Тарасові шляхи

- Гляньте, гляньте, Карле Павловичу, — мало не схопився з місця Аполлон, — он Пушкін!

- Де він? От кого люблю і поважаю всім серцем!

- А он в партері, в одинадцятому ряду, коло проходу, в кріслі! Бачите, як аплодує! Ні, сьогодні просто свято, і театр особливо нарядний, урочистий. Це добре, що відкрили театр після ремонту саме цією оперою.

- Між іншим, Карле Павловичу,— вставив Сошенко,— хоча я в такому ж захопленні від цієї чудесної музики і всієї постави, як і всі, проте мені хочеться звернути увагу вашу на нові плафони. Майже всі малюнки зробив мій протеже Тарас під керівництвом архітектора театру Кавоса. Той самісінький Тарас, малюнки якого я вам показував.

Обличчя Карла Павловича враз змінилося з безтурботно веселого на серйозне й уважне.

- Я думав про нього весь час, — сказав він. — Його не можна кидати напризволяще. Це талант. Його малюнок «Едіп в Афінах», який ви приносили, мене просто здивував. Не часто трапляється, щоб молодий художник міг так зосередитися, бути таким простим і лаконічним у розв'язанні композиції, йому треба малювати й малювати.

- Але я казав вам, Карле Павловичу, — відповів сумно Сошенко, — все розбивається перед жахливою дійсністю - він кріпак, хоча й з таким некріпацьким обличчям, як ви сказали, коли побачили його у мене.

- Він повинен бути вільним! — спалахнув Карл Великий.— Я сам візьмуся за цю справу, говоритиму з його паном. Невже він не зрозуміє, що цей хлопець — талант, талант, яких мало. Ви, Сошенко, довідайтеся про його пана, а поки що і ви, і Мокрицький, і Петровський, і Михайлов - усі допомагайте цьому хлопцеві, учіть його.

- Звичайно! Сошенко вже познайомив його з нами,— милуючися поривом любимого вчителя, радісно промовив Мокрицький. — Коли б ви знали, яка це цікава, щира натура!

Брюллов усміхнувся, і Мокрицький зрозумів, що Брюллову досить було глянути на малюнки хлопця, щоб побачити далеко більше, ніж бачили всі вони.

- Ви після театру додому, друзі? - спитав Карл Павлович. — Я їду вечеряти до Вієльгорського. Там я поговорю про вашого Тараса і з графом Михайлом і з Жуковським.

*

У тісному чоловічому колі ближчі друзі святкували успіх Михайла Глінки. Карл Павлович вірно сказав у театрі: «Врешті я радий за всіх нас». Так сприйняли оперу всі ті, кому дорога була російська література, російська музика, все російське мистецтво. Усі раділи, сміялись, жартували.

- Замість велерічивих промов, — оголосив один з приятелів Глінки Всеволожський, — ми виконаємо на честь нашого дорогого композитора канон. Музика Одоєвського, Вієльгорського і самого Глінки, а автори — кожен виконає написаний ним куплет. Прошу починати Василя Андрійовича Жуковського!

Граф Вієльгорський відкинув назад свою поетичну шевелюру і сів за рояль.

Жуковський вийшов на середину кімнати і, удаючи актора на концерті, проспівав:

- Пой в восторге, русский хор,

Вышла новая новинка.

Веселися, Русь, наш Глинка

Уж не Глинка, уж не

Глинка, а фарфор!

Він по-диригентськи махнув рукою, і всі чоловіки підхопили: «Уж не Глинка, уж не Глинка, а фарфор!»

Жуковський поважно розкланявся. І поряд з ним встає поет Вяземський:

— За прекрасную новинку

Славить будет глас молвы

Нашего Орфея — Глинку,

От Неглинной, от Неглинной — до Невы!

Жуковський показав рукою, щоб усі наповнили склянки вином, а тоді знову заспівав:

- В честь толь славные новинки

Грянь, труба и барабан.

Выпьем за здоровье Глинки

Мы глинтвейна, глинтвейна стакан!

Усі високо підняли склянки з глінтвейном, а на середину вибіг Пушкін:

— Слушая сию новинку,

Зависть, злобой омрачась,

Пусть скрежещет, но уж Глинку

Затоптать, топтать, топтать не может в грязь!

І він притопнув енергійно ногою, і всі підхопили з особливою насолодою: «Затоптать не может в грязь!»

- Ні, ні, ні, таких не затопчеш! — весело сказав Брюллов. - Заздрість, злоба — усе безсильне перед справжнім мистецтвом, перед талантом.

