Страница 40 из 64
Не встигли всі ці думки промайнути в його голові, як ельфи, неабияк розвеселившись, завели біля ляди пісню. При цьому дехто вже вхопився за мотузки підйомних ґрат, аби потягти їх і випустити діжки на волю, щойно всі вони опиняться у воді. Ельфи співали:
До ляди вже підкочували останню діжку! У розпачі, не знаючи, що робити, бідолашний маленький Більбо вчепився за неї — і так його зіпхнули вниз. Шубовсть! Він упав у воду — в холодну темну воду, опинившись під сподом діжки.
Він подерся на неї, відпльовуючись і чіпляючись за дерево, наче щур, — але, попри всі свої зусилля, не міг видряпатися нагору. Щоразу, як він уже майже видряпувався, діжка переверталась і знову підминала його під себе. Вона таки була порожня і пливла, мов корок. Хоча вуха Більбо залила вода, він чув, як ельфи ще співали в льосі нагорі. Раптом ляда з грюкотом опустилась і голоси ельфів затихли. Більбо поплив у холодній воді темним тунелем — сам-один, якщо не рахувати друзів, запакованих у барила.
Невдовзі в темряві попереду з’явилася сіра пляма. Більбо почув рипіння підйомних ґрат і зненацька опинився в гущі барил і каду-бів, які підскакували й зіштовхувалися, тиснучись до виходу і прагнучи вихопитися на відкритий простір. Йому довелося якнайспритніше ухилятися, щоб його не розчавило й не розтовкло вщент, але врешті тиснява почала розсмоктуватися — діжки одна по одній проскакували під кам’яним склепінням і пливли геть. І тут Більбо побачив, що, навіть якби він примудрився осідлати свою діжку, нічого доброго з того б не вийшло, бо на виході між нею та низьким склепінням не лишалося місця навіть для гобіта.
Опинившись на волі, діжки попливли під навислим гіллям дерев, які росли обабіч струмка. Більбо непокоїло, що відчувають ґноми і чи не забагато води просочилося в їхні барила. У сутіні було видно, що деякі діжки, які погойдувалися поблизу, досить глибоко занурені у воду, — й Більбо здогадався, що саме в них усередині ґноми.
«Сподіваюсь, я щільно припасував покришки!» — непокоївся він, але відразу ж мусив потурбуватися про самого себе, на якийсь час забувши про ґномів. Він приноровився тримати голову над водою, але весь тремтів од холоду і питав сам себе, чи довго він так протримається, чи не помре раніше, ніж фортуна знову посміхнеться йому, і чи не ризикнути йому розціпити пальці та спробувати дістатися до берега вплав.
І невдовзі фортуна таки посміхнулася йому: нуртівлива течія прибила кілька діжок до берега і вони трохи загаялися там, зачепившись за якийсь корч. Більбо відразу скористався нагодою і видряпався на самий верх своєї діжки, коли вона вперлась у сусідні. Він виліз на неї, мов мокрий щур, і розпластався там, щоб якомога краще втримувати рівновагу. Вітерець був холодним, але все одно стерпнішим, аніж вода, й Більбо надіявся, що він зненацька не скотиться назад, коли діжки рушать знову.
Незабаром кадуби вивільнились і, перевертаючись із боку на бік, попливли далі серединою струмка. Більбо побачив, що, як він і боявся, втриматися на діжці було дуже важко, але йому це якось вдавалося, хоча й було страшенно незручно. На щастя, він був дуже легкий, а діжка — величенька, до того ж через щілини в неї набралося трохи води. Та все одно це було те саме, що намагатися скакати без стремен і вуздечки верхи на череватому поні, якому постійно кортить покачатися по траві.
І так пан Торбин нарешті дістався до того місця, де дерева на берегах потоку порідшали. Між ними проглянуло небо, й Більбо побачив, що вже сіріє. Темний струмок зненацька широко розлився — тут він впадав у річку Лісову, яка стрімко бігла від великої королівської брами. Перед ним відкрилося тьмяне плесо, не затінене деревами, і на його дзеркальній гладіні тремтіли і дробилися відбиті водою хмари та зорі. І враз нестримна течія Лісової погнала всю флотилію барил і кадубів до північного берега, де водою вимило широку заводь. Тут, під урвищем, була смуга ріні, відгороджена зі східного краю маленьким скелястим виступом. Більшість діжок пристала до пологого бережка, хоча деякі марно бились об кам’яний мол.
З урвища за берегом стежили люди. Вони схопили гаки і швидко зігнали на мілині діжки докупи, а тоді перелічили їх, зв’язали мотузками і залишили так до ранку. Бідолашні ґноми! Більбо тепер було не так погано, як їм. Він зісковзнув зі своєї діжки у воду і побрів до берега, а тоді побачив понад краєм води якісь халупи і покрався до них. Він уже не бентежився, коли доводилося вечеряти без запрошення, якщо випадала така нагода, адже довгенько змушений був так годуватися, не зовсім чемно цікавлячись делікатесами з чужих комор, і надто добре знав, що таке бути по-справжньому голодним. Окрім того, він побачив, як із-за дерев блимнув вогонь, і це його принадило — замерзлого, в мокрій подертій одежі, що липла до тіла.
Немає потреби детально розповідати вам про його пригоди тієї ночі, бо ми саме наблизилися до кінця мандрівки наших героїв на Схід і до їхньої останньої й найбільшої пригоди, тож мусимо поспішати. Звісно, з чарівним перснем Більбо спершу велося дуже непогано, але невдовзі його почали зраджувати вологі сліди та краплі води, що стікали з нього, — йшов він чи сидів на місці. До того ж він почав чхати, і, хоч як намагався заховатися, його викривали жахливі вибухи затамованого апчхикання. Дуже скоро у прибережному селі знявся чималий переполох, але Більбо втік у ліси, прихопивши поцуплену хлібину, пиріг і шкіряну флягу з вином. Решту ночі йому довелося провести в мокрому одязі та далеко від вогнища, але фляга допомогла йому зігрітись і він навіть трохи передрімав на сухому листі, хоча стояла вже пізня осінь і повітря було холодне.
Прокинувся він від власного особливо гучного чхання. Уже розвиднілось, і від річки долинав веселий гамір. Діжки саме в’язали у пліт, а ельфи-плотарі невдовзі мали погнати його вниз за течією до Озерного Міста. Більбо знову чхнув. З нього вже не крапотіло, але він геть змерз. Гобіт пошкандибав до берега так швидко, як лише дозволяли його задубілі ноги, і саме встиг у загальній метушні непомітно пірнути в найбільше скупчення барил. Більбо пощастило, що сонце ще не зійшло і він не відкидав прикрої тіні — й, на щастя, довгенько не чхав.
Тим часом дружно запрацювали гаки. Ельфи, стоячи на мілині, відштовхували пліт од берега. Діжки, зв’язані докупи, рипіли і смикались.
— А вони важкі! — пробурчав хтось. — І надто глибоко занурені у воду — деякі аж ніяк не порожні. Якби вони пристали до берега вдень, ми могли б зазирнути досередини.
— Зараз ніколи! — крикнув стерновий. — Відпихайте!
І врешті-решт діжки рушили: спершу поволі проминули скелястий виступ, де стояли інші ельфи і відштовхували їх гаками, а далі, підхоплені бистриною, все швидше і швидше попливли вниз за течією — в напрямку озера.