Тарасові шляхи

Яким рідним, давно забутим теплом і затишком повіяло на Тараса від простенької квартирки в приміщенні кадетського корпусу, де працював вихователем український байкар Євген Павлович Гребінка. Він мав досить значний успіх серед петербурзьких літераторів. Його друкували журнали, бо його повісті й оповідання любили читати. У Гребінки завжди залюбки збиралися. А ще до того у Гребінки була пристрасть — усіх пригощати, особливо в тих випадках, коли з Полтави від рідних прибували посилки.

- Оце й є Тарас, про якого я вам казав, — представив Тараса Сошенко, і, глянувши на привітного хазяїна, почувши його полтавську м'яку вимову, Тарас мало не розплакався. Тут був і другий земляк, Григорович, і з ним одразу переговорив Сошенко про Тараса, як радив старий Венеціанов. За столом гостинний хазяїн все підкладав у тарілки і підливав у чарки. Після вечері він із скромною гордістю показав останню свою книжку — переклад пушкінської «Полтави».

- Мені пропонують підготувати друге видання, — сказав він. — Може б ви, — звернувся він до Тараса,— спробували зробити ілюстрації до «Полтави»?

— О, коли б тільки зумів!

- А зараз почитайте, Євгене Павловичу, просимо! — попросили гості.

- Як би я хотів побачити і самого Пушкіна! Адже він тут, у Петербурзі...— тихо вимовив Тарас.

ВІН ПОБАЧИВ ПУШКІНА

Він побачив і самого Пушкіна.

За кілька днів до цього Мокрицький з захопленням розповідав Тарасові:

— Ох, який вчора був вечір у нашій майстерні. Ніколи в житті не забуду.

Йому не терпілося швидше розповісти, а Тарасові, звичайно, не терпілося швидше почути.

- Розкажіть!

Аполлона не треба було просити двічі.

- Вчора було стільки відвідувачів у нашій майстерні.

- У вас завжди збирається багато людей... — мовив Тарас.

- Але вчора, вчора з Жуковським приходив Олександр Сергійович Пушкін.

- Пушкін? — недовірливо глянув Тарас. - І ви бачили самого Пушкіна?

- Я його вже не вперше бачив, — з дитячою гордістю відповів Аполлон. — Я бачив його вже двічі у знайомих, і він удруге пізнав мене і потиснув навіть руку. Якби ти знав, що я відчував! Він сказав мені: «Тільки не одружуйтеся, а Італії вам не минути». А от учора, вчора цілий вечір вони були у нас...

- Ну, розкажіть по порядку, — прохав Тарас.

- Увечері по обіді Карл Павлович ліг спочивати, а я сів читати йому Вальтер Скотта. Він любить, коли йому читають уголос.

Тарас з заздрістю подивився на Аполлона. Він сидить, як дома, у Карла Брюллова, читає йому...

- І раптом заходить Лукіян,—продовжував Аполлон,— і каже, що приїхали Василь Андрійович Жуковський і Олександр Сергійович Пушкін.

Я пішов у студію, щоб не заважати їм, але незабаром Карл Павлович покликав мене, щоб я приніс портфель з його малюнками.

- І ви його побачили, — тремтячим голосом спитав Тарас,— зблизька?

- Отак, як тебе, — радісно відповів Аполлон.—Який він! Якби ти знав, який він! Саме життя! І такий простий, веселий. Я щасливий, Тарасе. Це ж два генії — наш Карл

Великий і Пушкін. Хіба дивно, що вони відразу зрозуміли один одного і здружилися? Я думаю, так тільки у геніїв і буває. Простим смертним ще треба приглядатися одному до одного, пуд солі, як то кажуть, з'їсти. А таланти з того починають, чим прості люди закінчують. З яким захопленням розглядав Олександр Сергійович малюнки нашого Каролуса! А як дійшов до малюнка «З'їзд на бал до австрійського посла в Смірні» — Карл Павлович нещодавно його закінчив,—як глянув Олександр Сергійович, як заллється сміхом, кричати, стрибати почав, ну, зовсім дитина! Та хіба можна дивитися без сміху на цей чарівний кумедний малюнок? Уяви собі — смірнський поліцмейстер, товстий, круглий, спить посеред вулиці на килимі і подушках. На цю кумедну постать не можна без сміху глянути. Пушкін не міг розстатися з цим малюнком, сміявся, аж сльози виступили. Хоче слово вимовити і не може: «Друже, милий,—каже нарешті Карлові Павловичу, — подаруй мені цей малюнок. Прошу тебе!» А малюнок цей уже належить графині Салтиковій, щоб її чорти побрали. «Не можу,— каже Карл Павлович, — слово честі, не можу». А Пушкін теж не може відірватися від малюнка. «Подаруй, каже, брате, я навколішки перед тобою стану». І справді навколішки став. Я думаю: «Невже Карл Павлович відмовить? Пушкін, Олександр Сергійович Пушкін навколішки стоїть». І я в думках Салтикову до всіх чортів посилаю. А Карл Павлович своє: «Не можу, брате, розумієш, віддав уже, треба слова додержувати. Я тобі інший зроблю, копію, і з тебе самого портрет напишу. От приїдеш після четверга — почнемо».