Вони ще і ще виконували цей жартівливий, але для кожного з них повний глибокого змісту «канон». Особливо меткі і гострі пушкінські рядки — і підіймали чари за рідне мистецтво, за дружбу.

Нелегко було кожному з них творити за тих умов, але дружба зігрівала, допомагала зберегти віру.

Брюллов згадав свою обіцянку, дану Сошенкові. Кожному таланту треба допомогти. Це було не лише його правилом, а всіх, хто зібрався тут. «Треба обов'язково порадитися з Жуковським і Вієльторським, — подумав Брюллов,— вирву хвилинку й поговорю з ними. Серед усіх нас — вони найпрактичніші в таких справах».

*

— Який я щасливий, що сам Великий Карл зацікавився Тарасом, — казав Сошенко товаришеві. - Тепер, хоча ще й не бачу реальних шляхів, я далеко спокійніший за його долю.

Але з того часу Сошенко відчув на собі ще більшу відповідальність.

Малярський сезон закінчився, відкриття театру відбулося. Тарас був вільнішим. Сошенко скористався напівдозволом-напівзапрошенням Ширяєва і вже не раз і не два заходив до нього на Загородній проспект і забирав Тараса.

Яке це було щастя!

- Ходімо сьогодні в Ермітаж! — казав Сошенко. — Я покажу тобі Веласкеза.

- Ходімо сьогодні до Академії, я покажу тобі «Останній день Помпеї».

А якось він сказав:

- Ходімо сьогодні до нашого Великого Карла, там і Аполлон буде, і ще товариші.

- Хіба це можливо? Ні, я нізащо не піду,— навіть злякавшися чогось, ніяково мовив Тарас.

- Ну, що ти! Він сам казав, щоб я привів тебе. Адже він хвалив твої малюнки. І ти не бійся його: нам, правда, всім попадає за нашу мазню, але він наш найкращий друг і товариш...

Додому Тарас повертався, як п'яний. Це не сон. не казка, не мрія. Він справді був у кабінеті, оздобленому червоною матерією. Великий Карл по-домашньому, в червоному халаті, розмовляв, жартував із ним, дивився його малюнки, хвалив, робив зауваження. Увечері прийшов до Брюллова в гості поет Жуковський. Тарас хотів утекти, але його не пустили. Жуковський за руку, як з усіма, привітався з ним, а потім розглядав нову каотину Карла Павловича «Зняття з хреста», і його так зворушила Марія Магдаліна, що чутливий, м'якосердий поет заплакав.

Сошенко і Мокрицький проводили Тараса додому. Тарас тримав у руках книги — античну історію Греції і Риму. Це радив читати Карл Павлович, і хлопці, звичайно, поспішили дістати для Тараса. А в кишеню його благенького пальта дбайливий Сошенко поклав дві свічки, щоб Тарас міг читати увечері і вночі на своєму горищі.

- Де ти був? Де ти тиняєшся весь час? — різко спитав хазяїн.

«На Олімпі. Я був на самому Олімпі, серед його богів», хотілося відповісти Тарасові. Хіба не богами з Олімпу були його нові знайомі?

- Я був у Карла Павловича Брюллова. Він похвалив мій малюнок, — тремтячим від щастя голосом сказав Тарас.

- У Брюллова? — вирячив очі хазяїн. -Ти забріхуєшся, хлопче. Що, йому більше діла нема, як з тобою возитися? Іди проспись...

І коли вже кроки на сходах затихли, буркнув:

- З глузду з'їхав... — і махнув рукою.

А Тарас запалив свічку і, вмостившися на своєму сіннику, жадібно ковтав сторінку за сторінкою надзвичайні міфи; і коли вже засинав, плуталися в напівсні-напівсвідомості образи міфологічних богів і його нових друзів з Олімпу, і щаслива усмішка осяяла його лице.

- А сьогодні я познайомлю тебе з твоїм земляком, — повідомив якось Сошенко. — Сьогодні субота. Ходімо на вечорниці.

- Які вечорниці? Тут, у Петербурзі? - здивувався Тарас.

- Ну, це я так жартома зву. Ходімо до Гребінки, Євгена Павловича. Це ж наш земляк, він і пише українською мовою, побалакаємо з ним. А то тут і рідну мову забудеш,— засміявся Сошенко.

Ні, він, Тарас, не забував і тут української мови. З тої літньої білої ночі він не припиняв уже своїх спроб писати. Рідко тільки виривав він на це час.