Зруйновані зорі

Я рішуче відігнала залишки сну і встала з ліжка. Вгамуйся, дівчинко, щось ти надто розійшлася. Свербить в одному місці, га? Ну то потерпи. Трофейний крейсер, що мчить на всіх парах до напханої ворожими кораблями дром-зони, — не найкраще місце для любовних пригод.

Настінний хронометр показував 9:17 ранку за бортовим часом, який точнісінько співпадав з ніколайбурзьким. До початку прориву в дром-зону залишалося трохи більше десяти годин. Екран мого терміналу був порожній, жодних повідомлень не надходило. Отже, все гаразд. Якби щось трапилося, мене б розбудила тривога.

Проте для власного спокою я підключилася до штурманської рубки. Картинка на екрані свідчила, що на кораблі справді все гаразд — у капітанському кріслі привільно розвалився Валько, а Олег сидів на місці другого пілота. Хлопці спокійно розмовляли, і якраз ішлося про мене. Оскільки я була командиром корабля, моє підключення залишилося непоміченим.

— …Мила й чарівна, — говорив Валько. — Справжнє золотко. Але не мій тип.

— Радий чути, що ми не суперники, — сказав Олег. — Та все ж цікаво: що тебе в ній не влаштовує?

— Я не сказав, що вона мене чимось не влаштовує. Просто не мій тип. Мені потрібна не валькірія, а звичайна дівчина. А от Рашель звичайною ніяк не назвеш.

— Авжеж, вона надзвичайна, — з мрійливою усмішкою погодився Олег. Раптово усмішка його зів’яла. — Вона майже на два роки старша від мене.

— Ну, це найменша з твоїх проблем. Куди більше тебе має турбувати її сексуальна інфантильність. У цьому плані вона ще дитина.

— Хочеш сказати, що в неї ще нікого не було?

— Напевно стверджувати не стану, але схоже, що так. Проте не виключаю, що вона з кимось раз-другий переспала. Чи, може, бавилася з подружками, хоча це й не рахується. Але найголовніше, що вона…

Я перервала зв’язок з рубкою і попрямувала до ванної, на ходу стягуючи з себе позичену в Аниному гардеробі нічну сорочку. Обличчя моє паленіло від сорому, а всередині все кипіло від люті. Ну, Валько, стривай! Я ще пригадаю тобі і „сексуальну інфантильність“, і твої гидкі припущення щодо подружок. Ти в мене матимеш…

За чверть години, прийнявши крижаний душ, я охолола й дійшла висновку, що сама винна. Не слід було підслуховувати чужі розмови. Нічого вульґарного й образливого Валько про мене не сказав, він просто ділився з Олегом своїми думками. Звичайна розмова двох хлопців, які відверто обговорювали знайому дівчину. А те, що я підслухала їх, уже моє особисте горе.

Висушивши волосся і вклавши його в нехитру зачіску, я почала порпатися в одежній шафі серед Аниних і Сашкових мундирів, підшуковуючи собі щось відповідне до мого зросту. Це виявилося проблематичним, оскільки Аня була набагато нижча від мене, а Сашко — значно ширшим у плечах і талії. Нарешті в глибинах шафи я знайшла польову форму — сорочку й штани синього кольору, які майже підійшли мені за розміром. З чималим жалем я зняла з коміра адміральські зірки, а натомість почепити було нічого — у капітанській каюті не знайшлося ранґових відзнак для земних мічманів.

Потім я поснідала сандвічами з харчового автомата, випила філіжанку гарячої кави й лише тоді піднялася на верхній ярус. Коли я увійшла до штурманської рубки, Олег зустрів мене захопленою усмішкою

— Доброго ранку, Рашель. Маєш чудовий вигляд.

— Привіт, Олеже, — відповіла я. — Привіт, Валько. Як справи?

Валько звільнив капітанське крісло, зобразив якусь подобу стійки струнко і недбало козирнув.

— Лейтенанте-командоре, мем! Доповідаю: усі бортові системи функціонують нормально, політ проходить відповідно до ґрафіку.

— Годі блазнювати, — сказала я трохи роздратовано. — Ніякий я тобі не лейтенант-командор, а мічман.

Валько поморщився.

— Дурепа ти, а не мічман. Я аж зі шкіри пнувся, так хотів вразити тебе знаннями правил вашого флоту, а виявляється, що ти сама їх не пам’ятаєш.

Нарешті я збагнула й ляснула себе долонею по лобі.

— Хай мені чорт! Я справді дурепа.

