Енциклопедія російської душі

Прокинувшись, я засоромився своєї зніяковілості й довго думав про Сірого як про мого єдиного співрозмовника серед людей. Можливо, зніяковілість, навіть певна прохолода з мого боку були захисною реакцією, доброю обов’язковістю моєї душі, яка боїться захопитися, злетіти, забути повернутися, хоча Сірий і не кликав мене з собою. Можливо також, що в тій зніяковілості виразилося моє сутнісне «я», набагато глибше, ніж я підозрював, моє невідання про нормативи людського спілкування, про мою креативну прохолоду. Така очевидна містична суть сну не залишала сумнівів щодо вищих цінностей світу та моєї «по дотичній» приналежності до них, адже світська святість мого друга була якщо не абсолютною, те хоча б винятковою в моєму життєвому оточенні. Я сприйняв зустріч душ не тільки як поривання, а й як останній у цьому світі царський подарунок Сірого мені, воістину благу вість.

Це змусило мене оглянутися на мої досліди. Мене не збуджує думка про Росію як про порожнє місце. Вона тільки розв’язує руки, які хочуть бути розв’язаними. Я — окремий випадок гнійної приналежності.

Росія повішена на дверній ручці, розіпнута на осиковій балясині. Наш точний парфум — тварина тремтяча. Від усіх цих перебудов наші хуї перетворилися на солоні огірки.

В окремо взятій країні почався обіцяний кінець світу. Очевидно, його найкраще зустрічати віршами раннього Маяковського. Але навіть найбільш епатажний рядок російської поезії видасться нині слабеньким. У ній занадто багато пафосу розпачливого протесту ще тієї, прекрасної епохи. Тепер усе — інше. Ніхто перед кінцем світу не переймається жахом. Чому б не пожити й без світла?

Це ж треба так перетворитися на худобу!

Можна чудово собі уявити, як скривджені бомбардуваннями своєї малої батьківщини терористи зірвуть Москву — не кілька спальних будинків, а всю Москву. Яка ж буде радість для провінційних політиків, як збадьоряться Пітер і Урал! Треба буде вибирати нову столицю, у політичних сварках і клопотах невдовзі про Москву забудуть, та й не люблять її ніде, тільки руками потруть од зловтіхи: однією Москвою менше — яка різниця.

Росія перетворюється на «фрагменти географії». Може, Росії вже немає? Як немає? Ось — карта. То це ж тільки карта. Може, Росія чиста фікція? Те, що ми живемо в ілюзорній країні, з ілюзорним головнокомандувачем, ілюзорним урядом, ілюзорним парламентом, ілюзорною зовнішньою політикою, ілюзорною економікою й ілюзорною опозицією — це й так зрозуміло. Але те, що з-під нас усіх цю країну вже вийняли, як матрац, і не для того, щоб продати, — кому потрібна мізерія, — а просто тихо віднесли на смітник, нікому не повідомивши, — це, по-моєму, дуже можливо.

Адже ми живемо в абсолютно помилковій реальності. Нам кажуть, якщо взагалі що-небудь кажуть, що ми переходимо з однієї суспільної системи в іншу, і цим ми займаємося впродовж усіх років після 90-го. Цілковите марення. З якої системи ми виходимо? Із соціалізму? У нас не було соціалізму — соціалізм у Швеції, а в нас була державна сваволя. Куди переходимо? У капіталізм? Але в нас немає навіть зачатків інфраструктури ринкового суспільства, є тільки видимість діяльності й реальність знов-таки державної сваволі, видозміненої — так, але тільки для того, щоб існувати далі. Ми, як і раніше, боїмося влади, хоча, здавалося б, її вибираємо. Владоможці пролітають повз нас із нахабними пиками, з нахабною блимавкою; ми, як і раніше, ходимо їм кланятися, а вони, як і раніше, відвертають носа.

Росія нам уже тільки сниться.

Це відплата за відвертий расизм російського обивателя, за цинізм верхів і похуїзм низів, за все наше потворно прожите століття, від Леніна до сьогодні. Нам у Росії весь час здавалося: обійдеться. Як-небудь проскочимо. За допомогою злодійства, Бога й Заходу. Ми летіли в прірву, але вдавали, що ширяємо. Бундючилися, зображаючи із себе наддержаву. Ми ніколи не хотіли визнати глибину власного падіння.

Немає нічого дивного, що в нас украли батьківщину.

