Страница 47 из 64
— Кінець нашим бідолашним конячинкам! — зітхнув Торін. — Якщо вже Смоґ когось помітить, від нього не втекти. Нам слід залишатися тут, якщо тільки хтось не бажає дибати кілька миль назад до річки просто неба на очах у Смоґа.
Ні, це нікому не було до вподоби! Вони заповзли вглиб тунелю і лежали там, тремтячи всім тілом, хоча було тепло і душно, доки у щілині дверей не засірів світанок. Уночі вони раз у раз чули, як то наростає, то слабшає рев дракона, коли той пролітав поруч, нишпорячи скрізь по гірських схилах.
Побачивши поні та сліди привалів, він подумав, що від річки приходили люди й підіймалися гірським схилом із тіснини, де були прив’язані поні. Проте дверей його пильне око таки не помітило, а маленької тераски, захищеної високими стінами, не досягло його грізне полум’я. Він нишпорив довго і даремно, аж поки світанок охолодив його лють, і тоді дракон повернувся на своє золоте ложе, щоб поспати — і набратися сил. Грабунку він би не забув і не вибачив навіть через тисячу літ, перетворившись на обвуглений камінь, але він міг дозволити собі зачекати. Повільно й тихо він заповз у своє лігво і напівзаплющив очі.
Коли настав ранок, страх трохи відпустив ґномів. Вони вирішили, що небезпеки неминучі, коли маєш справу з таким грізним стражем, і що зараз не варто відмовлятися від початкового задуму. Та вони й не могли піти звідси негайно, як зазначив Торін. їхні поні втекли чи загинули, і товариству треба було трохи перечекати, доки Смоґ настільки послабить пильність, аби вони наважилися вирушити в дальню путь пішки. На щастя, вони врятували дещо з припасів, отож їжі на якийсь час їм би вистачило.
Вони довго радилися, що робити далі, але не змогли придумати жодного способу, як позбутися Смоґа, — зрештою, це завжди було най-вразливішим місцем їхніх планів, на що так і кортіло вказати Більбо. Тоді, як це властиво тим, хто потрапив у цілковиту безвихідь, ґноми почали бурчати, дорікаючи гобітові за те, що спершу так їх потішило: що він виніс із підземелля чашу і передчасно розлютив Смоґа.
— А що ж іще, на вашу думку, належить робити зломщикові? — сердито спитав Більбо. — Я не наймався вбивати драконів — це справа воїна, — лише викрадати скарби. Для початку я зробив усе, що тільки міг. Чи ви сподівалися, що я приплентаюся назад із усіма Троровими скарбами на спині? Кому треба нарікати, так це мені. Вам слід було б прихопити з собою п’ятсот зломщиків, а не одного. Я певен, що це робить велику честь вашому дідусеві, але не треба вдавати, ніби ви просвітили мене, яке неосяжне його багатство. Мені знадобилися б сотні років, аби повиносити його нагору, — навіть якби я був у п’ятдесят разів більшим, а Смоґ — сумирним, як ягня.
Після цього ґноми, звісно ж, попросили в нього пробачення.
— Тоді що, на вашу думку, нам треба робити, пане Торбине? — чемно спитав Торін.
— Зараз у мене немає жодних ідей — якщо ви маєте на увазі транспортування скарбу. Очевидно, це залежить від щасливого випадку і від того, чи позбудемося ми Смоґа. Позбуватися драконів — це аж ніяк не мій фах, але я про це таки поміркую. Особисто я ні на що не надіюсь і бажав би лише дістатися додому живим.
— Про це зараз і не клопочися! Що нам треба робити сьогодні, тепер?
— Ну, якщо вам дійсно потрібна моя порада, то я скажу, що ми нічого не можемо вдіяти, хіба що сидіти там, де сидимо. Вдень ми, безперечно, зможемо досить безпечно прокрадатися на повітря. Можливо, невдовзі можна буде послати одного чи двох із-поміж нас до намету над річкою, аби поповнити наші запаси. Але вночі всім нам слід ховатись у тунелі. А зараз я пропоную ось що. Я надіну свій перстень і проберусь у підземелля сьогодні ж опівдні — треба ж Смоґові колись передрімати — та й погляну, як він. Можливо, щось зміниться. «У кожного змія є вразливе місце», — любив казати мій тато, — а втім, я певен, що він спирався не на власний досвід...
