало йому на коліна,— хлопчиків табель, хоча школа, здавалося, зробила все можливе, аби приховати цей факт. Замість називати його карткою школяра чи просто табелем успішності, вона вигадала: «Поступ у навчанні за чверть». Він щось промимрив із цього приводу і розгорнув табеля.

З нього випав аркушик з якимсь машинописним текстом. Дюсандер відклав його, аби прочитати опісля, і скупчив свою увагу на Тодовому табелі.

— Здається, ти вскочив у халепу, мій хлопчику,— виснував Дюсандер не без певної втіхи. Задовільні оцінки хлопець мав лише з історії Англії та Америки. З решти предметів — незадовільні.