Сірий пригорнувся до мене й сказав, весь червоний від обурення:

— Нарешті ти пишеш про те, про що не жартують.

На очі в обох навернулися сльози.

Ми йшли понад швидкою річкою і навіть поцілувалися. В. А. 3. сказала, що хоче мене краще пізнати. У неї робота, яку вона не покине. Це був якийсь слабкий градус пристрасті.

Вона розповіла, що іноді через згорнутий у трубочку доларовий папірець нюхає кокаїн.

— Кокаїн! — чмихнув я. — Допомагає від гаймориту.

Вона розповіла також, що дружина її друга, колеги по бізнесу, Марина, російського походження, косметолог з Голівуду, одного разу її трахнула на вік-енді.

Вона взагалі була дуже довірлива. Я зрозумів — це пиздець.

Мій перший бог — Дід Мороз. Раптом В. А. 3. спохопилася. Ми поїхали дивитися Красну площу. Усе складалося якнайкраще. Вночі — до мене на дачу. Пити чай. До чаю справа не дійшла. Боже, вона була запашна і безсоромна-цнотлива, як білий бузок. Я обламував їй гілки до самого ранку. Ранок був туманним. Я обламав їй багато білих гілок.

Велика Американська Зайчиха полетіла першим класом разом із блакитним «Мережковським». Подзвонила із Шереметьєво:

— У мене голова перевернулася від Росії.

Я хотів запитати:

— Ти кохаєш мене?

Але не запитав.

Село, що складається із дірявих дахів без будинків. Юродство — останній притулок.

Після похорону Сірого я повернувся до себе додому. Щось буде. Загальний страйк. Зміна уряду. Переворот. Розпад держави.

Мені було цікаво.

Мені було однаково.

Я вчився дивитися на Росію, як на іноземну державу. Росія насрала мені в кишеню. Я торгував перегаром, запахом «Прими» і сечі. Мені дуже пощастило. Я примудрився продати виваляну батьківщину, яка нікому не потрібна. Я з нею розправився. Я вбив генія місця. Мене трусило. Я знав: міліція полює за мною.

Я мляво ховався. Переходячи з будинку в будинок. Я знав: країна приречена. Мене це мало хвилювало. Я одержав усе, що можна. Я перестав хворіти Росією. Я відчув, як звільняюся від підлої залежності повторювати її ім’я з тією ж частотою, з якою німець вимовляє слово «шайсе». У мене виростають крила. У мене полилася нова радість. Настав час кинути ноги на плечі!

Російський досвід навчив мене, що людина повинна бути прив’язана до буття. Як завгодно. Як протестант, який вірить, що Бог цінує його працю. Як католик, включений у непогрішність Папи. Як буддист, котрий виявив у своїх мантрах систему реінкарнацій.

Я зайшов у свій під’їзд. Піднявся на другий поверх. Мене чекав чоловік. На підвіконні у коридорі.

— Ну, чого? — сказав він.

Я придивився до нього:

— Ти навіщо з ножем ходиш?

— А з чим же мені ходити?

— Як справи? — запитав я його, щоб відтягнути розв’язку.

— Усе гаразд! — відповів він.

— Вовки! Вовки! — закричав я.

Ніхто не почув. Його сині очі світилися радістю життя.

Не виставляйте мене напоказ у відкритій труні. Що за манери! Навіщо росіяни рвуть собі душу, прощаючись із небіжчиком? Навіщо ведуть попід руки почорнілих близьких, щоб ті несамовито гладили небіжчикові волосся? І так сумно. Чи це заохочення до виття? Жінки, вийте! Плакальниці в сільських хустках, уперед! Заголосили. Якщо вже заводитися, то заводитися. Не ховати ж просто закритий ящик! А раптом він порожній — тоді конфуз виходить. Мало нам, чи що, похоронних конфузів? То не того в труну покладуть, то перевернуть і виваляють, несучи сходами вниз. Нехай ящик стоїть відкритим. Щоб усе без обману. Звідки взявся цей істеричний протокол? Остання перевірка на дорозі. Куди дивиться Церква?

Тонкі діячі крикнуть: традиція! МЦАП гримне: вічна пам’ять! Так заведено прощатися: і з царями, і з холопами. Мало чого! Ми — заручники непристойних обрядів, нащадки тілесних покарань. Наш катехізис: дави! Ненависть тішить душу. Ми заплуталися в традиціях, зовсім розгубилися. А з відкритою труною — не треба про страшне! А це не страшне — це наш національний трилер.