Звичайно, ґноми охоче пристали на цю пропозицію. Вони вже почали шанувати маленького Більбо. Тепер він став справжнім ватажком їхньої виправи. У нього з’явилися власні ідеї та плани. Коли настав полудень, він уже був готовий до другої вилазки вглиб Гори. Звісно, це йому не подобалось, але він був більш-менш переконаний, що тепер на нього не чекало нічого особливо поганого. Якби ж він знав більше про драконів і про їхню підступну вдачу, то був би більш боязким і менш упевненим, що застане Смоґа сплячим.
Сонце сяяло, коли він вирушив у дорогу, але в тунелі було темно, як уночі. Світло, що пробивалося крізь щілину в дверях, невдовзі пропало. Гобіт просувався тихіше, ніж димок, підхоплений легеньким вітерцем, і вже був не від того, щоб трішки запишатися, коли наблизився до нижніх дверей. Звідти пробивався лише слабе-сенький відсвіт.
«Старий Смоґ стомився і заснув, — подумав гобіт. — Побачити він мене не зможе, та й не почує. Веселіше, Більбо!» Він забув або й ніколи не чув про властивий драконам гострий нюх. А ще — про той прикрий факт, що вони можуть спати з напіврозплющеними очима, коли щось викликає їхню підозру.
Коли Більбо визирнув із-за дверей, йому, певна річ, здалося, що Смоґ міцно спить — майже як мертвий — і майже затух, лише зрідка похропуючи й випускаючи з ніздрів цівки невидимої пари. Гобіт уже хотів поставити ногу на підлогу, коли помітив тонкий червоний промінь, що прорізався з-під приплющеного лівого Смоґового ока. Дракон лише вдавав, що спить! Він стежив за входом до тунелю! Більбо поспіхом відступив назад і благословив долю, що обдарувала його перснем. І тут Смоґ заговорив:
— Так-так, злодій! Я вловлюю твій запах і твій дух. Я чую твоє дихання. Підійди-но ближче! Поживися ще раз, не церемонься — тут усього більш ніж удосталь!
Але Більбо був не таким уже й невігласом стосовно драконів, і якщо Смоґ сподівався підманити його ближче так легко, то він прорахувався.
— Ні, дякую тобі, о Сможе Страхітливий! — відповів він. — Я прийшов не за подарунками. Я лише хотів поглянути на тебе і побачити, чи ти справді такий величезний, як про те оповідають у казках. Я в це не вірив.
— А тепер віриш? — спитав дракон, дещо влещений, хоч і не повірив жодному слову Більбо.
— Воістину, пісні та казки цілковито програють у порівнянні з дійсністю, о Сможе, Найперше і Найбільше із Зол! — відповів гобіт.
— У тебе гарні манери як на злодія та брехуна, — зауважив дракон. — Тобі, виявляється, відоме моє ім’я, але я щось не пригадую твого запаху. Чи можу я спитати, хто ти і звідки прийшов?
— Звісно ж, можеш! Я прийшов із-під пригірка, і путь моя лежала попід горами та через гори. А ще — повітрям. Я той, хто проходить незримим.
— У це я ще можу повірити, — відказав Смоґ, — та ледве чи це твоє справжнє ім’я.
— Я розгадувач загадок, кремсач павутини, жалюча муха. Мене обрано задля щасливого числа.
— Премилі прізвиська! — зіронізував дракон. — Але щасливі числа не завжди виграють.
— Я той, хто ховає своїх друзів живцем, топить їх і живими видобуває з води. Я прийшов із кута торби, але в жодній торбі не бував.
— Це звучить не надто вірогідно, — криво усміхнувся дракон.
— Я друг ведмедів і гість орлів. Я Здобувач-перстенів і Той-хто-приносить-удачу, а ще — Вершник-на-діжці, — продовжував Більбо, смакуючи власні загадки.
— Це вже краще! — похвалив Смоґ. — Але хай твоя уява не дуже тебе заносить!
Так, власне, і слід розмовляти з драконами, якщо ви не хочете відкривати своє справжнє ім’я (це мудро), але не бажаєте довести їх до сказу прямою відмовою (це також дуже мудро). Жоден дракон не може опиратися спокусі послухати, як хтось говорить загадками, і згаяти час, намагаючись їх розгадати. Багато чого Смоґ не зрозумів узагалі (сподіваюся, на відміну від вас, бо вам відомі всі пригоди Більбо, на які він натякав), але думав, що дещо таки збагнув, і підсміювався у глибині своєї мерзенної душі.
«Я думав про це минулої ночі, — посміхнувся він сам до себе. — Озерні люди, якісь паскудні підступи тих жалюгідних торгівців діжками, інакше я ящірка. Я не бував у їхніх краях довгі віки, але незабаром я виправлю цей недогляд!»