Енциклопедія російської душі

Величезна квартира. Чорний телефон. Мій телефонний номер, косо записаний на депресивній стіні. У глибині квартири величезні двері. Волошкові, багато разів перефарбовані. Ми кинулися туди. У порожній кімнаті на старому дубовому паркеті сидів Сашко. Їв курку. Сашко, звичайно, був Сашком, але він був і не Сашком.

— Виходить, ти — Сірий? — сказав я.

— За знання треба платити, — крутнув головою Сірий.

— Він пустив нас помилковим слідом, — злостиво сказала Сесіль, схопивши мене за руку.

— Почекай, — сказав я. — Скажи формулу, Сірий!

— Російську формулу-1? — Сірий зареготав. Кинув курку на підлогу. — А ти що, досі не здогадуєшся?

Ми втупилися один одному в очі.

— Він і є російська формула-1! — випалила Сесіль, заговоривши від хвилювання із гротескним французьким акцентом.

— Сірий, — відганяючи марення, сказав я. — Чому ти така свиня?

Сашко знову зареготав:

— А ти знаєш, Сесіль, хто попросив мене вбити твого американського мудака?

— Бувай! — сказав я.

Я відкрив безладну стрілянину. Сірий змінювався на очах. Він був трактористом і виїжджав у поле орати. Він був Чапаєвим, китом-рибою, Чкаловим-Чайковським в оксамитовій курточці і просто російською літературою, яка, поваливши з неба білим, іскрометним водоспадом, вийшла з берегів і відразу гаряче, по-собачому, облизала принижених і скривджених. Сірий ішов і в жіночих справах: він був стопудовою бабою, він був Терешковою, яка билася об супутник з лементом: Чайку! Чайку! Чайку! — після чого великим планом чайки хором запитали в Катюші Мишутіної:

— Ти здала кал на закордонний паспорт?

Сірий був тонким діячем і, звичайно, МЦАП-цінностями, православним панотцем, що їсть ікорку, модною співачкою у драних трусах, яка заспівала під світломузику:

Мене на секунду охопив екологічний правець. Сірий із розмаху був відразу всіма. Я знову вистрілив. Сесіль засмикалася на підлозі. Я промахнувся. Я вбив мою найкращу французьку подругу. Я розгубився. Кинувся до неї. О, моя бойова подруго! Ти пам’ятаєш, як у Парижі ми з тобою рано вранці волочили мою валізу через сквер до метро, коли не було грошей на таксі? Ти пам’ятаєш, як у тому сквері хвилювалися на вітрі платани й цвіли темно-червоні троянди? А твоя вічно рожева мильниця, що, як у всіх француженок, пахне самшитом? Я пишався тісним знайомством. Невже вона теж помре разом із тобою? Пригорнув до серця:

— Сесіль!

З її піхви обережно висунулася миша із закривавленою шкірою.

— О’ревуар, — промурмотіла Сесіль зі слабкою посмішкою, — на тому світі, якого немає.

Сірий зареготав.

Я вистрілив з коліна, тримаючи револьвер двома руками. Сірий перетворився на рекламний щит уздовж дороги. На щиті посміхалася наречена із зубами й було написано:

Я зрешетив кулями щит.

Сірий став мною. Я ніколи не бачив самого себе у трьох вимірах і злякався. Я був разюче не схожий на себе. На те уявлення, що в мене було про себе. Я не знав, куди цілитись. Це було схоже на самогубство. Це було недобре. Я вистрілив поспіль тричі.

Мертвий Сірий скидався на якогось дивного діда.

Темно, хоч в око стрель.

Досягши високих щаблів духовності, Сірий із радістю очікував на день смерті. Бувало, нетерпляче потирав холодними руками й під’юджував:

— Чого зволікаєш, кістлява?

Просвітлений, потягши пивця, Сірий сидів у заздалегідь приготовленій дубовій труні, зробленій власноруч: він був мастак у столярній справі. Він давно позначив собі важким каменем і місце для могили — біля вівтарної стіни.

— Покинувши тіло, душа засяє, як сонце, — захоплено казав Сірий. — Вона з подивом дивитиметься на свою смердючу темницю.

Сірий називав смерть поверненням від багатостраждального, хворобливого мандрівництва в небесну, немерехтливу батьківщину.

