Здібний учень

— Ось що я хочу вам сказати,— промовив Тод. Голос у нього був якийсь безживний. — Якби вони знали, хто ви, якби я тільки сказав їм, вони плюнули б вам у вічі й дали коліном під ваше кістляве старе гузно. А матуся ще й ножака б на вас наставила. Вона мені якось розповідала, що мати її мала дещицю єврейської крові.

Дюсандер пильно поглянув на Тода в темряві дощистого вечора. Хлопчикове обличчя було виклично повернуте до нього, але здавалося блідим, попід очима темніли кола, а самі очі трохи позападали — такий вигляд звичайно мають люди, які ночами, коли всі сплять, поринають у роздуми.

— Я певен, що вони не відчували б до мене нічого, крім огиди,— сказав він, хоча в душі був певен, що старший Боуден подолав би свою огиду задля того, щоб розпитатися про ті самі речі, про які Дюсандера розпитував його син. — Нічого, крім огиди. Та що вони відчували б до тебе, хлопче, коли б я їм сказав, що ти вже вісім місяців знаєш, хто я насправді... і мовчиш?

Тод мовчки вп’яв у нього очі в темряві.

— Коли твоя ласка, то навідуйся до мене в гості,— сказав байдуже Дюсандер,— а ні, то сиди вдома. На добраніч, хлопче.

Наступного ранку за сніданком Моніка сказала:

— Тоде, татові дуже сподобався пан Дюсандер. Мовляв, нагадує йому твого дідуся.

Тод промимрив щось невиразне, не перестаючи жувати торт. Моніка зиркнула на сина і подумала, чи добре той останнім часом спить. Обличчя в нього бліде. Та й чим пояснити зниження успішності? Тод ніколи не мав трійок.

— Чи ти, Тоде, часом не захворів?

Тод якусь мить мовчки видивлявся на неї, відтак розквітнув сяйною усмішкою, яка завжди її так чарувала і яка тепер... її заспокоїла. До підборіддя його прилип шматочок полуничного джему.

— Все гаразд,— відповів він.

— Котику Тоде,— покликала вона.

— Кицю Моніко,— відгукнувся він, і обоє засміялися.

9

Березень, 1975

— Киць-киць-киць! — озвався Дюсандер. — Ходи сюди, котику. Киць-киць? Киць-киць!

Він сидів на ганочку за будинком. Біля правої його ноги стояла рожева пластмасова мисочка, повна молока. Годинник показував під на другу по обіді. День видався похмурий, проте було парко. Лісові пожежі далеко на захід від міста всупереч календареві сповнювали повітря осінніми пахощами. Якщо хлопець має прийти, він буде за годину. Але останнім часом хлопчик навідувався не щодня. Тепер він з’являвся чотири-п’ять разів на тиждень. Помалу-малу в Дюсандера зростало таке відчуття, ніби малого спіткали якісь негаразди.

— Киць-киць,— знов улещав кота Дюсандер. То був кіт, навдивовижу схожий на той пошарпаний бур’ян, де він сидів. Щоразу, коли Дюсандер його кликав, вуха в кота насторожувалися. Очі невідривно пильнували за рожевою мисочкою з молоком.

Можливо, подумав Дюсандер, у хлопчика негаразди в школі. А може, кошмарні сновидіння. Або те й те. Ця остання думка викликала в нього посмішку.

— Киць-киць,— знов тихенько покликав він. Кіт знову нашорошив вуха. Він не йшов, ще не йшов, але не спускав ока з молока.

Дюсандер, звичайно, мав свої власні проблеми. Майже три тижні він лягав спати одягнений, мов у якусь гротескову піжаму, в форму СС, але ця форма допомогла йому позбутися безсоння та нічних кошмарів. Попервах він спав, мов лісоруб. Але невдовзі нічні кошмари повернулись, і не помалу, а нараз, іще страхітніші, як досі.

Кошмари, коли він тікав, та кошмари, коли йому ввижались очі. Втеча крізь вологі хащі, де важке листя та мокрі гілки шморгали його по обличчі, полишаючи цівочки чи то соку рослин, а чи... крові. Він біг і біг, а променисті, бездумно втуплені у нього очі роїлися довкола, аж поки він добувався галявини. У мороці він більше відчував, ніж бачив, крутий узвіз, що починався на тому боці галявини. Вгорі узвозу був Патін, з приземкуватими цементованими будівлями, подвір’ями, оточеними дротом, по якому був пропущений електричний струм, зі сторожовими вежами, схожими на марсіанські дредноути з «Війни світів». А посередині з велетенських коминів хвилями здіймався в небо дим; під тими цегляними колонами були печі, вже завантажені, готові до праці; вони палали вночі, мов очі ненажерливих демонів. Людей з околиць дурили, ніби в’язні виробляли одяг та свічки, і, певна річ, усі вони в це вірили, так само як люди з околиць Освєнціма вірили, що в таборі виготовляли ковбасу. А втім, це не мало ніякого значення.

