Страница 42 из 64
— Сподіваюсь, я більше ніколи не нюхатиму яблук! — заявив Філі. — Моє барило геть ними пропахло. Постійно відчувати яблучний дух, коли тобі важко поворухнутися, холодно і нудить од голоду, — від цього можна здуріти. Зараз я здатен їсти будь-що на світі, аж поки наїмся, — але тільки не яблука!
Нарешті, за добровільною допомогою Філі та Кілі, Торін і Більбо познаходили й повитягали з діжок решту компанії. Бідолашний товстун Бомбур або спав, або був непритомний, а Дорі, Норі, Орі, Оїн і Ґлоїн наковталися води і здавалися напівмертвими — всіх їх, безпорадних, довелося поодинці перенести на берег.
— Ну от! Ми знову разом! — сказав Торін. — І гадаю, нам слід подякувати нашій щасливій зорі та панові Торбину. Я певен, він має на це право, хоча мені б хотілося, щоб він улаштував нам зручнішу мандрівку. Втім — усі ми ще раз щиро до ваших послуг, пане Торби-не! Поза сумнівом, наша вдячність посилиться, коли ми поїмо та відновимо сили. А тим часом — що далі?
— Пропоную податися в Озерне Місто, — відповів Більбо. — Що ж іще?
Нічого іншого, звісно, й не могло бути запропоновано, — тож, полишивши решту, Торін, Філі, Кілі та гобіт рушили берегом до великого мосту. До нього була приставлена сторожа, але вартувала вона не дуже пильно, бо в цьому вже давно не було потреби. Якщо не зважати на поодинокі сварки з Лісовими ельфами щодо річкового мита, то мешканці міста були з ними друзями. Ніхто інший поблизу не мешкав, а дехто з молодших городян відверто висловлював сумніви, що в Горі живе якийсь дракон, і сміявся з бабунь і стариганів, котрі запевняли, ніби замолоду бачили, як він пролітав у небі. З огляду на це не дивно, що вартові пиячили собі та реготали біля вогнища в хатинці й не чули ні як випаковувалися ґноми, ні як наблизилося четверо розвідників. Сторожа страшенно здивувалася, коли у дверях з’явився Торін Дубощит.
— Хто ви такий, і чого вам треба? — закричали вони, схопившись на ноги й намацуючи зброю.
— Торін, син Траїна, внук Трора, Король під Горою! — прорік ґном гучним голосом, — він і виглядав, як король, незважаючи на обшарпану одежу і заяложений каптур. На його шиї та поясі мерехтіло золото, його очі були темні та глибокі. — Я повернувся. Я хочу бачити Правителя вашого міста!
Вартові страшенно захвилювалися. Хто дурніший, вибіг із хатинки, ніби сподіваючись, що Гора серед ночі зазолотиться і води озера відразу стануть жовтими. Наперед виступив їхній капітан:
— А це хто такі? — спитав він, показуючи на Філі, Кілі та Більбо.
— Сини моєї сестри, — відповів Торін, — Філі та Кілі з племені Даріна, а також пан Торбин, який прибув з нами із Заходу.
— Якщо ви прийшли з миром, то складіть зброю! — звелів капітан.
— Ми беззбройні, — відказав Торін, і то була чиста правда: ножі в них відібрали Лісові ельфи, і славний меч Оркріст — теж. Тільки у Більбо був його кинджал, схований, як завжди, але він нічого про це не сказав. — Зброя нам непотрібна — нам, хто нарешті вертається у свої володіння, як було провіщено за давнини. Та ми б і не змогли битися зі стількома. Відведіть нас до вашого Правителя!
— Він на бенкеті, — відрубав капітан.
— Тим паче відведіть! — вибухнув Філі, якого брала нетерплячка від цих церемоній. — Ми підтоптались і зголодніли після довгої дороги — із нами хворі супутники. Тож покваптесь, і більше ні слова — інакше ваш Правитель покарає вас.
— Гаразд, ходіть за мною, — скорився капітан і в супроводі шістьох людей повів їх мостом і через браму — на міський ярмарковий майдан. Власне, то було широке тихе плесо, оточене високими палями, на яких були зведені найбільші в місті будинки, та довгим дерев’яним причалом із багатьма східцями й містками, які вели до води. В одному великому палаці (то була ратуша) сяяло багато вогнів і лунав голосний гомін. Вони ввійшли у двері й зупинилися, кліпаючи очима від яскравого світла і розглядаючи довгі столи, за якими сиділо багато народу.