— Там побачимося, — сказав мені Сірий і підняв руки до неба. — Там краще, краще, краще!

— Виходить, росіянинові смерть не страшна?

— Смерть грішника люта, — завважив він.

Сірий уже не оглядався на землю. Родинні зв’язки для нього не існували. Він був у тому стані небожителів, коли все земне однаково дороге, без пристрастей, лише настільки — наскільки потребує його допомоги, але не прив’язує до себе. До Сірого заїхав один офіцер і запитав, чи не накаже він передати яке-небудь доручення своїм сибірським рідним. У відповідь Сірий підвів офіцера до ікон і, дивлячись на них із усмішкою любові, сказав, показуючи рукою:

— Ось мої рідні. А для земних рідних я живий мрець.

Його життя було щоденною боротьбою з ворогом спасіння. Для подолання ворога Сірому довелося взяти на себе величезний труд. Піст був настільки суворим, що три роки в пустелі Сірий харчувався винятково відваром гіркої трави яглички. Тисячоденні й тисячонічні моління на каменях були тими знаряддями, якими він здобував перемогу, але ці знаряддя важко, болісно позначилися на Сірому. Недарма якось надвечір у нього вирвалося зізнання, що він бореться з ворогом, як з левами. Сірий упокорював себе, не знаходячи можливості жити без зовнішньої муки.

— Ну навіщо ти носиш на спині важкий наплічник, натоптаний піском і камінням?

— Мучу того, що мучить мене.

Слово-розгадка російського життя. Все життя — мука. Фізична, естетична, стильова, будь-яка.

Останнім часом вітчизняні некрологи дедалі більше набувають оптимістичної спрямованості. Те ж саме відчувається у промовах на панахидах. Складається враження, що якщо в радянські часи небіжчика ховали всерйоз і надовго, те тепер неофітська віра в загробну зустріч із ним і впевненість у щасливому кінці Страшного Суду покликані зняти шок смерті й нестерпне горе розлуки.

Покалічений Сірий. Піджак на ньому теліпається з порожніми рукавами. Перехняблений Сірий — після того, як його побили майже до смерті хулігани, що вдерлися до пустельної келії.

— Дай грошей!

Грошей у нього не було і в думці. Від хуліганів не захищався, хоча, наділений незвичайною силою, міг би й зацідити. Між лопатками страшна рана. На ногах від тривалого стояння теж невиліковні рани. З них постійно сочилася сукровиця. На довершення до всього Сірий винайшов болісний спосіб спати, на який я не міг дивитися спокійно. Він спав, стоячи на колінах, опустивши голову донизу й підтримуючи її руками, спираючись на лікті. Побачивши мене, він сказав:

— Я можу молитися за тебе тільки вдома. У храмі за тебе молитися не можна.

Я їхав у метро. Раптом побачив чоловіка, який раніше служив помічником генеральних секретарів, а потім, під час перебудови, його вигнали, і він їхав у метро. Він подивився на мене і впізнав. Йому було соромно, що я його побачив.

У нього не було бляхи. Я подумав, що людина, яка соромиться їздити в метро, не жилець. Незабаром його справді не стало. Його звали Павло Павлович.

Інвалід викликає у росіян спазм сміху, злобу та бажання прикінчити. Росіяни жалісливі, але без співчуття. Одноногого пиздять його ж власною милицею. Безногого палять у калюжі. Горбатого випрямляють ударом ноги. Косоокому видавлюють із хрипом останнє око. Вагітна жінка — теж по-своєму інвалід. На неї пориваються нацькувати собак. Але іноді, коли в палісадниках розквітають айстри, росіяни складають про інваліда чудові пісні.

Коли Сірий помер, його душа, виснажена хворобою, прилетіла до мене, коли я спав. Ми зустрілися в проміжному вимірі, притулку покійних і сплячих душ, відмінною рисою якого було сіре, хмарне тло. Душа Сірого була жваво стрімкою, що свідчить про звільнення та безліч посмертних можливостей. Весела, радісна, вона приголубила мою душу рвучкою радістю дружби. Я був не тільки зворушений її вибором, оскільки завжди пишався цією дружбою, а й зрадів легкому подоланню якихось наших земних суперечностей і недомовок. Тим часом моя душа була не настільки стрімка. Вона була збентежена.