Озирнувшись уві сні через плече, він нарешті бачить їх; вони виходять зі схованки, ці невгамовні мерці, Juden[11]; вони наступають на нього, а на їхніх руках із синьо-бузкової плоті, простягнених до нього, сяють сині номери; пальці в них покарлючені, а обличчя вже не ті, колишні невиразні. Тепер вони палають ненавистю, жадобою помсти, збуджені вбивством. Малеча бігла поруч матерів, а літні діти несли на руках своїх старих батьків. І на всіх їхніх обличчях панував розпачливий вираз.

Розпачливий? Так. Бо в тім своїм сні він знав (і вони знали це також), що коли він потрапить дістатися верхів’я пагорба, він врятується. Бо тут, у цих вологих, багнистих оболонях, у цих джунглях, де квітучі лише вночі рослини сходили кров’ю, а не соком, він був твариною, на яку полюють... здобиччю. Проте там, нагорі, командир — він. Коли це — джунглі, то табір на верхів’ї пагорба звіринець, де всі дикі тварини у клітках і нікому не загрожують, а він за головного доглядача, до чиїх обов’язків належало ухвалювати, кого годувати, кого залишати живим, кого передати для оскоплення, кого спровадити у вантажному вагоні на різницю.

Він починав бігти догори, але так поволі, як це буває тільки в нічному кошмарі. Він чув, як перші кістляві руки стискаються довкола його шиї, чув холодний смердючий подих, дух тліну, їхні тріумфальні, схожі на пташині, зойки, коли вони тягли його донизу саме тоді, як він уже не тільки бачив рятунок, а й міг діткнутися його рукою...

— Киць-киць,— покликав Дюсандер. — Молочко. Смачненьке молочко.

Нарешті кіт підвівся і підійшов ближче. Він перетяв половину подвір’я й знову сів, ба ні, присів; хвіст його тривожно сіпався. Він не йняв йому віри, ні. Проте Дюсандер знав, що кіт чує молоко, тож був певен успіху. Рано чи пізно, кіт підійде.

У Патіні ніколи не було проблем із контрабандою. Деякі в’язні, що прибували до концтабору, ховали свої коштовності глибоко у прямій кишці, поклавши їх до маленьких замшевих торбинок (часто-густо ті коштовності насправді ними не були) — фотографії, кучерики волосся, фальшиві діаманти, що їх вони за допомогою паличок проштовхували так далеко, що навіть довгі пальці одного з в’язнів, якому він особисто довіряв і якого всі кликали Смердючий палець, неспроможні були їх досягти.

У одної жінки, пригадував Дюсандер, був дрібний діамант — з розколиною, як потім з’ясувалося, через що вартість його була ніяка; він належав її родині впродовж шести поколінь, переходив від матері до старшої дочки (принаймні так казала вона, але ж вона, звичайно, була жидівка, а всі жиди брехали). Вона проковтнула його перед тим, як за нею зачинилася брама Патіна. Коли ж він вийшов, жінка його знов проковтнула. Вона ковтала його й ковтала, хоча кінець кінцем діамант порізав їй нутрощі, й у неї відкрилася кровотеча.

Були й інші спроби обдурити його, але тепер здебільшого йшлося про прихований тютюн чи стрічку для волосся. То були абищиці. У Дюсандеровій кімнаті допитів стояли плита і звичайний кухняний стіл, застелений червоною строкатою скатертиною, майже такою самою, як тепер у нього в кухні. На тій плиті завжди приємно булькотів казанок із тушкованою овечиною. Коли з’являлася підозра в контрабанді (ба навіть коли такої підозри не було) когось із підозрюваної групи заводили до тієї кімнати. Дюсандер ставив їх біля плити, від якої ширився міцний дух. Лагідно питав їх: хто? Хто ховає золото? Хто переховує самоцвіти? Хто має тютюн? Хто? Він ніколи не обіцяв овечини; проте врешті-решт той дух завжди розв’язував їм язики. Звичайно, палиця могла б зробити те саме або приклад рушниці, коли дати ним у мерзенний їхній пах, але овечина... то було... елегантно. Авжеж.

11

Євреї (нім.)