— А в чому річ? — поцікавився Олег.

— У ВКС Землі, — пояснив йому Валько, — всі посади чітко розписані за званнями, і жодних винятків, навіть для форсмажорних обставин, не допускається. Наприклад, командувати кораблем такого класу, як „Нахімов“, може лише офіцер не нижчий від лейтенанта-командора — тобто по-нашому капітана третього ранґу. Тому в них існує система подвійних звань — постійних і тимчасових. Так, якщо молодший офіцер за якихось обставин займає старшу офіцерську посаду, то на цей час він автоматично підвищується в чині. Я думав, що Рашель це знає…

— Знаю, — запевнила я. — Просто… просто не зорієнтувалася.

— А я зорієнтувався. І знаючи, як серйозно ти ставишся до таких дрібниць, навіть змайстрував для тебе ці брязкітки. — Він відійшов до задньої стіни рубки, порився в одній із вмонтованих у неї шаф і вручив мені пару позолочених лейткомівських значків у формі дубового листя, погони з двома широкими і однією вузькою нашивками, а також іменну планку з написом „LCDR R. Le Blanc“. — Носи на здоров’я.

— Отакої! — вражено вигукнула я. — Ну просто як справжні… Велике тобі спасибі!

Я вдячно чмокнула його в щоку, потім прикріпила на комір значки йі почепила справа на груди планку, а погони просто поклала на приладову панель поряд із консоллю — у земному флоті їх носили лише разом із білою, вихідною або парадною формою.

— Чим би дитя не тішилося, — поблажливо пробурмотів Валько, проте видно було, що він задоволений моєю реакцією. — Радий, що зміг зробити тобі послугу… А зараз, мем, — продовжив він уже офіційним тоном, — дозвольте залишити вас. Я маю відпочити перед початком прориву.

— Ви вільні, лейтенанте, — відповіла я. — До речі, міг піти й раніше, коли прокинувся Олег.

— Власне, так. Але ми розговорилися про те, про се… Гаразд, іду спатоньки. А ви тут поводьтеся пристойно, без пустощів.

Змовницьки підморгнувши Олегові, Валько відсалютував мені й вийшов з рубки.

Я сіла в капітанське крісло і взялася до стандартної перевірки бортових систем. Корабель уже наблизився до площини екліптики й за дві години мав розпочати гальмування на ґравітаційних рушіях. Це, певна річ, не так ефективно, як із застосуванням термоядерних двигунів, зате ми не ризикували бути виявленими за довгим плазмовим шлейфом.

— Ти пропустила нуль-зв’язок, — через кілька хвилин озвався Олег.

Я відірвала погляд від тактичного дисплея і запитливо глянула на нього.

— Що-що?

— Ну, систему нуль-зв’язку… — він раптом замовк і розгублено посміхнувся. — Вибач, спрацював умовний рефлекс. Це з Вейдерової віртуальності.

— То ви там не лише мочили чужинців, а й літали на кораблях?

— Ага. Літали на кораблях і мочили чужинців. А зв’язок здійснювали за допомогою нуль-хвиль, що миттєво розповсюджувались на будь-які відстані. Дурниці, звісно… Хоча чому дурниці? Адже телепортація, схоже, відбувається миттєво.

— Гм-м… — промугикала я, знову повернулася до дисплея і зажадала від бортового комп’ютера інформацію про стан нуль-зв’язку.

Відповідь з’явилася негайно:

„Система нуль-зв’язку не функціонує, оскільки деактивовано нуль-портал. Розпочати активацію нуль-порталу?“

Я відповіла „ні“, припинила перевірку систем і проказала задумливо:

— Власне, це було очевидно. Ми не знаємо, як проходить телепортація, але вже по суті своїй це явище передбачає миттєвий зв’язок, незалежно від відстані. Коли Аня покликала своїх рожевих слоників і зелених кроликів, їй не довелося чекати дві години, поки сиґнал пролетить п’ятнадцять астроодиниць до корабля. Ми перемістились негайно. Атож, це ясно як день. А я не додумалася.

— Я теж, — сказав Олег. — І Валько.

Я похитала головою.

— Він якраз додумався.

— Тоді чому нам не сказав?

— Бо для нього це елементарно і саме собою зрозуміло. Мабуть, він і в гадці не мав, що ми можемо бути такими недотепами. І знаєш, давай не розчаровувати його. Зробимо вигляд, що відразу здогадалися.

— Гаразд.

Я вже збиралася продовжити перевірку, аж тут мені сяйнула одна слушна думка.