- І він погодився приїхати? — перервав Тарас. — Він приїде позувати?

- Приїде, обов'язково приїде! — відповів Аполлон. - Пообіцяв приїхати через три дні. Умовилися так. Знову побачу його і бачитиму його ще стільки разів! Ну, наш Карл Павлович зробить з нього такий портрет, якого ще ніхто не писав. Я певний, кращий буде і від Тропінінського портрета і Кипренського, хоч і ті хороші, але не той, не той Пушкін там! Наш Каролус кого любить, той у нього чудесно виходить! Усі кажуть — портретист він неперевершений! От тільки як міг він йому відмовити і не подарувати малюнка... - раптом зажурено похитав головою Аполлон.

- Подумаєш, слово Салтиковій — то ж Пушкін!

- Ну, то він же зробить копію! — заспокоююче нагадав Тарас. - А коли сам Брюллов зробить копію, це ж однаково, що оригінал. Він же не розсердився? Не образився Пушкін?

- Ні, ні, він ходив по майстерні від картини до картини, і очі в нього так натхненно блищали. Отаким би його намалювати! І обидва — і він і Жуковський — на прощання обняли Карла Павловича і розцілували. У житті не забуду цього вечора!

- Коли б мені хоч у щілинку його побачити, Пушкіна!— мрійно мовив Тарас.

- Чому в щілинку? От він приїде на сеанс, а ти приходь до мене ніби з якоюсь справою і побачиш, — великодушно запропонував Аполлон.

Вони ще довго ходили, «проводжали» один одного, не звертаючи уваги на гомін на вулицях, на площі перед Адміралтейством, де цього року особливо модним було катання з насипаних там гір. Пани катались на тройках, бідніші — просто на санках.

- Ну, час по домівках, я вже змерз. Хоча в мене підкладка пальта і теплого кольору — червоного, але колір гріє мало! — засміявся Мокрицький. — А ти, мабуть, зовсім задубів?

- Я звичний, — усміхнувся Тарас. Він ладний був ходити з новим товаришем до ранку.

- Не забудь, позавтра я піду з тобою на лекцію з анатомії. Ти хочеш?

- Ще б пак!

Вони міцно потиснули руки один одному і нарешті розійшлися.

Наступного вечора під враженням оповідання Мокрицького Тарас перечитував Пушкіна, читав «Полтаву» в перекладі Євгена Павловича Гребінки і пробував робити до неї малюнки. Він читав хвилюючу ліричну посвяту поеми і думав:

«Кого ж любив він? Кому присвятив він ці рядки? Хоч би швидше Мокрицький повідомив, що Брюллов почав уже його портрет, і я б уже тоді як-небудь побачив його».

А на третій вечір, як було умовлено, Тарас зайшов до Мокрицького, щоб разом іти на лекцію. Скільки ще треба було йому прочитати, послухати, побачити, як жадібно він тягнувся до знання!

Мокрицького він зустрів у дверях його невеличкої кімнати, вже одягненого і ніби чимсь приголомшеного.

- Ви вже вдягнені? Я спізнився? — перелякався Тарас.

Мокрицький раптом махнув рукою, сів на стілець у передпокої і заплакав.

- Що, що з вами? — рвонувся до нього Тарас.

- Пушкіна... Пушкіна вбито на дуелі.

Вони пішли вдвох. Не на лекцію, звичайно. Потік людей линув на Мойку, йшли пішки, їхали на візниках.

- До Пушкіна, — просто казали люди, наймаючи санки.

Мойка була переповнена народом. Натовп стояв на Пєвчеському мосту, натовп стояв перед будинком, де була остання квартира Пушкіна. З будинку входили і виходили люди. Звернув на себе увагу високий старик. Він вийшов, невтішно плачучи.

- Вам Пушкін родич? — спитала його якась жінка в хустині.