Страница 49 из 64
— Паскудний птах! — кинув Більбо сердито. — Не подобається він мені — здається, він нас підслуховує.
— Облиш його! — озвався Торін. — Дрозди добрі та приязні, а цей птах іще й дуже старий, можливо — він останній зі стародавньої породи дроздів, які жили в цих краях, відколи їх приручили мої батько та дід. Це чарівні птахи, а до того ж довгожителі, — ймовірно, цей дрізд — один із тих, котрі жили тут пару сотень чи й більше літ тому. Люди Долу навчилися розуміти їхню мову і посилати їх з вістками до озерних людей та деінде.
— Ну то в мене знайдуться сякі-такі новини для Озерного Міста, якщо він цього хоче, — процідив Більбо, — втім, не думаю, що там залишиться хтось, кого цікавитиме пташина мова.
— Що ж трапилося? — закричали ґноми. — Ану кажи швидше!
І Більбо розповів їм усе, що запам’ятав, і зізнався, що його непокоїть думка, ніби дракон багато про що здогадався з його загадок, не кажучи вже про поні, яких він поїв, і про сліди їхніх привалів, які помітив. — Я певен: він знає, що ми прибули з Озерного Міста й отримали там допомогу, і в мене погане передчуття, що наступний наліт він здійснить у тому напрямку. Заради всього святого, як би я хотів, аби з мого язика ніколи не зривалися слова про вершника на діжці! Навіть сліпий кролик у цих краях відразу подумав би про озерних людей!
— Та годі вже, годі! Нічого не вдієш — наскільки мені відомо, розмовляючи з драконом, важко не потрапити на слизьке, — намагався втішити його Балін. — Якщо хочеш почути мою думку, ти вчинив дуже добре — принаймні з’ясував дещо дуже корисне і повернувся до нас живим, — а цим може похвалитися далеко не кожен, хто перекинувся слівцем із таким драконом, як Смоґ. Це дарунок долі — знати, що в діамантовій камізельці старого Змія є гола латка.
Це повернуло розмову в інше річище, і ґноми заходились обговорювати вбивства драконів — як історичні, так і невірогідні та міфічні, — а також різні види фехтувальних випадів, ударів і підсічок та різноманітні бойові прийоми й хитрощі, які ставали тоді у пригоді. їхня спільна думка зводилася до того, що застати дракона сплячим — не так легко, як здається, і що край цій напасті покладе радше колючий чи ріжучий удар уві сні, ніж відчайдушна лобова атака. Дрізд уважно прислухався до їхніх балачок, а коли нарешті почали проглядати зорі, безшумно розправив крила і полетів геть. І доки вони балакали, а тіні подовжувалися, Більбо ставав дедалі похнюпленішим і його погані передчуття міцніли.
Урешті-решт він перервав ґномів:
— Я певен, що тут дуже небезпечно, — заявив він, — і не бачу причин залишатися тут далі. Дракон спопелив усю зелень, до того ж уже поночіє і стає холодно. І я нутром чую, що він атакує це місце ще раз. Смоґ тепер знає, як я спустився до його підземелля, і можете не сумніватися, що він здогадається, куди веде тунель. У разі потреби він розтрощить цей схил на друзки, щоб перешкодити нам проникнути досередини, а якщо заодно знищить і нас — то втішиться ще більше.
— Щось ви дуже похмуро налаштовані, пане Торбине! — відказав Торін. — Чому тоді Смоґ не завалив камінням нижній кінець тунелю, якщо він так прагне нас не пустити? Він цього не зробив, інакше б ми почули шум.
— Не знаю, не знаю — припускаю, тому, що спершу хотів спробувати заманити мене до свого лігва ще раз, а тепер, можливо, тому, що відклав це на потім, коли повернеться з нічного нальоту, або тому, що не хоче псувати власну спальню, — але я б не радив вам витрачати час на суперечки. Смоґ тепер може нагрянути будь-якої миті, й наша єдина надія — сховатись у тунель і зачинити двері.
Він говорив так палко, що ґноми врешті його послухалися, хоча не поспішали зачиняти двері, — цей план здавався їм нерозважним, бо хтозна, як би їм вдалось (і чи вдалося б узагалі) відчинити їх зсередини, а думка опинитися зачиненими у приміщенні, єдиний шлях із якого пролягає через драконове лігво, їм не подобалася. До того ж усе було спокійно — і назовні, й у тунелі. Тож вони зручно вмостилися за напіввідчиненими дверима і балакали далі.
Мова зайшла про прикрі слова дракона на адресу ґномів. Більбо хотів би ніколи їх не чути чи принаймні переконатися, що ґноми тепер не кривлять душею, заявляючи, ніби вони зовсім не замислювалися про свої дії після здобуття скарбів.