— Я Торін, син Траїна, внук Трора, Король під Горою! — голосно гукнув із дверей Торін, перш ніж капітан устиг щось сказати.
Усі підхопилися на ноги. Правитель міста зіскочив зі свого великого крісла. Але ніхто не був здивований більше за ельфів-плотарів, котрі сиділи в дальньому кінці зали. Протиснувшись до Правителевого столу, вони закричали:
— Це полонені нашого короля, втікачі, ґноми-волоцюги, про яких не скажеш жодного доброго слова, — вони тиняються лісами й чіпляються до ельфів!
— Це правда? — запитав Правитель.
Власне, він вважав цю версію набагато вірогіднішою, ніж повернення Короля під Горою (якщо такий узагалі існував).
— Правда те, що нас незаконно захопив у полон Король ельфів, коли ми прямували до нашого рідного краю, і безпідставно ув’язнив нас, — відповів Торін. — Але ні замки, ні засуви не завадять тому, хто повертається в отчий дім, як було провіщено за давнини. Крім того, це місто не належить до Королівства Лісових ельфів. Я звертаюся до Правителя міста озерних людей, а не до плотарів Короля ельфів.
Правитель завагався і забігав очима по залі. Король ельфів мав великий вплив у цих краях, і Правитель не бажав із ним ворогувати, до того ж він не надто забивав собі голову старими піснями: його цікавила торгівля та податки, вантажі та золото — цим інтересам він і був зобов’язаний своєю посадою. Проте решта городян була іншої думки — і невдовзі питання вирішили без його участі. Новини поширилися містом зі швидкістю пожежі. У ратуші та під її вікнами галасували люди. З причалів долинав тупіт безлічі квапливих ніг. Дехто почав співати уривки старих пісень про повернення Короля під Горою, — те, що прибув Трорів онук, а не сам Трор, їх анітрохи не турбувало. Пісню підхопили інші — й вона голосно та розкотисто залунала над озером:
Ось що вони співали — або щось дуже подібне, — лише куплетів було набагато більше і до пісні домішувалися безупинні вигуки, а також звуки арф і скрипок. Воістину, такого хвилювання в місті не пам’ятав навіть найстарший дід. Лісові ельфи й собі неабияк дивувалися і навіть трохи перелякалися. Звісно, вони не знали, як утік Торін, і їм почало здаватися, що їхній король припустився серйозної помилки. Щодо Правителя, то він бачив, що не залишається нічого іншого, як прислухатися до голосу народу, принаймні цієї хвилини, і вдати, що він вірить, ніби Торін — той, за кого себе видає. Тож він поступився Торінові своїм великим кріслом і посадовив Філі та Кілі обабіч нього на почесних місцях. Навіть Більбо дали місце за чільним столом і в загальній метушні не вимагали від нього жодних пояснень, звідки він прибув, — а в піснях не було навіть найтуманніших згадок про нього.
Невдовзі до міста в атмосфері загального ентузіазму привели інших ґномів. Усіх їх підлікували, підгодували, розквартирували й узагалі панькалися з ними щонайдогідливіше та щонайзапопадливіше. Торінові та його Компанії відвели просторий будинок, до їхніх послуг були човни та веслярі, а під вікнами в них сиділи юрби народу, цілими днями співаючи пісень і захоплено галасуючи, щойно якийсь ґном бодай носа показував надвір.
Деякі пісні були старі, а деякі зовсім нові — й у них самовпевнено оповідалося про близьку загибель дракона та про човни з коштовними дарунками, які прибудуть рікою до Озерного Міста. Натхненником цих останніх пісень значною мірою був сам Правитель, і ґномам вони не надто сподобались, але наразі прибульці жили в розкошах і дуже швидко знову погладшали та зміцніли. Власне, за тиждень вони цілком відновили сили і повбиралися кожен у шати свого кольору; бороди їхні були розчесані та доглянуті, хода — поважна. Торін виглядав і ступав так, ніби його королівство вже відвойовано, а Смоґа покришено на локшину.