— Ми знали, що йдемо на відчайдушний ризик, — сказав Торін, — і зараз знаємо це. І мені все ще здається, що, коли ми здобудемо скарб, то матимемо вдосталь часу, щоб вирішити, що з ним робити. Стосовно вашої частки, пане Торбине, запевняю: ми вам безмірно вдячні й ви відкладете собі одну чотирнадцяту, як тільки буде що ділити. Я поділяю ваше занепокоєння щодо транспортних засобів і погоджуюся, що труднощі справді великі — ці краї не стали з плином часу менш дикими, радше навпаки, — але ми зробимо для вас усе можливе й візьмемо на себе частину витрат на перевезення, коли настане слушна пора. Хочете вірте — хочете ні!
Тоді розмова перекинулася на сам скарб і на окремі предмети з нього, які пам’ятали Торін і Балін. їм було цікаво, чи справді вони й досі лежать у підземеллі неушкоджені: списи, виготовлені для армій великого короля Тонкоруба (вже давно померлого), кожен із тричі гартованим вістрям і ратищем, майстерно оздобленим золотом, — але їх так ніколи й не передали королеві та не одержали за них платні; щити, змайстровані для давно померлих воїнів; велика золота чаша Трора, з двома ручками та викарбуваними і вирізьбленими на ній пташками та квітами, де пташині очі й пелюстки квітів — із самоцвітів; кольчуги, позолочені, посріблені та непробивні; кольє Ґіріона, Володаря Долу, з п’ятьох сотень трав’янисто-зелених смарагдів, яке він віддав ґномам на сплату за кольчугу, виготовлену ними для його старшого сина, рівної якій не бачив світ, бо вона була з чистого срібла й утричі міцніша за крицю. Але найпрекраснішим з усього був великий діамант, який ґноми знайшли в надрах Гори, — Серце Гори, Дорог-камінь Траїна.
— Дорог-камінь! Дорог-камінь! — бурмотів Торін у темряві, поклавши в напівдрімоті підборіддя на коліна. — Він був ніби куля з тисячею граней, сяяв, ніби срібло при світлі вогнища, ніби вода на сонці, ніби сніг під зорями, ніби дощ місячної ночі!
Проте жага скарбів, наслана чарами, вже відпустила Більбо. Він майже не прислухався до їхньої розмови. Гобіт сидів найближче до дверей, нашорошивши одне вухо на випадок якогось шуму ззовні, а другим намагаючись вловити крізь бурмотіння ґномів найтихіші відлуння та порухи у глибині тунелю.
Пітьма все густішала, і йому ставало дедалі неспокійніше.
— Зачиніть двері! — почав він благати ґномів. — Страх перед драконом вивертає мені нутрощі! Ця тиша лякає мене більше, ніж учорашнє ревище. Зачиніть двері, поки ще не пізно!
Щось у його голосі зачепило ґномів за живе. Торін поволі струсив із себе сон, підвівся і вибив ногою камінь, який підпирав двері. Тоді ґноми всі гуртом налягли на двері, й вони зачинилися з тріском і брязкотом. Замкова шпарина з внутрішнього боку безслідно зникла. Вони були заперті в Горі!
І саме вчасно. Не встигли вони й трохи відійти вглиб тунелю, як схил Гори здригнувся від потужного удару, ніби то загрюкали тарани з вікових дубів, розгойдувані велетами. Скеля загула, стіни затріщали, й зі склепіння їм на голови посипалося каміння. Не хочу навіть думати про те, що б трапилося, якби двері й досі були відчинені. Ґноми та Більбо кинулися тунелем навтьоки, раді, що живі, а ззовні, з-за їхніх спин, долинав рев та грім Смоґової люті. Дракон потрощив скелі на друзки, ударами свого величезного хвоста зруйнував кам’яну стіну — і їхня маленька наскельна тераска, і обпалена трава, і камінь, на якому сидів дрізд, і всіяні равликами стіни, і вузький карниз, і все-все зникло в мішанині уламків, а лавина колотого каміння покотилася зі скелі в тіснину.
Смоґ, виявляється, тишком-нишком покинув своє лігво, безшумно знявся в нічне повітря і важко та повільно, ніби почварна ворона, полетів за вітром довкіл Гори, сподіваючись захопити зненацька кого-небудь на західних схилах і розшукати вхід до тунелю, яким скористався злодій. Коли ж Смоґ нікого не помітив і нічого не знайшов, навіть там, де, за його здогадами, конче мав би бути вхід, — то й вибухнув гнівом.